Ґрета Тунберґ
2,657,814 views • 11:11

Коли мені було років вісім, я вперше почула такі слова, як зміни клімату та глобальне потепління. З'ясувалося, що люди самі їх спричинили своїм способом життя. Мені казали вимикати світло, аби зберегти енергію, і віддавати на переробку папір, аби зберегти ресурси. Пам'ятаю, яким дивним це все мені видавалось: люди, що є всього лише одним з багатьох видів тварин, здатні змінити клімат Землі. Адже якщо б ми дійсно таке могли, і якщо б це вже почалося, ми б тільки про це і говорили. Вмикаєш телевізор - і чуєш тільки про клімат. На шпальтах газет, на радіо не йшлося б ні про що інше, як під час світової війни. Але про це нічого не було чути. Якщо викопне паливо аж таке шкідливе, що загрожує нашому існуванню, то як ми можемо жити, ніби все гаразд? Чому не існує жодних обмежень? Чому воно не визнано протизаконним? У мене в голові це ніяк не складалося. Видавалося надто нереальним. Тож в 11 років я захворіла. Впала в депресію. Перестала говорити, припинила їсти. Протягом двох місяців я втратила майже 10 кіло ваги. Пізніше мені діагностували синдром Аспергера, ОКР та селективний мутизм. Це, по суті, означає, що я говорю лише тоді, коли вважаю це за необхідне. Зараз саме такий випадок. (Оплески) Для таких, як я, майже завжди усе або чорне, або біле. Ми не дуже вправно брешемо і зазвичай не дуже захоплюємось тією соціальною грою, яка, здається, так до вподоби решті людей. (Сміх) Думаю, багато в чому нормальними є саме аутисти, а от решта людей поводяться доволі дивно, (Сміх) особливо якщо йдеться про кризу сталості, коли усі повторюють, що зміни клімату становлять загрозу виживанню і є найважливішою з проблем, але живуть так, ніби нічого не трапилось. Я не розумію цього, бо якщо шкідливі викиди потрібно зупинити, то ми маємо зупинити ці викиди. Для мене тут або чорне, або біле. Коли йдеться про виживання, немає жодних напівтонів. Або ми як цивілізація виживемо, або ні. Ми маємо змінитися. Такі заможні країни, як Швеція, повинні почати зменшувати кількість викидів принаймні на 15% щороку. І це лише для того, аби не перетнути двоградусне обмеження потепління. Втім, як нещодавно показала МГЕЗК, якщо ставити обмеження в 1.5˚C, то можна значно зменшити шкідливі наслідки для клімату. На скільки в такому разі доведеться зменшити викиди, можна лише здогадуватися. Можна було б подумати, що ЗМІ та всі наші лідери не полишатимуть цієї теми, але вони її навіть не згадують. Також ніхто не говорить про парникові гази, що уже стали частиною системи. Ні що забруднення теж приховує потепління, а отже коли ми покинемо викопне паливо, то матимемо ще один рівень потепління, що може сягнути від 0,5 до 1,1˚C. Крім того, майже ніхто не згадує про те, що зараз відбувається шосте масове вимирання: щодня вимирають до 200 видів. Що швидкість вимирання сьогодні в 1000–10000 разів швидша, ніж та, що вважається нормальною. Також майже ніхто не говорить про аспект кліматичної справедливості, чітко затверджений в Паризькій угоді, який є абсолютно необхідним, аби система працювала в глобальному масштабі. Це означає, що заможні країни мають досягнути нульових викидів за 6–12 років, враховуючи сьогоднішню швидкість викидів. Це потрібно для того, аби люди в бідніших країнах мали шанс підняти рівень життя, тобто побудувати інфраструктуру, яку ми вже маємо, як-от дороги, школи, лікарні, чиста питна вода, електрика тощо. Адже чи можемо ми чекати від таких країн, як Індія та Нігерія, щоб ті переймалися кліматичною кризою, якщо ми, уже маючи все необхідне, геть не замислюємось ані над нею, ані над