Шірін Нешат: Мистецтво у вигнанні

Історія, якою я хочу поділитися з Вами сьогодні - це мій виклик, як іранського митця, як іранської жінки - митця, - як іранської жінки - митця, що живе у вигнанні. Тож, це має свої плюси і мінуси. З темноого боку не схоже, щоб політика оминала таких людей як я. Кожен іранський митець, в той чи інший спосіб, є політичним. Політика визначила наші життя. Якщо Ви живете в Ірані, Ви зазнаєте цензури, переслідувань, арештів, тортур, часами -страт. Якщо Ви живете ззовні, як я, Ви зустрічаєтеся з життям у вигнанні - з болем туги і розлуки з тими, кого любите і Вашою родиною. Відтак, ми не знаходимо морально, емоційно, психологічно, ані політичнo - місця, щоб віддалитися від реалій суспільної відповідальності.

Як не дивно, я, як митець також знаходить себе у ролі голосу, речника мого народу, навіть якщо я, насправді, не маю доступу до моєї власної країни. Крім того, люди, як я, з різних причин ми боремось у двох битвах. Ми засуджуємо Захід, Західне сприйняття нашої ідентичності -- імідж, який нам створили, нашим жінкам, нашій політиці, нашій релігії. Нам слід пишатися і наполягти на повазі. Але водночас, ми б’ємося в іншій битві. Проти нашого правлячого режиму, нашого уряду - нашого варварського уряду, ладного на будь-який злочин щоб залишатись при владі. Наші митці ризикують. Ми в небезпеці. Ми становимо загрозу устрою правління.

Але за іронією долі, це становище додало нам усім сил, тому що ми визнані митцями, що є ядром культурного, політичного, суспільного дискурсу в Ірані. Ми маємо надихати, провокувати, мобілізувати, дати надію нашому народу. Ми промовці нашого народу, і ми їх контактери з зовнішнім світом. Мистецтво є нашею збрєю. Культура - різновид спротиву. Я заздрю ​​іноді художникам Заходу свободі їх вираження - тому факту, що вони можуть віддалитися від питання політики - через те, що вони слугують тільки одній аудиторії, головним чином - представникам Західної культури. Та заразом я непокоюся про Захід, тому що часто на цій землі, в цьому Західному світі, що ми маємо, культура ризикує, будучи різновидом розваги. Наші люди залежать від наших митців, наша культура ізольована.

Мій шлях митця почався з дуже, дуже приватного місця. Я не починала, щоб давати суспільні коментарі на адресу своєї країни Перше, що Ви бачите перед собою насправді, коли я вперше повернулася до Ірану після добрих 12 років відокремлення. Це було після Ісламської Революції 1979-го. Поки я була відсутня в Ірані, Ісламська Революція перекинулася на Іран і цілковито трансформувала країну від Перської до Ісламської культури. Я повернулася, здебільшого, щоб возз'єднатися з моєю сім'єю і відновивши зв’язок в такий спосіб посісти своє місце в суспільстві. Але натомість, я знайшла країну, що була докорінно ідеологізованою і яку я більше не впізнавала. Більше того, я дуже зацікавилася, стикаючись з моїми власними особистісними дилемами та питаннями, я заглибилася у дослідження Ісламської Революції - як, насправді, вона неймовірно змінила життя іранських жінок. Я знаходжу тему іранських жінок вкрай цікавою, з тої точки зору, що жінки Ірану, історично, здаєтся - втілювали політичні перетворення. Від так, певною мірою, вивчаючи жінку, ви можете прочитати структуру та ідеологію країни.

Отже я зробила певний об’єм роботи яка відразу зіткнулася з власними, персональними питання мого життя проте це представило мою роботу до ширшого обговорення - предмет мучеництва, питання тих, хто добровільно стоїть на роздоріжжі Божої Любові, віри, але насильства, злочинності і жорстокості. Для мене це стало неймовірно важливим. І все-ж, у мене була незвична позиція стосовно цього. Я була чужинцем який повернувся в Іран, щоб знайти своє місце, але я не займала позицію критики на адресу уряду чи ідеології Ісламської Революції. Поволі це змінилося коли я віднайшла свій голос і виявила речі що я не очікувала розкрити. Отже моє мистецтво стало злегка критичнішим. Мій ніж став трохи гострішим. І я скотилася в життя у вигнанні. Я мандрівний митець. Я працюю в Марокко, в Туреччині, в Мексиці. Я їжджу скрізь, щоб вірити, що це Іран.

