Деніел Канеман
4,290,713 views • 20:06

Тепер усі говорять про щастя. Одного разу я попросив одного чоловіка порахувати всі книжки зі словом "щастя" в назві, що були опубліковані за останні 5 років. Він зупинився на 40-ій, але їх було більше. Тепер щораз більше дослідників цікавляться питанням щастя. Існує багато тренінгів на цю тему. Кожен хоче зробити людей щасливішими. Але незважаючи на таку кількість літератури, існують певні поведінкові пастки, які не дають змоги правильно мислити про щастя.

Моя сьогоднішня промова в основному буде присвячена цим пасткам. Вони стосуються звичайних людей, які задумаються про своє щастя, а також учених, які роздумують про щастя, тому що, виявляється, що ми заплуталися так само, як і вони. Перша з цих пасток - це небажання визнати, яким складним є це поняття. Виявляється, слово "щастя" не є таким корисним словом, тому що ми застосовуємо його до надто різних речей. Думаю, що є одне конкретне визначення, яким ми повинні обмежитися, але, в загальному, це те, що ми вимушені будемо забути і сформувати більш комплексний погляд на те, що таке добробут. Друга пастка - це змішування досвіду і памяті, тобто між відчуттям щастя в житті і відчуттям щастя щодо свого життя або задоволення своїм життям. Це дві цілком різних концепції, але зазвичай їх об'єднують в одне поняття щастя. Третя - це ілюзія фокусу. Прикро, що ми не можемо думати про певну обставину, яка впливає на наш добробут, не викривлюючи її важливості. Це справжня когнітивна пастка. Не існує способу зрозуміти це правильно.

Мені хотілося б почати з прикладу людини, яка взяла участь в опитуванні після однієї з моїх лекцій про історію, і ось яка то була історія. Він розповів, як одного разу слухав симфонію, це була просто надзвичайна музика, але в кінці запису пролунав жахливий скреготливий звук. Потім він додав, досить емоційно, що це зіпсувало весь досвід. Але це не так. Це зіпсувало спогад про досвід. Він пережив цей досвід. Він пережив 20 хвилин чудової музики. Але вони не мали жодного значення, тому що все, що залишилося - його спогад; спогад було зіпсуто, і спогад був єдиним, що у нього залишилося.

Висновок, насправді, в тому, що ми, можливо, сприймаємо себе й інших людей крізь призму двох я. Одне - це відчуттєве я, яке живе в цю мить, і знає тільки теперішнє, може пережити досвід минулого, але, насправді, має тільки теперішнє. Це те відчуттєве я, до якого звертається лікар, ви знаєте, коли він запитує: "Вам боляче, коли я торкаюся?" Є пам'ятєве я. Пам'ятєве я - це те, яке веде рахунок і зберігає історію нашого життя, це те, до кого звертається лікар із запитанням: "Як ви почуваєтеся останнім часом?", або "Як ваша подорож до Албанії?", чи щось схоже. Це дві абсолютно різні сутності - відчуттєве я і пам'ятєве я, плутанина між ними створює сум'яття з поняттям щастя.

Пам'ятєве я - це оповідач історій. Це починається з базової реакції наших спогадів, починається відразу. Ми розповідаємо історії не тільки тоді, коли маємо намір розповісти їх. Наша пам'ять розповідає нам історії. Все, що ми виносимо з нашого досвіду, є історією. Наведу один приклад. Це одне давнє дослідження. Реальні пацієнти проходять болючу процедуру. Не заглиблюватимуся в деталі. В наш час це безболісно, але тоді, в 1990-х роках, було по-іншому. Їх просили розповідати про свої відчуття кожну хвилину. Ось два пацієнти. Їхні дані. Вас запитують: "Хто з них більше страждав?" Це дуже просте запитання. Очевидно, що пацієнт Б страждав більше. Його колоноскопія тривала довше, і кожну хвилину болю, яку витримав пацієнт А, пацієнт Б також витримав, і навіть більше.

