Тенді Ньютон: Усвідомлення несхожості, усвідомлення себе.

Усвідомлення несхожості. Коли я вперше почула цю тему, Я подумала: сприйняти відмінність - це прийняти самого себе. І шлях, пройдений мною в пошуках розуміння і прийняття, був для мене цікавим, і він дав мені розуміння поняття особистості, чим хочу з вами сьогодні поділитись.

Кожен з нас - особистість, та я не думаю, що ми такими народжуємось. Знаєте, як новонароджені вірять, що вони частина всього навкруг; вони одне ціле. Ось це основне відчуття єдності втрачається нами дуже швидко. Немов перша стадія завершена - єдність: дитинство, несформоване, примітивне. Воно вже не є вагомим, воно нереальне. Реальним тепер є окремість. І в певний момент раннього дитинства поняття особистості починає набувати форму. Нашій маленькій частині тої єдності дається ім'я, Їй багато про неї розказують. І ці деталі, думки та ідеї стають реальністю, в якій ми формуємо свою сутність, свою індивідуальність. І це Я стає двигуном нашого соціального життя. Але ця особистість є проекцією, сформованою на основі проекцій інших. Невже це справді ми? Чи це те, ким ми хочемо чи повинні бути?

Таким чином, вся ця взаємодія зі самим собою та самосвідомістю була для мене дуже важкою в дитинстві. Та самосвідомість, яку я намагалась винести назовні, була щоразу відкинута. І моя паніка, що я не та особистість, котра підійде, а також збентеження від того, що моя особистість відкидається, викликали тривогу, сором та відчуття безнадійності, що, так би мовити, визначало моє я довгий час. Та, якщо поглянути в минуле, руйнування моєї особистості так часто повторювалось, що я почала помічати загальну особливість. Моє я змінювалось, потрапляло під вплив, руйнувалось, та невдовзі розвинулось нове я - інколи сильніше, інколи ненависне, а бувало й таке, що зовсім не прагнуло існувати. Моє я не було постійним. І скільки разів йому приходилось помирати, перш, ніж я усвідомила, що воно взагалі ніколи не існувало?

Я росла на побережжі Англії в сімдесятих. Мій батько - білий з Корнуолу, а мама - чорношкіра із Зімбабве. Навіть сама ідея, що ми сім'я, не вкладалась в голові більшості людей. Проте в природи свої дурні звички, і так народились "коричневі" діти. Але приблизно в п'ять років я усвідомила, що чимось не підходжу. Я була чорношкірим дитям, атеїстом, серед білих, в католицькій школі, якою управляли монахині. Я була аномалією. І моє я намагалось знайти для себе визначення, знайти точку дотику. Адже особистість потребує бути відповідною, бачити подібних собі, належати чомусь. Це підтверджує її існування та важливість. І це дійсно важливо. Цей процес має дуже важливу функцію. Без цього ми буквально не в змозі взаємодіяти з іншими. Ми не можемо складати плани і підніматись сходинками популярності, чи успіху. Та колір моєї шкіри був не таким, як треба. Не таким було моє волосся. Моя історія - не та. Моя особистість визначалась тим, що я була іншою. А це означало, що в тому соціальному світі мене насправді не існувало. І іншою я стала до того, як стала ким-небудь взагалі. Навіть до того, як я стала дівчинкою. Я була помітним ніким.

Тоді для мене відкрився інший світ: вистава та танцювальна майстерність. Цього прискіпливого страху самовизначення не існувало, коли я танцювала. Я немовби зникала зі своїм я. Я була дуже хорошою танцівницею. Я викладала всі свої емоції в танці. Мені вдавалось вливатись в рухи так, як було не під силу в реальному житті, в собі самій.

Коли мені було 16, Я наткнулась на іншу можливість: я отримала свою першу роль в фільмі. Мені важко передати, яке сильне умиротворення я відчула, коли грала. Моє неналагоджене я змогло під'єднатися до іншого я, чужого. І мені було так добре. Вперше я існувала всередині функціонуючого на повну я, яке я контролювала, яким я керувала, якому я дала життя. Та зйомки підійшли до завершення і я була змушена повернутись до мого незграбного, незручного я.

До 19-ти років я була цілком реалізованою актрисою, але все ще в пошуках самовизначення. Я вступила на факультет антропології в університеті. Доктор Філіс Лі взяла в мене інтерв'ю. Вона запитала мене: "Як ви визначаєте поняття "раса"?" Я думала, що саме на це в мене є відповідь. Тоді я сказала: "Колір шкіри." "Отже біологія, генетика?" - відповіла вона. "Але ж, Тенді, це не зовсім правильно. Адже, наприклад, між чорним кенійцем і чорним угандійцем є більше генетичних відмінностей, ніж між чорним кенійцем і, скажімо, білим норвежцем. Бо ми всі походимо з Африки. І за той час в Африці могла набагато дальше розвинутись генетична різноманітність." Іншими словами, раса не має біологічної чи наукової основи. З одного боку - результат, - правильно? - а з іншого - моє поняття сутності щойно стало набагато менш правдоподібним. Та що було переконливим, це біологічний і науковий факт, що ми всі походимо з Африки, а саме від жінки на ім'я Мітохондріальна Єва, яка жила 160 000 років тому. А раса - невиправдане поняття, створене нами внаслідок страху і неосвіченості.

