Джулія Дар
5,885,604 views • 14:56

Іноді здається, єдине, з чим ми можемо погодитися – це те, що ми не можемо погодитися ні з чим. Публічне обговорення зруйновано. І ми це відчуваємо всюди – учасники дискусій на ТБ кричать один на одного; ми заходимо в Інтернет, щоб знайти групи та друзів, а в результаті залишаємося сердитими і відчуженими. У повсякденному житті, можливо, тому, що всі кричать, ми надто налякані, щоб вступити в суперечку, тож ми не хочемо взагалі втягуватись в обговорення. Презирство замінило розмову.

Моя місія – допомагати продуктивно висловлювати незгоду, щоб знайти шляхи до істини та втілити нові ідеї в життя. Я думаю – сподіваюся – що існує спосіб висловлювати свою незгоду, який передбачає взаємну повагу та істинне бажання переконувати й готовність змінити переконання. І щоб розкрити цей спосіб, я трохи звернуся до минулого.

Коли мені було 10, я любила сперечатися. Це була спокуслива можливість, що ти можеш нав'язати комусь свою точку зору просто силою своїх слів. І, можливо, не дивно, що мої батьки та вчителі не дуже любили це моє захоплення.

(Сміх)

І таким же чином, як вони вирішили, що для чотирирічної Джулії буде корисно витрачати свою енергію на гімнастиці, вони вирішили, що мені корисно приєднатись до команди дебатів. Тобто, йди сперечатися куди-небудь, аби нас там не було.

(Сміх)

Для необізнаних, офіційні правила дебатів дуже прості: розглядається якась значуща ідея, наприклад, що ми підтримуємо громадянську непокору і виступаємо за вільну торгівлю, і одна група підтримує цю ідею, а інша проти. Мої перші дебати в схожій на печеру залі гімназії для дівчат у Канберрі були колекцією всіх найгірших помилок, що можна зустріти в новинах. Мені легше було атакувати людину, що висловлює думку, ніж саму ідею як таку. Коли та ж людина кидала виклик моїм ідеям, це було жахливо, я відчувала приниження та сором. І мені здалося, що чим складнішою й мудрованішою буде моя відповідь, тим вона буде кращою. Та незважаючи на дуже незграбний вхід у світ дебатів, мені це дійсно сподобалося. Я бачила можливості, тож наполегливо працювала впродовж багатьох років, і стала професіоналом у мистецтві дебатів. Я тричі вигравала Всесвітній учнівський чемпіонат з дебатів. Я знаю, що ви досі не чули про такий чемпіонат.

(Сміх)

Але лише тоді, коли я почала тренувати інших, тих, хто справді досягнув високого рівня у дебатах, тоді я насправді зрозуміла. Шлях, яким можна достукатись до людей – це пошук спільного ґрунту. Це відділення ідей від особистості і повна відкритість для переконання. Дебати – це форма організації бесіди про те, яким є світ, яким він має і може бути. Або, інакше кажучи, я хотіла б запропонувати вам свій досвід, випробуваний спосіб, як говорити з кузеном про політику на наступній сімейній вечері; як реорганізувати обговорення нових ідей у вашій команді; подумати про те, як змінити суспільне обговорення.

Тож, першим пунктом буде те, що у дебатах ми маємо спілкуватись із носіями протилежної ідеї, спілкуватись прямо, з повагою, обличчям до обличчя. Основою дебатів є спростування. Ідея в тому, що ви щось стверджуєте, а я відповідаю, і ви відповідаєте на мою відповідь. Без спростування це не дебати, а проповідь. Спершу мені здавалося, що найуспішніші учасники дебатів, ті, хто найкраще переконує, вони, певно, дуже заходять в крайнощі. У них має бути якийсь магічний дар робити поляризацію прийнятною. І лише через багато часу я збагнула, що правильним є протилежне. Ті, чия незгода найбільш продуктивна, починають шукати щось спільне, яким би незначним воно не було. Вони визначають те, з чим погоджуються всі і рухаються в цьому напрямку: право на освіту, рівність між людьми, важливість безпеки в суспільстві. Вони запрошують нас до того, що психологи називають спільною реальністю, і спільна реальність дозволяє протидіяти альтернативним фактам.

