Зайнаб Селбі: Жінки, воєнний час і мрія про мир

Я прокинулася посеред ночі від звуку сильного вибуху. Було пізно вночі. Не пам’ятаю, котра була година. Пам’ятаю лише те, що звук був неймовірно сильним і страхітливим. В кімнаті все тряслось - вікна, ліжко - моє серце шалено калатало. Я виглянула через вікно і побачила півкруг вибуху. Я подумала, що все це як в кіно - тільки от в кіно не показують такого вражаючого видовища, котре постало перед моїми очима: весь палаюче-червоний оранжевий, сірий круг вибуху. Я дивилася на нього не відводячи погляду, доки він зовсім не зник. Я повернулася в ліжко і молилася, я потайки дякувала Богу, що снаряд не впав на наш будинок і не вбив моєї сім’ї тієї ночі. Пройшло 30 років - а мені досі соромно за ту молитву. Наступного дня після вибуху я дізналася, що снаряд впав на дім друга мого брата - і вбив його і його батька, але не вбив його мати та сестру. Через тиждень його мати з’явилася в класі мого брата і благала семирічних дітей поділитися з нею будь-якою фотографією її сина, через те, що в неї не залишилось нічого.

Це не розповідь про безіменних, котрі вижили під час війни і про безіменних біженців, котрих одноманітно зображали в газетах і на телебаченні в лахмітті, з брудними лицями і повними страху очима. Це не розповідь про безіменного, який вижив під час якоїсь-там війни, про чиї надії, мрії, досягнення, сім’ї, віру, цінності нам не дано дізнатися. Це моя історія. Та дівчинка - це я. Я - інше зображення того іншого, котрий вижив під час війни. Це я - та біженка, це я - та дівчинка. Я виросла у виснаженому війною Іраку, і я впевнена в тому, що є дві сторони війни. Ми звикли бачити лише одну. Ми говоримо лише про цю одну сторону війни. Але існує й інша сторона, свідком якої я була, де я жила і де я в кінцевому результаті працюю.

Я виросла в оточенні фарб війни - фарб червоної крові та вогню, коричневих фарб землі, яка вибухала в наші обличчя, і пронизливо яскравих фарб срібла снаряду, який вибухнув - таких яскравих, що нестерпно боляче очам. Я виросла в оточенні звуків війни - стаккато кулеметної черги, вивертаючих землю вибухів, загрозливого дзижчання реактивних літаків над головою і виючих застерігаючих звуків сирени. Ці звуки ви могли б очікувати. Але є й інші звуки: різкі зойки зграї птахів, котрі верещали вночі, пронизливі надривні плачі дітей і приголомшлива, нестерпна тиша. Один мій друг сказав: "Війна - це не лише звуки. Насправді, це тиша. Тиша людяності".

Згодом я виїхала з Іраку і заснувала міжнародну організацію "Жінки для Жінок" ["Women for Women International"], котра займається роботою з жінками, що вижили після війни. За час своїх мандрівок і роботи, від Конго до Афганістану, від Судану до Руанди, я зрозуміла, що не лише кольори та звуки війни всюди одинакові, але й страхи війни однакові. Коли знаєш страх смерті, важко повірити кіногерою, котрий зображає сміливість. Це дуже страшне відчуття - "Я зараз помру" чи "Я б могла померти від цього вибуху". Страх втратити близьких тобі людей - один з найстрашніших. Це занадно боляче; не хочеться навіть думати про це. Але найболючіший страх - це страх, про який мені розказала одного разу боснійка Самія, яка вижила при чотирирічній блокаді Сараєво. Вона сказала: "Це страх втратити власне Я, страх втратити Я в собі". Про це часто говорила мені мама в Іраці. Це як померти зсередини. Палестинка одного разу сказала мені: "Це не страх померти один раз. Часом мені здається, що я помираю по 10 разів на день". І вона описувала марші солдатів і звуки свистячих куль. І говорила, що "це несправедливо, тому що нам дано лише одне життя, і смерть повинна бути лише одна".