Зараз я знімаю фільми. Минулого року я відзняла фільм названий "Жінки без чоловіків". "Жінки без чоловіків" апелює до історії, але іншої частини нашої Іранської історії. Він повертається до 1953 року коли Американське ЦРУ здійснило переворот і змістило демократично обраного лідера, доктора Моссадека (Dr. Mossadegh). Книгу написано іранською жінкою, Шарнуш Паршіпур (Shahrnush Parsipur). Це чарівний реалістичний роман. Цю книгу заборонено, і вона провела п'ять років у в'язниці. Моя одержимість цією книгою, і причина, з якої я зняла за нею фільм, у тому, що вона відразу торкається і питання буття жінкою - традиційно, історично в Ірані - і питання про чотирьох жінок що шукають ідею змін, свободи і демократії - в той час як Іран, рівноцінно, як ще один персонажр, також виборює ідею свободи і демократії і незалежності від іноземних втручань.

Я зняла цей фільм тому, що відчула це важливим - сказати мешканцям Заходу про нашу історію, як країни. Що всі ви, здається, пам'ятаєте Іран вже після Ісламської Революції. Що Іран колись був світським суспільством, і у нас була демократія, і цю демократію в нас було вкрадено Американським урядом, Британським урядом. Цей фільм також звертається до іранського народу в благанні повернутись до їхньої історії і подивитися на себе до того, як вони були настільки ісламізовані - на те, як ми виглядали, як ми грали музику яке інтелектуальне життя ми мали. І найголовніше, - як ми боролися за демократію. Ось, власне - деякі кадри з мого фільму. Ось кілька зображень перевороту. І ми зробили цей фільм у Касабланці, відтворюючи всі сцени.

Цей фільм - спроба знайти баланс між розповіддю політичної історії, але й історією жіноцтва також. Будучи візуальним митцем, направду, я над усе прагну творити - створювати те, що долає межі, політики, релігії, питань фемінізму, і стає важливим, не підвладним часу, універсальним твором мистецтва. Виклик, що постає переді мною полягає в тому,як це зробити - як розповісти політичну історію алегоричною оповіддю - як зворушити вас, але й змусити ваш розум працювати. Ось деякі з зображень і герої фільму. Ось рух зелених - влітку 2009 року, коли мій фільм було випущено - почалися повстання на вулицях Тегерану.

Що неймовірно іронічно - це період, який ми намагалися відтворити у фільмі, крик про демократію та соціальну справедливість, повторюється зараз знову в Тегерані. Зелений рух суттєво надихнув світ. Він привернув багато уваги до всіх тих іранців ,що виступили за основні права людини і борються за демократію. Що було найбільш визначним для мене була, ще раз, - присутність жінок. Вони - абсолютне натхнення для мене. Якщо підчас Ісламської Революції змальовані образи жінки були скореними без права голосу, - зараз ми побачили нову ідею фемінізму на вулицях Тегерану - жінок, що здобули освіту, вільнодумних, не традиційних, сексуально відкритих, безстрашних і серйозно феміністичних. Ці жінки та ті молоді люди іранці, що об’єдналися по всьому світу, всередині і ззовні.

Потім я виявила чому я так надихаюся від іранських жінок. - За всіх обставин, вони розсунули межі. Вони виступили проти авторитету. Вони порушили кожне правило в найменший і найбільший спосіб. І знову, вони відстояли себе. Я стою тут, щоб розповісти, що іранські жінки знайшли новий голос, і їхній голос надає голосу мені. І це величезна честь - бути іранською жінкою та іранським митцем, навіть якщо зараз я вимушена працювати лише на Заході.

Дякую дуже.

(Оплески)