Дивно, та ці відкриття не вилікували мою низьку самооцінку, це відчуття "іншості". Моє бажання зникнути було все ще сильним. Я отримала ступінь в Кембріджі, в мене була успішна кар'єра, але моя особистість - катастрофа. І тоді в мене почалась булімія і я опинилась на дивані у психотерапевта. І, звичайно, я вірила. Я все ще вірила, що моє я - це все, що в мене є. Я все ще дорожила самооцінкою більше ніж будь-чим іншим. А що ще можна тут запропонувати? Ми створили цілі системи цінностей і фізичну реальність, щоб підтримати ціну нашому я. Погляньте на цю індустрію іміджу і на професії, які він створює, дохід від нього. Ми були б праві, вважаючи, що самосвідомість - це щось живе, реально існуюче. Та це не так. Це всього лиш проекція, яку створює наш розумний мозок для того, щоб відволікти нас самих від реальності смерті.

Але є дещо, що може дати нашому я остаточний та безмежний зв'язок і це дещо - це спільність, наша сутність. Ця боротьба нашого я за автентичність та визначення ніколи не закінчиться, якщо воно не з'єднається із своїм творцем - з вами та мною. І цього можна досягнути завдяки усвідомленню - розуміння реальності спільності і проекції свого я. Згадаймо, для початку, моменти, коли ми ніби губимо самих себе. Зі мною таке трапляється, коли я танцюю, чи граю. Я поринаю в свою сутність і моє я призупиняється. В такі моменти я з'єднуюсь з усім навкруги: із землею, з повітрям, зі звуками, з енергією публіки. Всі мої відчуття активовані та діючі, так само як у дітей, це відчуття єдності.

Коли я граю роль, Я заповнюю інше я і даю йому життя, ненадовго. Коли власна свідомість призупинена, тоді зникає на певний час спірність і осуд. Я грала усі ролі: від мстивого привида в час рабства до державного секретаря в 2004. І неважливо, які вони, ці інші свідомості, вони всі пов'язані в мені. І я щиро вірю, що ключем до мого акторського успіху і до прогресу як особистості послужила саме відсутність самосвідомості, через яку я відчувала себе такою стривоженою і невпевненою. Я завжди запитувала себе, чому я так добре могла відчувати біль інших людей, чому я могла побачити когось в нікому. Та тому, що в мене на шляху не стояло моє я. Я думала, мені не вистачало змісту, і той факт, що я відчувала інших, означав, що мені не було чого відчувати від себе. Те, що було джерелом сорому, стало початком прозріння.

І коли я усвідомила і дійсно зрозуміла, що моє я - лише проекція, і що воно має свою функцію, сталось щось забавне. Я перестала придавати йому таке значення. Так, я віддаю йому належне. Я ходжу з ним до терапевта. Я добре вивчила його порушену поведінку. Але я не соромлюсь себе. Насправді, я поважаю своє я і його функцію. З часом, тренуючись, я намагалась жити все більше зсередини, від сутності. І якщо вам це вдається, трапляться неймовірні зміни.

В лютому я була в Конго, Я танцювала і святкувала з жінками, котрі пережили руйнування самих себе, в прямому, немислимому для нас, значенні - руйнування, тому що інші озвірілі психоапатичні особистості по всій цій прекрасній країні підживлюють цю нашу схильність до iPod-ів, Pad-ів та інших забавок, які дальше віддаляють нас від вміння відчувати їхній біль, їхні страждання, їхню смерть. Тому що, ви знаєте, якщо ми будемо жити в собі і вважати це життям, ми обезцінимо і позбавимо відчуттів наше життя. І в цьому стані роз'єднаності, так, ми можемо будувати промислові ферми без вікон, руйнувати морську фауну і флору, використовувати зґвалтування в якості знаряддя війни. Та от замітка нашій сутності: вже помітні тріщини у створеному нами світі, і океан і надалі буде змивати ці тріщини, і нафту, і кров, ріки крові.

Важливо зауважити, що ми не осягнули, як жити в єдності із Землею і всіма живими створіннями. Ми повністю концентрувались на тому, як жити один з одним - мільярдами "один одного". Та ми не живемо разом, лише наші божевільні еґо живуть разом і продовжують епідемію роз'єднаності.

Живімо разом і робімо все свідомо. Якщо ми зуміємо пробратись за межі нашого я, запалити вогонь усвідомленості, і знайти нашу сутність, наш зв'язок з нескінченністю, та всіма іншими живими істотами... Ми це вміли, коли з'явились на світ. Давайте не будемо лякатись нашої безмірної неістотності. Це більше реальність ніж те, що ми самі себе створили. Уявіть, яки життя ми можемо отримати, якщо ми зможемо прийняти неминучу смерть себе, цінувати привілей життя і захоплюватись тим, що буде потім. Звичайна свідомість - ось з чого все починається.

Дякую за увагу.

(Оплески)