1,255,559 views • 14:21

Я хочу розповісти вам про те, що, на даний момент, сильно мене турбує. Підозрюю, що багато з вас теж від цього страждають. Коли я прогулююсь по картинній галереї, проходжу зал за залом, після 15-20 хвилин, я усвідомлюю, що вже не думаю про картини. Я не зосереджена на них. Натомість, я думаю про чашечку кави, яка так мені необхідна, щоб прокинутися. Це ознаки музейної втоми.

Хто з вас теж страждає від неї? Так! (Сміх) Цілком можливо, що вас вистачить на більше часу, ніж 20 хвилин, а можливо, і на менше, але я думаю, ми всі від цього страждаємо. А ви відчуваєте при цьому якусь провину? Щодо мене, коли я дивлюся на полотно на стіні, і я думаю, що хтось таки вирішив повісити його сюди, вважаючи, що воно гідне бути на цій стіні, а я не завжди бачу його. Виходить, я часто його просто не помічаю.

І я покидаю галерею з сумом. Я незадоволена собою, почуваюся винною. Починаю думати, що проблема не в картині, а в мені. Це не добре покидати картинну галерею з таким відчуттям.

(Сміх)

Вважаю, нам потрібно розслабитись, щоб заспокоїтися. Коли ви йдете у ресторан і проглядаєте меню, хіба вам потрібно замовляти усі страви, що у цьому меню? Ні! Звісно, ви вибираєте. Чи коли ви йдете в магазин, щоб купити сорочку, невже ви будете приміряти кожну з них, чи купите усі? Звичайно, що ні! Ви будете обирати. І це нормально. Так чому ж ми не можемо робити вибір, ідучи до картинної галереї? Хіба ми повинні милуватися кожною картиною?

Я дещо змінила до цього підхід. Є дві речі, яких я дотримуюсь, заходячи до галереї. Спочатку, я швиденько прогулююсь по галереї, Я оглядаю усі картини, а потім виділяю для себе лише ті полотна, які, з якоїсь причини, чіпляють мене, які вразили мене. Я поки не розумію, чому зупинилася саме біля них, але відчуваю, що щось притягує мене, як магніт вмить я забуваю про усі інші картини, і повертаюся лише до "своїх". Тож перше, що я роблю, це вибір. Я обираю картину. Нехай це буде 1 з 50. Потім я стаю перед цим полотном і розповідаю собі про нього історію.

А для чого? Думаю, у нас це вроджене, наше ДНК вимагає від нас історій. Ми постійно розповідаємо історії, про все, тому що наш світ божевільний і хаотичний, і саме завдяки історіям ми намагаємося надати йому сенсу, трохи впорядкувати його. Так чому б не застосувати все це і до картини? Я приготувала такий, можна сказати, ресторанний меню-візит до картинної галереї.

Я покажу вам 3 полотна, які колись змусили мене зупинитися, і викликали бажання створити історію про них. Перша картина не потребує представлення - це «Дівчина з перловою сережкою" Яна Вермеєра, голандського художника 17-го століття. Це неймовірна картина. Вперше я побачила її, коли мені було 19, і я вмить купила собі її плакат, і от уже 30 років він ще досі висить у мене вдома. Він супроводжує мене, куди б я не поїхала, і я не втомлююся ним насолоджуватися.

Найперше, що мене вразило в цьому полотні - це використані художником прекрасні відтінки та світло, що падає на її обличчя. Але те, що змушувало мене рік за роком повертатися до цього портрету - це суперечливий вираз її обличчя. Я не можу сказати, щаслива вона чи сумна, і я постійно змінюю думку. І саме це змушує мене повертатися до цієї картини.

Вже 16 років цей плакат висить у мене на стіні, і одного разу, лежачи на ліжку, я дивилась на її обличчя, і раптом задумалась, що ж цей художник зробив, щоб добитися від неї такого погляду. І тоді я вперше усвідомила, що цей вираз обличчя дівчини насправді відображає її ставлення до нього. Раніше це полотно було для мене просто звичайним портретом юної дівчини. А тепер, це портрет стосунків. І мене цікавило, які саме це були стосунки?

Я вирішила дізнатися, провела дослідження і виявила, що ми зовсім не знаємо цю дівчину. Ми не знаємо жодну з моделей, котрі коли-небудь позували для Вермеєра, та й про нього самого ми мало знаємо. І я зраділа. Я можу робити все, що завгодно, можу уявити будь-яку історію.