Ми бачимо лише одну сторону війни. ми надто захоплено обговорюємо і споживаємо інформацію про чисельність військ, скорочення військової присутності, військових операціях "Жало" і "Хвиля", в той час, як варто було б вивчити подробиці там, де суспільний устрій найбільш постраждав, де суспільство змушене було імпровізувати, щоб вижити, де люди показали справжній опір і блискучу сміливість, щоб всього лише продовжувати жити. Ми так поглинені удаваними об’єктивними дискусіями про політику, тактику, озброєнні, доларах і кількості вбитих та поранених. Але це безплідна мова.

Як ненароком ми обговорюємо навмисне убитих в контексті цієї теми. Ми сприймаємо насильство і людські смерті як неминучість. 80 відсотків усіх біженців - жінки та діти. О, так. Сьогодні 90 відсотків військових втрах - це цивільні втрати, 75 відсотків яких - жінки та діти. Як цікаво. О, півмільйона жінок в Руанді згвалтовано за 100 днів. А саме зараз сотні тисяч конголезьких жінок піддаються насильству і тортурам. Як цікаво. Це просто цифри, на які ми посилаємося. Це все більше нелюдський погляд на війну, що зводиться на наших ворогів з нізвідки, котрий наводить ракети на невидимі цілі, в той час як керівництво оркестром ЗМІ - цілком людяне, і ось в ЗМІ висвітлюється, як снаряд знищив християнина замість екстреміста. Це гра в шашки. У школі міжнародних відносин нас вчать міжнародним правилам гри: як досягнути національного і міжнародного лідерства. Шах і мат.

Але не помічаємо цілком протилежну сторону війни. Ми не беремо до уваги історію моєї матері, котра під час кожного сигналу сирен, кожного нальоту, кожного відключення електрики влаштовувала нам лялькові вистави, щоб ми не боялися вибухів. ми не беремо до уваги історію Фаріди, викладачки музики по класу фортепіано із Сараєво, котра продовжувала вести заняття в музичній школі кожного дня протягом читирирічної блокади Сараєво. Вона продовжувала ходити до школи, не дивлячись на постріли снайперів по школі та в неї. Дякуючи їй та її студентам, що не знімали рукавиць, пальт та шапок, фортепіано, скрипка і віолончель звучали протягом всієї війни. Це була її битва. Це був її супротив. Ми не беремо до уваги історію Ніхаї, палестинки з сектору Газа, яка, як тільки стрілянина припинялася, виходила з дому, збирала всі квіти, і пекла хліб для всіх сусідів, щоб його вистачило на випадок, якщо стрілянина не припинеться. Ми пропускаємо мимо уваги історію Віолетти, яка, виживши в різанині в церкві, не впала духом і допомагала ховати людей, прибирати будинки та вулиці. Ми не беремо до уваги історії жінок, що в прямому розумінні підтримують життя в розпал війни. Чи знаєте ви, що навіть у воєнний час люди закохуються, ходять до школи, на роботу і в лікарню, розлучаються, танцюють, грають і просто продовжують жити? І саме жінки підтримують це життя.

Війна має дві сторони. Одна сторона воює, а друга сторона піклується про те, щоб школи, заводи та лікарні працювали. Перша сторона прагне отримати перемогу в битві, а друга сторона - отримати перемогу за життя. Перша сторона говорить лише про лінію фронту, а друга сторона - про лінію тилу. Перша сторона думає, що мир - це закінчення війни, а друга, що мир - це створення шкіл і робочих місць. Першою стороною керують чоловіки, а другою стороною - жінки. І для того, щоб зрозуміти, як побудувати міцний мир, ми повинні зрозуміти, що означає війна і мир для двох цих сторін. Ми повинні повністю собі уявити картину цих понять.

Щоб зрозуміти, що таке мир, важливо зрозуміти мир "другої сторони". Так, зі слів однієї жінки з Судану, "Для мене мир наступив, коли знову почали рости нігті на ногах". Вона виросла в південній частині Судану, під час 20-літньої війни, що забрала життя мільйонів людей і породила п’ять мільйонів біженців. Багатьох жінок брали в рабство солдати і заколотники. Їх гвалтували і примушували переносити амуніцію, воду і їжу солдатів. Щоб уникнути поневолення, ця жінка бродяжила протягом 20 років. І лише коли хоч на час наступав мир, на її ногах знову відростали нігті. І ось з цієї точки зору нам дуже тяжко зрозуміти, що таке мир.