нашими зобов'язаннями згідно з Паризькою угодою? То чому ми не обмежуємо шкідливі викиди? Чому вони на ділі навіть зростають? Чи ми свідомо спричиняємо масове вимирання? Хіба ми лиходії? Ні, звісно, ні. Люди роблять те, що роблять, тому що абсолютна більшість і гадки не має, які наслідки насправді має наше щоденне життя, не знають, наскільки необхідними є швидкі зміни. Усі ми думаємо, що знаємо, і що усі решта теж знають, але це не так. Звідки б ми дізналися? Якби дійсно була криза, і якби спричинили кризу наші шкідливі викиди, то були б принаймні якісь ознаки. Не лише затоплені міста, сотні тисяч мертвих і цілі народи, зрівняні з землею під зруйнованими будівлями. Були б якісь обмеження. Але ні. Про це всі мовчать. Жодних екстрених нарад, жодних заголовків і сенсаційних новин. Усі поводяться так, ніби кризи немає. Навіть більшість кліматологів та "зелених" політиків продовжують користуватися літаками та їсти м'ясо і молочні вироби. Якщо я доживу до 100 років, в 2103 році буду ще жива. Коли сьогодні думаєш про майбутнє, зазвичай не замислюєшся далі 2050-го. До того часу, у кращому випадку, я ще й півжиття не проживу. Що далі? У 2078 році я святкуватиму 75-й день народження. Я матиму дітей і онуків, і того дня, можливо, вони будуть поруч зі мною. Можливо, вони запитають мене про вас, людей, що жили колись, в 2018 році. Може, спитають, чому ви нічого не робили, коли ще був час діяти. Те, що ми робимо і чого не робимо зараз, вплине на все моє життя, на життя моїх дітей і онуків. Те, що ми робимо і чого не робимо зараз, я та моє покоління не зможуть потім виправити. Тож коли в серпні цього року почались заняття в школі, я вирішила, що вже годі. Я всілася на землю перед парламентом Швеції. Я влаштувала шкільний страйк за клімат. Дехто каже, що замість цього я маю бути в школі. Дехто каже, що мені треба вивчитися на кліматолога, і вже тоді "вирішувати проблему кліматичної кризи". Але проблему кліматичної кризи вже вирішено. Ми вже маємо усі факти та всі рішення. Усе що зараз потрібно зробити – це прокинутися та змінитись. І чому я маю вчитися заради майбутнього, якого може і не бути, бо ніхто нічогісінько не робить для порятунку цього майбутнього? І яка користь від вивчення фактів у системі освіти, якщо найважливіші факти, отримані завдяки найкращим науковцям тієї ж таки системи освіти, вочевидь нічого не означають ані для політиків, ані для суспільства. Дехто каже, що Швеція - маленька країна, і що наші вчинки ні на що не впливають. Але, я вважаю, якщо купка дітей може привернути увагу всього світу, лише тому що вони кілька тижнів пропускали школу, уявіть, чого б ми могли досягнути всі разом, якби ви захотіли. (Оплески) Моя промова добігає кінця, і тут люди зазвичай починають говорити щось обнадійливе, про сонячні батареї, вітряки, економіку замкненого циклу тощо, але я цього не робитиму. Ми витратили 30 років на запальні промови та пропагування позитивних ідей. Вибачте, але це не працює. Адже якби працювало, шкідливі викиди уже б зменшились. А цього не сталося. І так, нам таки потрібна надія, звісно, потрібна. Але що нам потрібно навіть більше, ніж надія, це вчинки. Щойно ми почнемо діяти, надія одразу з'явиться. Тож замість того щоб шукати надію, шукайте дію. Тоді й лише тоді надія прийде. Сьогодні ми щодня використовуємо 100 мільйонів барелів нафти. Не існує такої політики, яка б це змінила. Немає таких правил, які б утримали цю нафту в надрах. Тобто граючи за правилами, ми не зможемо врятувати світ, тому що правила потрібно змінити. Усе потрібно змінити, і починати слід зараз. Дякую. (Оплески)