І ось що вийшло. Спочатку я подумала, що вона має бути в його будинку. Звідки Вермеєр знає про неї? Були припущення, що ця дванадцятирічна дівчинка насправді його дочка, оскільки на період написання картини, його дочці уже виповнилось 12. Я не погодилася, адже це дуже глибокий погляд, і навряд чи дочка подивиться так на батька. До того ж, в голандському живописі того часу відкритий рот жінки означав сексуальну доступність. Не думаю, що Вермеєр дозволив би собі писати портрет своєї дочки в такому ракурсі.

Тому, це не його дочка, а хтось, хто фізично йому близький. Тож, хто ще міг бути в домі? Служниця, приваблива служниця. Вона теж в будинку. Яким чином вона може потрапити в майстерню? Нам мало відомо про Вермеєра, лише те, що він одружився з католичкою, і вони жили з її матір'ю у будинку, де він мав свою власну кімнату - студію. Також у них було 11 дітей. Напевно, у цьому будинку панував неабиякий хаос та галас. Якщо ви раніше бачили інші полотна Вермеєра, то, мабуть, зауважили, що усі вони тихі та спокійні.

Як йому вдалося творити спокійні картини, коли навколо шумлять 11 дітей? Він навчився усамітнюватися. Він закривався в майстерні, перед тим кажучи: "Нікому сюди ні ногою! Ані дружині, ані дітям. Тільки служниця може увійти до кімнати". І так вона потрапляє в майстерню. Він домігся свого. Вони разом. І він вирішує написати її портрет.

Він просить її залишитися у своєму простому одязі. Хоча всі або майже всі жінки на полотнах Вермеєра були одягнені або в оксамит, або в шовк, або в хутро - тобто дуже розкішні матеріали. Вона ж була одягнена занадто просто; лише її перлова сережка впадає в очі. Будучи служницею, вона точно не могла собі дозволити пару сережок з перлами. Отже, якщо це не її сережки, тоді чиї? У нас є список речей Катаріни, дружини Вермеєра. Серед них було жовте пальто з білим хутром, жовтий і чорний корсет, і ці речі можна побачити на різних жінках, героїнях картин Вермеєра. З цього робимо висновок, що її речі позичалися іншим жінкам. Тому нескладно здогадатися, що і ці сережки належали його дружині.

Ось перша частина нашої історії. Вона досить довгий час знаходиться з ним у майстерні. Робота над картиною потребувала багато часу. І весь цей час весь вони були наодинці. На ній сережки його дружини. Вона прекрасна. Вона закохана в нього, вона заплуталась. А чи знає про це його дружина? Можливо, ні. І якщо вона не знає, що ж - ось вона, наша історія.

(Сміх)

Наступне полотно, про яке я розповім - це «Хлопчик, який будує будиночок з карт» Жана-Батіста Шардена. Цей французький художник 18-ого століття відомий своїми натюрмортами, але іноді він писав і портрети. Він написав 4 версії цього полотна, і на кожному різні хлопчики зосереджено будують свої будиночки з карт. Ця версія моя улюблена, тому що на інших хлопчики або занадто великі, або занадто маленькі, а на цій, як сказала б героїня казки «Три ведмеді», якраз такий, як треба.

Він ще не чоловік, але вже і не дитина. Його невинність і досвід збалансовані, і саме це змусило мене зупинитися перед цією картиною. Його обличчя нагадало мені портрети руки Вермеєра. Світло падає зліва, його обличчя перебуває в центрі картини, воно осяяне світлом. і коли я розглядала це полотно, я не переставала повторювати: «Подивися на мене, будь ласка, подивися ж». Він не подивився. Він продовжував дивитися на карти, і це так заворожує в цьому полотні. Він зайнятий своєю справою і не дивиться на нас. Для мене це і є ознака шедевру - наявність у картині якоїсь нерозгаданості. Він ніколи на мене не подивиться.

Тож я почала замислюватись над історією, і питаю себе, якби я була на його місці, хто б міг на нього дивитися? Точно не художник, цей варіант мені не подобається. Це може бути хтось старший за нього, якийсь чоловік, старший слуга, і він дивиться на молодого слугу і каже: "Подивися на мене. Дозволь застерегти тебе від помилок у майбутньому. Ну, поглянь на мене". Але він так і не подивиться.