Конфлікт, звичайно, ще існує. Ось чому це дебати. Спільна реальність просто надає платформу для початку обговорення. А завдяки дебатам можна робити це прямо, за столом, обличчям до обличчя. І дослідження підтверджують, що це дійсно так. Професор університету в Берклі Джуліана Шредер разом з колегами провела дослідження, яке виявило, що, слухаючи чийсь голос, який озвучує протилежний аргумент, учасники стають доброзичливішими. І тепер набагато легше взаємодіяти з тим, що має казати людина.

Тож облиште клавіатуру і почніть спілкуватися. І якщо ми хочемо трохи розширити цей підхід, нам нічого не заважає поставити на паузу паради ідейних промов, постійну низку дуже чемних панельних дискусій, і замінити деякі з них структурованими дебатами. Ключовим принципом всіх наших конференцій могли б стати дебати щодо найбільш дискусійних тем у певній сфері. На кожній тижневій зустрічі можна присвятити 10 хвилин на обговорення пропозицій щодо роботи команди. Як чимало інноваційних ідей, ця ідея легка й доступна. Ви можете почати вже завтра.

(Сміх)

І коли ми знайшли цю спільну реальність, в дебатах, ми також маємо відокремлювати ідеї від особистості людини, що їх обговорює. Предметом формальних дебатів можуть стати лише дискусійні теми, такі як збільшення виборчого віку, чи заборона азартних ігор. Однак учасники дебатів не вибирають, яку сторону їм підтримувати. Ось чому немає сенсу робити те, що зробила десятирічна Джулія – не варто атакувати особистість того, хто висловлює аргументацію, тому що вони цього не обирали. Єдина переможна стратегія полягає в тому, щоб розглянути найкращу, найяснішу, найоб'єктивнішу версію ідеї.

Декому може видатись неможливим чи наївним, що цей принцип можна застосувати за стінами шкільної аудиторії. Ми звикли відхиляти ідеї, які походять від демократів чи республіканців, відкидаємо пропозиції, що надійшли від іншої команди, чи від області, не схожої на нашу. Але це можливо. Коли я працюю з командою, придумуючи нову велику ідею, чи вирішую складну проблему, то починаю з того, що прошу їх всіх подавати ідеї анонімно.

Як приклад, два роки тому я працювала з різними державними органами над пошуком нових рішень для зменшення довготривалого безробіття. Це одна з дійсно серйозних, неприємних, добре знаних суспільних проблем. Тож, як я описувала з самого початку, потенційні рішення бралися звідусіль. Ми об'єднали їх, кожне з них подали у вигляді однакового шаблону. На цьому етапі вони виглядали однаково і не мали якихось особливостей. А далі вже їх обговорювали, перебирали, вдосконалювали та доопрацювали. І в кінці процесу більш, ніж 20 нових ідей були подані на розгляд кабінету міністрів. Але тому, хто запропонував більше половини цих ідей, було б дуже важко особисто схилити політичного радника до їх підтримки. Або ж декого через їхню особистість могли б не сприйняти серйозно. Люди, що відповідають на дзвінки, помічники, які займаються плануванням, представники агенцій, яким не завжди довіряють.

Уявіть, якби в новинах робили те саме. Дещо можна побачити вже зараз: щотижневі новини, головною темою яких є масштабні політичні рішення, які не називають ліберальними чи консервативними. Чи серії статей за та проти певної ідеї, і при цьому не зазначено, де працюють автори. Наші публічні розмови, навіть особисті суперечки можна змінити, взявши за правило обговорювати ідеї, а не особистостей. Крім того, дебати дозволяють зробити ще одну річ, яка личить людським істотам – це відкритись, дійсно відкритись перед можливістю, що ми можемо помилятися. Скромно прийняти невизначеність.

