Шіна Айенґар: Мистецтво вибору

Сьогодні разом зі мною ви побуваєте навколо світу за 18 хвилин. Центр моїх досліджень знаходиться у США. Але розпочнімо з іншого кінця карти, з Кіото в Японії, де я жила у японській сім’ї, коли писала дисертацію 15 років тому. Уже в той час я знала, що зіткнуся з культурними відмінностями та непорозуміннями, проте вони з’являлися тоді, коли я найменше цього сподівалася.

У перший день мого перебування я пішла до ресторану і замовила чашку зеленого чаю з цукром. Делікатно промовчавши, офіціант сказав: «Зелений чай п’ють без цукру». «Я знаю», відповіла я. «Мені відомий цей звичай. Але я все-таки люблю солодкий чай». У відповідь я почула ще ввічливішу версію того самого пояснення. «Зелений чай п’ють без цукру». «Я розумію, - відповіла я, - що японці п’ють зелений чай без цукру. Але я б хотіла покласти трохи цукру у мій зелений чай». (сміх) Здивований моєю впертістю, офіціант вирішив поговорити з менеджером. Невдовзі почалася тривала суперечка, і, врешті, до мене підійшов менеджер і сказав: «Я дуже перепрошую, але в нас немає цукру». (сміх) Ну, оскільки мені не могли принести такий чай, як я хотіла, то я замовила чашку кави, яку офіціант відразу приніс. На блюдці лежали два пакетики цукру.

Мені не вдалося випити чашку солодкого зеленого чаю не через просте непорозуміння, а через величезну різницю між нашими уявленнями про вибір. З моєї точки зору як американки, коли клієнт висловлює адекватне прохання залежно від особистих уподобань, то він має повне право на задоволення цього прохання. Як каже Бурґер Кінґ, зробити по-американськи значить «зробити по-своєму», бо, за Старбакс, «щастя – це твій вибір». (сміх) Проте японці вважають, що їх обов’язок – захистити тих, хто знає менше за них, (сміх) у цьому випадку, необізнаного іноземця, від неправильного вибору. Справді, чай, який я хотіла замовити, не відповідав культурним нормам, тому вони зробили все можливе, щоби врятувати мою репутацію.

Американці вважають, що вони досягли вершини у процесі здійснення вибору. Вони переконані, що вибір крізь американську призму найкраще задовольняє вроджене та загальне бажання вибору в людей. На жаль, припущення в основі цього переконання не завжди правдиві у різних країнах та культурах. Часом вони можуть виявитися неправдивими навіть в самій Америці. Я б хотіла розповісти про деякі з цих припущень та проблеми, пов’язані з ними. Сподіваюся, що моя розповідь змусить вас задуматися над особистими переконаннями, і впливом вашого оточення на їх формування.

Перше припущення: якщо вибір стосується вас, то саме ви повинні його зробити. Це єдиний спосіб переконатися, що усі ваші побажання та інтереси будуть повністю враховані. Це невід’ємна умова успіху. В Америці, основним суб’єктом вибору є людина. Люди повинні самі вибирати, часом відстоюючи свою позицію, незважаючи на бажання чи поради інших людей. Це називається «бути собою». Але чи всі люди отримують користь від такого ставлення до вибору? Я та Марк Леппер провели кілька досліджень, намагаючись відповісти на це запитання. Під час одного з експериментів у Джапан-Тауні у Сан-Франциско ми запросили англо-, та азіатсько-американських дітей віком від 7 до 9 років у лабораторію, та поділили їх на три групи.

Зайшла перша група, їх зустріла пані Сміт. Вона показала їм шість великих наборів ігрових анаграм. Діти мали вибрати один набір анаграм. Крім того, вони мали вибрати фломастер, яким би хотіли записувати відповіді. Коли прийшла друга група дітей, їх завели в ту саму кімнату, показали ті ж самі анаграми, але цього разу пані Сміт сказала їм, які анаграми складати, а також яким фломастером записувати відповіді. А коли прийшла третя група, їм сказали, що і анаграми, і фломастери вибрали їх матері. (сміх) Насправді, діти, яким завдання дала пані Сміт або їх матері, отримали таке ж завдання, як і діти з першої групи, які вибирали самі.

