Лінда Люкас
1,827,868 views • 11:03

Код - це майбутня універсальна мова. В семидесятих рушієм цілого покоління була панк-музика. У вісімдесятих - це, напевно, були гроші. Але для мого покоління комп’ютерні програми є інтерфейсом нашої уяви і нашого світу. І це означає, що нам потрібна набагато, набагато різноманітніша спільнота людей, які б створювали нові продукти і не сприймали комп'ютери як щось незрозуміле, нудне і магічне, а ставились до них, як до конструктора, з яким можна майструвати, крутити і вертіти його.

Моя власна мандрівка у світ програмування і техніки почалась у юному віці - в 14 років. У мене було це божевільне підліткове захоплення старшим чоловіком, і так трапилось, що тим старшим чоловіком був на той час віце-президент Сполучених Штатів пан Ел Ґор. І я зробила те, що й усі дівчата підліткового віку. Я хотіла якось висловити всю ту любов, тож я зробила для нього вебсайт. Ось він. У 2001 не було Tumblr, не було Facebook і Pinterest, тож я мусила навчитися писати код, щоб висловити свою пристрасть і любов.

Так я дізналася про програмування. Спершу воно було засобом самовираження, таким самим, яким для мене були кольорові олівці і леґо у молодшому віці. А коли я підросла, це були уроки гітари і театральний гурток. Але потім було ще й інше, чим можна було захоплюватись. Наприклад, поезія і в’язання шкарпеток, і відмінювання французьких неправильних дієслів, і вигадування чудернацьких слів, і Бертран Расселл з його філософією. І я почала ставати однією з тих, хто вважає комп’ютери нудними, складними й нецікавими.

Ось що я думаю сьогодні. Маленькі дівчата не знають, що їм не повинні подобатись комп’ютери. Малі дівчата - дивовижні. Вони можуть дуже-дуже добре зосереджувати свою увагу і бути точними, і вони ставлять дивовижні питання, такі як "що?" і "чому?" і "як?" і "що, якщо?". І вони не знають про те, що їм не мають подобатись комп’ютери. Це знають їхні батьки. Це нам, батькам, здається, що комп’ютерні науки - якась езотерична, дивна наукова дисципліна, підвладна лише чаклунам. Що вона майже так само далека від повсякденного життя, як, скажімо, ядерна фізика.

І, частково, вони мають рацію. У програмуванні є багато синтаксису, потоків керування і структур даних, алгоритмів і практик, протоколів і парадигм. І ми, як суспільство, ми робили комп’ютери все меншими і меншими. Ми надбудовували, один над одним, все більше рівнів абстрації між людиною і машиною, дійшовши до того, що вже зовсім не розуміємо, як працює комп’ютер або як з ним говорити. І ми вчимо наших дітей, як працює людське тіло, ми вчимо їх, як працює двигун внутрішнього згорання, і навіть кажемо, що якщо вони справді хочуть стати астронавтом, то вони можуть стати ним. Але коли дитина приходить і питає: "Що таке алгоритм сортування бульбашкою?" або "Звідки комп’ютер знає, що робити, коли я натискаю Play? Як він знає, яке відео відтворювати?" або "Ліндо! Інтернет - це місце?". Тоді ми, дорослі, дивним чином замовкаємо. "Це магія", - каже дехто з нас. "Це занадто складно", - кажуть інші.

Ані те, ані інше. Це не магія і це не складно. Просто все це сталося дуже-дуже-дуже швидко. Комп’ютерники створили чудові, дивовижні машини, але вони зробили дуже незрозумілими для нас ці машини і мову, якою ми з ними говоримо, тож ми вже не знаємо, як спілкуватися з комп’ютерами без вишуканих інтерфейсів користувача.

Ось чому ніхто не розумів, що відмінюючи французькі неправильні дієслова, я, насправді, тренувала свої навички розпізнавання образів. А коли я захоплювалась в’язанням, я, насправді, виконувала послідовність символічних команд, що включали в себе цикли. А спроби Бертрана Расселла створити гібрид математики та англійської мови, увінчалися успіхом всередині комп’ютера. Я була програмістом, але цього ніхто не знав.

Сьогоднішні діти рухаються по життю, клікаючи, клацаючи, скролячи, але, якщо не дати їм інструментів, щоб творити з допомогою комп’ютера, то замість творців ми виростимо просто споживачів.

Усі ці пошуки привели мене до цієї маленької дівчинки. ЇЇ звуть Рубі, їй шість років. Вона має багату уяву, цілком безстрашна і трохи любить покомандувати. Щоразу, як я стикаюся з проблемою, намагаючись пояснювати аспекти програмування, такі як об’єктно-орієнтований дизайн або "збирання сміття", я намагаюсь уявляти, як 6-річна дівчинка пояснювала б цю проблему.

Тож я написала про неї книгу і проілюструвала її, й ось чому мене навчила Рубі. Рубі навчила мене що не варто боятися жуків під ліжком, і що навіть найбільші проблеми - це група маленьких проблем, зліплених докупи. Рубі також познайомила мене зі своїми друзями, з цим барвистим боком інтернет-культури. Серед її друзів є Сніговий Леопард. Він гарний, але не хоче гратися з іншими дітками. Також вона дружить із зеленими ро́ботами - надзвичайно дружніми, але дуже неохайними. А ще вона дружить з пінгвіном Лінуксом. Він - і швець, і жнець, і на дуді грець, але з ним важкувато порозумітися. А ще є лис-ідеаліст та інші.