Важливо зрозуміти, що більше не можна вести переговори про закінчення війни чи про мир без повноцінної участі жінок в цих переговорах. Це просто дивно, що єдина група людей - саме та група, яка ні з ким не воює, нікого не вбиває, не грабує,не спалює, не гвалтує; та група, яка в основному і підтримує звичайне життя в розпал війни,- не запрошена за стіл переговорів. Я вважаю, що саме жінки відповідальні за лінію тилу, але існують і чоловіки, які не запрошені за стіл переговорів. Це лікарі, які не беруть участі у військових діях, це діячі мистецтва, студенти і чоловіки, котрі просто відмовилися від участі у війні - усі вони не запрошені за стіл переговорів. Неможливо більше обговорювати міцний мир, перехід до демократії, стійку економіку, взагалі будь-якого виду стабільність, не включаючи жінок в переговори. Не одну жінку, а на рівних - 50 відсотків.

Неможливо і надалі формувати стабільність, не розпочавши інвестувати в жінок і дівчат. Чи знаєте ви, що 1 рік воєнних витрат дорівнює 700 рокам бюджету ООН і 2 928 рокам витрат бюджету ООН на жінок? Навіть просто змінивши структуру витрат, ми можемо надіятися на більш міцний мир. І, нарешті, інвестувати в жінок і дівчат важливо не лише тому, що це правильно, не лише тому, що важливо для всіх нас побудувати стійкий і міцний мир сьогодні, але й тому, що це важливо для майбутнього.

Одна конголезка розповіла мені про те, як вона і її діти, що спостерігали, як убивали їхнього батька, гвалтували і принижували її саму, вбивали їхнього дев’ятирічного брата, - про те, як вони пережили все те і живуть сьогодні. Вона вступила в міжнародну організацію "Жінки для Жінок" [Women for Women International], отримала підтримку і взнала про свої права. Її навчили професійним і діловим навичкам і допомогли влаштуватися на роботу. Вона заробляла 450 доларів і все було в неї в порядку. Вона відправила дітей до школи і отримала новий будинок. Вона сказала мені: "Але це зовсім не те, що мене дійсно турбує. Мене непокоїть те, що діти мої виростуть з ненавистю в серці і захочуть помститися вбивцях свого батька та брата". Важливо інвестувати в жінок, тому що це єдиний наш шанс уникнути війни в майбутньому. Мати здатна сцілити своїх дітей так, як ніяка угода про мир не зможе.

Хороші новини? Так, є хороші новини. Безліч хороших новин. Для початку те, що жінки, про яких я вам розповідала, танцюють і співають кожного дня, і навіть якщо вони не можуть, що перешкоджає танцювати нам? Дівчинка, про яку я вам розказувала, створила міжнародну організацію "Жінки для Жінок" [Women for Women International Group], яка вплинула на життя мільйонів людей і зібрала 80 мільйонів доларів на благодійність. Я створила цю компанію з нуля, з нічого.

(Сміх)

Ці жінки твердо стоять на ногах, не дивлячись на обставини, не дивлячись ні на що. Тільки уявіть, яким б чудовим був світ, якби в ньому було більше рівноправності, рівності, представництва жінок [на переговорах], якби ми розуміли, що таке війна як з лінії фронту, так і з лінії тилу.

Румі, поет-суфій 13 століття, сказав: "Поза всякими світами правди і неправди є поле. Там я зустріну тебе. Коли душа моя приляже на траву, світ виявиться надто повним, щоб говорити про нього. Ідеї, мови, навіть слово "кожен" - все це не матиме більше значення". Я скромно додам, що поза світом війни і миру є поле, на ньому багато чоловіків і жінок [які] там зустрічаються. Так нехай це поле ставатиме більшим. Давайте зустрінемося там.

Дякую.

(Аплодисменти)