Але з'являється інше запитання: "Як сильно, на думку пацієнтів, вони страждали?" Тут нас очікує несподіванка. Вона полягає в тому, що спогади пацієнта А про колоноскопію набагато гірші, ніж у пацієнта Б. Історії цих процедур були різними, і оскільки дуже важлива частина історії - це те, як вона закінчується. Жодна з них не надто надихає, але одна з них знач... (Сміх) але одна з них значно гірша, ніж інша. Та, яка гірша, - це та, в якої сильніший біль в кінці процедури. Це погана історія. Звідки ми це знаємо? Тому що ми опитували людей після колоноскопії, а також набагато пізніше. "Наскільки все було погано, в загальному та в цілому?" Судячи зі спогадів, для А все було гіршим, ніж для Б.

Виникає прямий конфлікт між відчуттєвим та пам'ятєвим я. З точки зору відчуттєвого я, очевидно, що пацієнт Б пережив гірший досвід. А що ж із пацієнтом А? Ми провели клінічне дослідження, яке спрацювало. Ви можете продовжити колоноскопію пацієнта А, залишивши трубку всередині, але не рухаючи нею надто сильно. Це принесе пацієнту неприємні відчуття, але не сильний біль, набагато менший, ніж до того. Якщо робити це впродовж кількох хвилин, ви поставите відчуттєве я пацієнта А в гірше становище, а його пам'ятєве я - у значно краще, тому що тепер ви дали пацієнту А кращу історію про пережитий ним досвід. Що визначає історію? Це справедливо щодо історій, які пропонує нам пам'ять, а також до історій, які ми вигадуємо. Історію визначають зміни, істотні моменти і кінцівка. Кінець дуже, дуже важливий, і в даному випадку кінець був вирішальним.

Відчуттєве я живе безперервним життям. У нього є моменти досвіду, одні за іншими. Можете запитати: "Що відбувається з тими моментами?" Відповідь дуже проста. Вони зникають назавжди. Я говорю про те, що більшість моментів нашого життя - я підрахував, знаєте, психологічне теперішнє триває три секунди. Що означає, що в житті їх приблизно 600 мільйонів. В місяць - приблизно 600 000. Більшість з них не залишає жодного сліду. Більшість - повністю ігнорується пам'ятєвим я. Але якимось чином ви розумієте, що вони повинні мати значення, що те, що відбувається під час цих митей - це наше життя. Це обмежений ресурс, який ми витрачаємо, поки знаходимося на цій землі. Як його витратити - здається цілком слушним запитанням, але це не та історія, яку пам'ятєве я зберігає для нас.

У нас є пам'ятєве я і відчуттєве я. Вони насправді доволі відрізняються одне від одного. Найбільша відмінність полягає в їхньому підході до часу. З точки зору відчуттєвого я, якщо ви перебуваєте у відпустці, і другий тиждень вашої подорожі такий же хороший, як і перший, тоді двотижнева подорож повинна бути вдвічі кращою, ніж однотижнева. Але для пам'ятєвого я це працює по-інакшому. Для пам'ятєвого я двотижнева подорож навряд чи краща, ніж однотижнева, тому що нові враження не додаються. Історія не змінюється. В цьому ракурсі час - критична змінна, яка відрізняє пам'ятєве я від відчуттєвого. Час майже не впливає на цю історію.

Крім того, пам'ятєве я не тільки запам'ятовує і розповідає історії. В реальності воно приймає рішення, тому що, якщо у вас пацієнт, у якого було, скажімо, дві колоноскопії у двох різних хірургів, і він вирішує, кого з них вибрати, в цьому випадку вибір впаде на того, з ким спогади менш негативні. Саме того хірурга він обере. Відчуттєве я в цьому виборі голосу немає. Насправді, ми вибираємо не між двома досвідами. Ми вибираємо між двома спогадами про переживання. Коли ми думаємо про майбутнє, ми зазвичай не думаємо про наше майбутнє, як про переживання. Ми думаємо про наше майбутнє, як про очікуваний спогад. Знаєте, в цілому на це можна дивитися, як на тиранію пам'ятєвого я. Можна сказати, що пам'ятєве я наче тягне відчуттєве я крізь ті переживання, які відчуттєвому я й не потрібні.