Знову ж таки, як і в «Дівчині з перловою сережкою», де немає розгадки, бо ми досі не знаємо, щаслива вона чи ні. Я написала про неї цілий роман, так і не пізнавши, яка ж вона насправді. У пошуках відповіді ми знову і знову повертаємося до полотна, ми у пошуках підходящої історії. Ми знаходимо її, і ми задоволені нею, але лише деякий час. Але потім цікавість відроджується, і ми знову йдемо до полотна.

Остання картина, про яку я розповім, називається «Невідомий» невідомого художника. (Сміх)

Це портрет когось із династії Тюдорів, куплений Національною портретною галереєю. Вони думали, що це портрет сера Томаса Овербері, але потім виявилось, що це не так. І досі невідомо, хто це.

Якщо в Національній портретній галереї немає точної інформації про картину, то вона не така вже й цінна для них. Вона не може висіти там, бо нікому не відомо, хто на ній зображений. Тому, на жаль, цей сирота проводить більшість свого часу в сховищі, поряд з іншими сиротами. Багато з них - прекрасні полотна.

Я наведу три причини, чому я звернула увагу на цю картину. Перша - розбіжність між його усмішкою і задумливими очима. Він виглядає нещасливим, але чому? По-друге, мене вразили його яскраво-рожеві щоки. Він червоніє, бо пишуть його портрет! Він, мабуть, постійно червоніє. Що змушує його так червоніти? І третя причина, мене привабив його камзол. Сірий шовк, ці прекрасні гудзики. І знаєте, що він мені нагадує? Він нагадує мені щось м'яке і затишне, щось на кшталт ковдри на ліжку.

Дивлячись на нього, я все думала про ліжко, його червоні щоки і, звичайно, про секс. І я подумала: може, він саме про це думає? І, якщо я складаю цю історію, то яким буде її кінець? Про що міг хвилюватися молодий Тюдор? Я подумала: наприклад, візьмемо Генріха VIII. Він міг думати про спадщину, і про свого спадкоємця. Хто ж успадкує його ім'я і стан? Ви складаєте усе це разом, і ось вам історія, яка все пояснює. Але вона змушує вас повертатися знову і знову. Ось вам історія. І вона дуже коротка.

«Червонощокий».

Я досі ношу білий камзол з парчі, що Кароліна подарувала мені. У нього простий високий комір, зйомні рукави і гудзики з крученої шовкової нитки. Він дуже добре зшитий і дає відчуття затишку. Він змушує мене думати про ковдру на величезному ліжку. Можливо, для цього він і створений. Вперше я одягнув його на вишуканий обід, який її батьки влаштували на нашу честь. Я почав червоніти ще до того, як встав виголошувати промову, я знав це. Я завжди багато червонію: від фізичних навантажень, від вина, від емоцій.

У дитинстві мене дражнили і сестри, і школярі, всі, крім Джорджа. Тільки Джордж міг називати мене Червонощоким. Я більше нікому не дозволяв. Йому вдавалось вимовляти це якось м'якше. Коли я виголосив промову, Джордж не почервонів, а зблід, як мій камзол. Він не повинен був дивуватися. Це була звична річ, що я таки коли-небудь одружуся на його кузині. Проте було важко чути слова вимовленими уголос. Але важче було мені їх промовляти.

Потім, я зустрів Джорджа на терасі з видом на сад. Він пив весь вечір, але все ще був блідий. Ми стояли і дивилися, як служниці зрізають салат. "Як тобі мій камзол?", - запитав я.

Він глянув на мене. "Здається, що комір душить тебе".

"Ми продовжуватимемо бачитися, - наполіг я. "Ми будемо разом полювати, грати в карти, ходити до суду. Нічого ж не зміниться." Але Джордж мовчав. "Мені уже 23 роки, мені вже час одружуватися і народити спадкоємця. Усі очікують цього від мене."

Джордж випив ще один келих червоного вина і повернувся до мене. "Вітаю тебе з майбутнім весіллям, Джеймс. Я впевнений, що ви будете щасливі разом." Він більше ніколи не називав мене Червонощоким.

Дякую.

(Оплески)

Дуже дякую.

(Оплески)