Одна з причин, чому ефективна суперечка дається так важко – це тому, що ми емоційно прив'язуємось до своїх ідей. Ми починаємо вірити, що володіємо ними, і, в свою чергу, вони володіють нами. Але врешті-решт, якщо у вас буде тривалий досвід дебатів, ви змінюватимете сторону, ви будете сперечатися за і проти посилення державного забезпечення. За і проти обов'язкового голосування. І ця вправа перемикає такий собі когнітивний вимикач. Підозри, які у вас виникли щодо людей, котрі підтримують не ті судження, починають зникати. Тому що ви можете стати на їхнє місце. І коли це стається, ви приймаєте невизначеність. Можливість помилятись. І це те сприйняття, що дає нам змогу приймати кращі рішення.

Нейробіолог і психолог Дюкського університету Марк Лірі та його колеги виявили, що люди, котрі схильні практикувати таку навичку, яку дослідники назвали інтелектуальною скромністю, можуть враховувати більш широкий спектр доказів, більш об'єктивно аналізувати докази, і рідше займають захисну позицію, стикаючись із протилежними доказами. Це ті якості, які ми хочемо бачити в наших керівників, колег, партнерів у обговоренні, у тих, хто приймає рішення, це ті чесноти, які б ми хотіли мати. Тож, коли ми приймаємо невизначеність, ми повинні задати один одному питання. Треба попросити керуючих дебатами та ведучих новин, щоб вони ставили кандидатам на політичний пост таке питання: "З приводу чого ви змінили свою думку, і що змусило вас це зробити?" "Щодо якої проблеми для вас існує невизначеність?" Це, до речі, не фантазія про те, якими могли б бути суспільне життя та публічні обговорення. Прецедент вже існує.

В 1969-му улюблений телеведучий дитячих програм містер Роджерс був присутній на засіданні підкомітету конгресу США з питань зв'язку, а головував на засіданні скупий Джон Пасторе. Містер Роджерс прийшов нібито для участі у класичних дебатах, він висунув дійсно сміливу пропозицію: збільшити федеральне фінансування суспільного телебачення. З самого початку очільник комітету, сенатор Пасторе, не прийняв пропозицію. Справи містера Роджерса виглядають погано. Але він спокійно й розважливо викладає свої аргументи, чому високоякісне телебачення для дітей, де показують передачі, присвячені розгляду драм, що виникають в більшості звичайних сімей, має значення для кожного з нас. Навіть якщо це чогось нам коштує. Він запрошує нас до спільної реальності.

А по той бік столу сенатор Пасторе слухає, зацікавлюється і відкриває свій розум. Вголос, публічно, під запис, сенатор Пасторе сказав пану Роджерсу: "Знаєте, у мене репутація жорсткої людини, а це вперше, коли в мене були мурашки по шкірі." І пізніше: "Здається, ви заробили 20 мільйонів доларів."" Нам треба побільше таких, як містер Роджерс. Людей, що мають навички дебатів та вміють переконувати. Але з іншого боку, нам треба дуже, набагато більше сенаторів Пасторе. І особлива сила дебатів у тому, що вони надають можливість бути одночасно і містером Роджерсом, і сенатором Пасторе.

Коли я працюю з тими командами, про які вже розповідала, я прошу їх заздалегідь визнати можливість помилятися, пояснити мені і один одному, за яких умов вони б змінили думку. Це не просто вправа, а дуже важлива установка. Коли ви замислитесь над тим, що могло б змінити вашу думку, ви почнете задумуватися, чому ви були такі впевнені спочатку. Практика дебатів пропонує нам багато корисного для ведення ефективних дискусій. І нам слід використати це на роботі, конференціях, зібраннях міського уряду. Принципи дебатів можуть змінити наш підхід до спілкування, дати нам можливість перестати говорити і почати слухати. Перестати відкидати і почати переконувати. Перестати закриватися і відкрити наш розум.

Дуже дякую.

(Оплески)