У мене є відчуття, що коли ми їдемо у відпустку, часто буває так, що ми їдемо у відпустку, в значній мірі, щоб улестити нашому пам'ятєвому я. Доволі складно знайти цьому виправдання, я думаю. Маю на увазі, як часто ми повертаємося до наших спогадів? Це одна з теорій, якою пояснюють домінування пам'ятєвого я. Коли я думаю про це, я думаю про відпустку, коли ми їздили в Антарктиду кілька років тому, що цілком точно було моєю найкращою відпусткою. Я згадую про неї досить часто, відносно того, як рідко я думаю про інші подорожі. Можливо, я повертався до моїх спогадів про ту трьохтижневу подорож, я б сказав, впродовж близько 25 хвилин впродовж останніх чотирьох років. Окрім того, якщо б я коли-небудь відкрив папку з 600 фотографіями, я б витратив ще одну годину. Це за три тижні і максимум півтори години. Здавалося б, тут є невідповідність. Можливо, я є нехарактерним випадком, тому що у мене дуже слабкий апетит на спогади, але навіть якщо ви займаєтеся цим довше, ніж я, виникає відверте запитання. Чому ми надаємо такого великого значення пам'яті у порівнянні з важливістю досвіду?

Хочу, щоб ви подумали про мисленнєвий експеримент. Уявіть вашу наступну подорож під час відпустки. Уявіть, що ви знаєте, що наприкінці всі ваші фотографії будуть знищені і ви приймете ліки амнезуючої дії, в результаті чого ви нічого не пам'ятатимете. Ви все ще вибрали б ту ж саму подорож? (Сміх) Якщо б ви вибрали інший варіант, тут виникає конфлікт між двома вашими я, і вам потрібно подумати про те, як його вирішити. Насправді, це не так просто, тому що якщо ви думаєте крізь призму часу, у вас відповідь одна. А якщо крізь призму пам'яті - відповідь інша. Чому ми обираємо ті чи інші подорожі - є проблемою, яка ставить нас перед вибором між двома я.

Далі два я тягнуть за собою два поняття щастя. Дійсно існують дві концепції щастя, які ми можемо використовувати, кожну до відповідного я. Ви запитаєте: наскільки щасливе відчуттєве я? А потім: наскільки щасливими є миті в життті відчуттєвого я? І все це. Щастя від моментів є доволі складним процесом. Які відчуття, що їх можна виміряти? До речі, зараз ми спроможні досить непогано зрозуміти ідею щастя відчуттєвого я поза часом. Якщо ви запитаєте про щастя пам'ятєвого я, це щось цілком інше. Це не те, наскільки щасливо хтось живе. Це про те, наскільки задоволена людина, коли вона думає про своє життя. Дуже різні поняття. Той, хто не розрізняє їх, обов'язково заплутається в понятті щастя, і я один з тих студентів добробуту, які доволі довго плуталися у дослідженні щастя саме таким чином.

Відмінність між щастям відчуттєвого я і задоволенням пам'ятєвого я встановили не так давно. Сьогодні здійснюються спроби виміряти два стани окремо. Організація Ґаллуп провела міжнародне опитування, в якому взяли участь півмільйона людей і відповіли на запитання, що вони думають про своє життя і свої переживання. Окрім того, були зроблені й інші спроби. Останнім часом ми почали вивчати щастя крізь призму двох я. Думаю, що головний урок, який ми засвоїли, полягає в тому, що вони насправді дуже відрізняються одне від одного. Ви можете знати, наскільки хтось задоволений своїм життям, але це не дає вам розуміння того, наскільки щасливо він проживає своє життя. І навпаки. Щоб дати вам розуміння співвідношення, співвідношення приблизно ½. Це означає, що якщо ви зустріли когось, і вам сказали, що ріст його батька 182 см, що б ви дізналися про його власний ріст? Тобто, ви б дізналися дещо про його ріст, але невизначеність тут дуже велика. Майже стільки ж невпевненості буде у вас, якщо я скажу вам, що хтось поставив собі 8 по 10-бальній шкалі, оцінюючи своє життя. Тут велика непевність, наскільки вони щасливі з точки зору відчуттєвого я. Тому співвідношення дуже мале.

Ми дещо знаємо про те, що контролює рівень задоволення щастям для я. Нам відомо, що гроші дуже важливі, цілі дуже важливі. Ми знаємо, що щастя часто обумовлене задоволенням людей, які нам подобаються, проведеним з ними часом. Є й інші задоволення, але це найважливіші. Тому, якщо ви хочете зробити щастя двох я максимальним, вам зрештою доведеться робити дві цілком різні речі. Моя головна думка: ми не повинні сприймати щастя, як заміну добробуту. Це зовсім інше поняття.