У світі Рубі знайомство з технікою відбувається через гру. Наприклад, комп’ютери дуже добре вміють повторювати, тому Рубі пояснюватиме цикли таким чином. Це улюблений танцювальний рух Рубі: "Хлоп, хлоп, туп, туп, хлоп, хлоп і стриб". Повторення цього руху чотири рази пояснює цикли з лічильником. Цикли з передумовою пояснюються тими самими рухами, але за умови, що ми стоїмо на одній нозі. А цикли з післяумовою ми пояснюємо, танцюючи доти, доки мама не розлютиться. (Сміх) І, найважливіше, тут пояснюється, що немає готових відеовідей.

Готуючи навчальний план для світу Рубі, я мусила розпитувати дітей про те, як вони бачать світ, і якого ґатунку питання їх цікавлять, я проводила тестові ігрові заняття. Починала з того, що показувала дітям ці чотири малюнки, на яких було зображено автомобіль, крамницю, пса і туалет. І я запитувала: "Що з цього, на вашу думку, є комп’ютером?" Діти трималися консервативної позиції і відповідали: "Тут немає комп’ютера. Я знаю, що таке комп’ютер - це коробка, яка світиться, перед якою мама або тато проводять забагато часу". Але потім ми розмовляли і з'ясовували, що, насправді, автомобіль - це теж комп'ютер, бо у нього всередині є навігаційна система, а пес - він, може, і не комп'ютер, але у нього є нашийник, а в нашийнику може бути комп’ютер, а в магазинах є дуже багато різноманітних комп’ютерів, таких як касові апарати і сигналізації. І знаєте що діти? В Японії туалети - теж комп’ютери, і навіть є хакери, які їх зламують. (Сміх)

Ми йдемо далі, і я роздаю їм маленькі наліпки із зображенням вимикача. Я кажу дітям: "Сьогодні ви наділені чарами, які здатні перетворити будь-що в цій кімнаті на комп’ютер". І знову діти кажуть: "Це дуже складно. Я не знаю правильної відповіді". Але я кажу їм: "Не хвилюйтеся, ваші батьки теж не знають правильної відповіді. Вони лише зараз почали чути про цю річ, що називається "Інтернет речей". Але ви, діти, будете тими людьми, які справді житимуть у світі, де геть усе буде комп'ютером".

А потім до мене підійшла маленька дівчинка, взяла велоліхтарик і сказала: "Якби цей ліхтарик був комп’ютером, він би змінював кольори". Я відповіла: "Це дуже гарна ідея! А що ще він міг би робити?" І вона думала, думала і каже: "Якби велосипедний ліхтарик був комп’ютером, ми з татом могли б поїхати у веломандрівку, і ми б спали у наметі, і цей ліхтарик був би кінопроектором". І це та мить, яка є моєю метою. Мить, коли дитина усвідомлює, що світ, безперечно, ще не довершений, що можна зробити його більш довершеним, створюючи пристрої і технології, і що кожен з нас може бути частиною цих змін.

І, на останок, ми також будували комп’ютер. Ми дізналися про самовладний CPU, корисні RAM і ROM, які допомагають йому запам’ятовувати речі. Після того, як ми зібрали комп’ютер докупи, ми також створюємо для нього програму. Та я найбільше люблю цю історію про шестирічного хлопчика, який мріє стати астронавтом. У нього на голові величезні навушники, і він повністю занурений у свій крихітний паперовий комп’ютер, бо, як ви бачите, він створив власну програму міжгалактичної планетарної навігації. Його тато - самотній астронавт на орбіті Марса, перебуває в іншому кінці кімнати, і важливе завдання хлопчика - безпечно повернути тата на Землю. Ці діти матимуть цілком інше бачення світу і того, як ми розбудовуємо світ за допомогою технологій.

І нарешті, що доступнішим, всеосяжнішим і різноманітнішим ми робимо світ технологій, то кращим і барвистішим ставатиме світ. Отже, на мить уявімо світ, ув якому історії, які ми розповідаємо про те, що речі створюють не лише жевжики з Кремнієвої Долини, але також кенійські школярки і норвезькі бібліотекарі. Уявімо світ, в якому маленькі Ади Лавлейс майбутнього, які живуть у реальності одиниць та нулів, виростають з дуже оптимістичним і сміливим ставленням до техніки. Вони скористаються нагодами, можливостями й обмеженнями цього світу. Світу дивовижних, химерних і трохи незрозумілих технологій.

Коли я була маленькою, я хотіла бути казкаркою. Я обожнювала вигадувати слова і найбільше любила вранці прокидатися у Долині Мумі-тролів. По обіді я вешталася Татуїном, а вечорами лягала спати у Нарнії. І програмування виявилось для мене ідеальною роботою . Я все ще вигадую слова. Замість казок я пишу код.

Програмування дає мені дивовижну силу, щоб творити мій маленький всесвіт зі своїми власними правилами, парадигмами і практиками. Створювати щось з нічого, лише чистою силою логіки.

Дякую.

(Оплески)