Тепер дуже швидко, ще одна причина, чому ми не можемо чітко зрозуміти щастя - це те, що ми звертаємо увагу на різні речі, коли ми думаємо про життя і коли ми дійсно його проживаємо. Якщо запитати, наскільки щасливі люди в Каліфорнії, правильної відповіді вам не дадуть. Коли ви ставите це запитання, ви думаєте, що там люди повинні бути щасливі, якщо, припустімо, ви живете в Огайо. (Сміх) Що відбувається, коли ви думаєте про життя в Каліфорнії? Ви думаєте про контраст між цим штатом й іншими місцями, і відмінністю, наприклад, в кліматі. Але виявляється, що клімат не вельми важливий для відчуттєвого я і навіть не важливий для рефлексуючого я, яке вирішує, наскільки людина щаслива. Оскільки рефлексуюче я є відповідальним, результатом може стати - для деяких людей - переїзд в Каліфорнію. Доволі цікаво прослідкувати, що відбувається з людьми, коли вони їдуть туди в очікуванні стати щасливішими. Відчуттєве я не стане щасливішим. Це ми знаємо точно. Ось що трапиться. Вони будуть вважати себе щасливішими, тому що, коли вони будуть думати про це, вони будуть згадувати жахливу погоду в Огайо. Вони подумають, що прийняли важливе рішення.

Дуже непросто думати однозначно про добробут. Сподіваюся, що доніс до вас, наскільки це важливо.

Дякую.

(Оплески)

Кріс Андерсон: Дякую. У мене до Вас запитання. Дуже Вам дякую. Коли ми з Вами говорили по телефону кілька тижнів тому, Ви згадували про доволі цікавий результат, що його отримав Ґаллуп. Чи можете Ви розповісти нам про це, якщо у вас ще залишився час?

Деніел Канеман: Звісно. Думаю, найцікавішим результатом цього опитування було число, яке ми жодним чином не очікували отримати. Ми отримали його відносно щастя відчуттєвого я. Коли ми простежили, як відчуття варіюються в залежності від доходів, виявилося, якщо дохід нижчий 60 000 доларів/рік, для американців, дуже показний сегмент американців , близько 600 000, але це велика репрезентативна вибірка, з доходом менше 600 000 доларів в рік...

КА: 60 000.

ДК: 60 000. (Сміх) 60 000 доларів в рік, люди нещасливі, і що вони бідніші, то вони нещасливіші. Все, що вище цієї цифри - ми отримуємо цілком рівну пряму. Серйозно, я нечасто бачив такі прямі графіки. Тобто очевидно, що гроші не купують вам емпіричне щастя, але їх нестача приводить до нещастя, і ми можемо його виміряти дуже, дуже чітко. Що стосується другого я, пам'ятєвого, тут ситуація інша. Що вищий дохід, то більше задоволення. Це не стосується відчуттів.

КА: Але, Денні, всі американські потуги спрямовані на життя, свободу, прагнення щастя. Якщо це відкриття сприймуть цілком серйозно, це переверне з ніг на голову все, у що ми віримо, наприклад, систему оподаткування і так далі. Чи є ймовірність, що державні діячі, країна в цілому, сприйме дослідження серйозно і буде дотримуватися соціальної політики, яка базуватиметься на ньому?

ДК: Знаєте, офіційне визнання дослідження ролі щастя в соціальній політиці є. Воно повільно проходить в США, без сумніву, але це відбувається у Великобританії і в інших країнах. Люди усвідомлюють, що вони повинні приймати щастя до уваги, коли вони думають про соціальну політику. Це займе немало часу, і люди будуть сперечатися про те, чи хочуть вони досліджувати емпіричне щастя чи оцінку якості життя, тому нам треба буде обговорити це найближчим часом. Збільшення рівня щастя може відбуватися по-різному залежно від вашого типу мислення, і від того, чи задумуєтеся ви про пам'яттєве я чи про відчуттєве я. Це буде мати вплив на політику. Найближчими роками, думаю. В США здійснюються спроби виміряти рівень емпіричного щастя населення. Думаю, впродовж наступної декади або двох це стане частиною національної статистики.

КА: Мені видається, ця проблема буде, чи щонайменше повинна, стати темою найцікавішої політичної дискусії в найближчі кілька років. Дуже вам дякую за відкриття поведінкової економіки. Дякую, Данні Канеман.