Таким чином, діти з кожної групи виконували однакові завдання, і ми змогли легко порівняти результати. Така маленька різниця у способі вибору завдання зумовила величезну різницю у результатах роботи. Англо-американці зробили в 2.5 рази більше анаграм, якщо вони самі їх вибирали, ніж у випадку, коли вибір робили пані Сміт або їх матері. Незалежно від того, хто саме вибрав, якщо завдання обрала стороння людина, то результати були гірші. Крім того, деякі з дітей були явно здивовані, що ми звернулися до їх матерів. (сміх) Одна дівчинка на ім’я Мері сказала: «Ви питали мою маму?»

(сміх)

У той же час, азіатсько-американські діти досягли найкращих результатів, якщо думали що вибір зробили матері, непоганих результатів, коли вибирали самі, і низьких, коли вибір робила пані Сміт. Дівчинка на ім’я Нацумі навіть підійшла до пані Сміт, коли вона вже виходила з кімнати, потягнула її за спідницю, і запитала: «Ви б не могли передати моїй матусі, що я зробила все так, як вона сказала?» Діти першого покоління перебували під сильним впливом ставлення їх батьків-іммігрантів до вибору. Для них вибір був не лише способом визначення та ствердження своєї особистості, але й способом створення спільноти та гармонії через врахування вибору людей, які користувалися серед них довірою та повагою. Якщо вони мали поняття «залишатися собою», то це «собою», швидше за все, складалося не з індивідуального, а з колективного. Успіх, у такому випадку, означав догоджання важливим людям, а не тільки задоволення власних бажань. Іншими словами, особисті бажання формуються через бажання конкретних сторонніх людей.

Тому припущення, що ми досягаємо найкращих результатів, коли робимо вибір на основі особистого «я», справджується тільки тоді, коли це «я» чітко відокремлене від інших. І навпаки, коли двоє чи більше осіб вважають, що їх вибір та його результати тісно пов’язані, тоді вони досягнуть спільного успіху, якщо перетворять вибір на колективний акт. Якщо ж вони муситимуть вибирати самостійно, то це може негативно вплинути як на результат, так і на стосунки між ними. Проте саме цього вимагає американська парадигма. Вона практично не залишає шансів для взаємозалежності або визнання схильності окремої людини до помилок. Вона вимагає, щоб вибір розглядали як особистий акт самоствердження. Люди, які виросли в такій парадигмі, можуть вважати, що це мотивує. Проте не можна стверджувати, що кожен досягає успіху, якщо мусить робити вибір самостійно.

Друге припущення, характерне для американської точки зору, звучить приблизно так. Чим ширший у вас вибір, тим більша ймовірність, що ви зробите найкращий вибір. Отже, маємо Волмарт з 100,000 різних товарів, Амазон з 27 мільйонами книжок, і сайт Match.com, на якому – скільки там? - 15 мільйонів потенційних партнерів. Ви точно знайдете ідеальну пару. Давайте перевіримо це припущення, подавшись до Східної Європи. Там я розмовляла з людьми, жителями колишніх комуністичних країн, кожен з яких постав перед проблемою переходу до більш демократичного та капіталістичного суспільства. Одне із найцікавіших відкриттів трапилося не у відповідь на запитання, а завдяки звичайному жесту гостинності. Коли учасники приїхали на інтерв’ю, я запропонувала їм кілька напоїв, кока-колу, дієтичну колу, спрайт - загалом сім.

Під час першої серії розмов, які відбувалися в Росії, мене захопив зненацька коментар одного з учасників. «Та нема різниці. Це ж все газована вода. Вибір один.» (шепіт) Мене настільки вразила ця фраза, що пізніше я почала пропонувати ці сім видів газованої води усім учасникам. І я питала їх: «Скільки можливостей вибору є перед вами?» Знову і знову вони відповідали, що ці сім пляшок з газованою водою це не сім можливостей вибору, а тільки одна: пити газовану воду чи не пити. Коли я запропонувала сік і воду, окрім семи видів газованої води, вони сказали, що можливостей вибору стало три: сік, вода і газована вода. Порівняйте це з впертою відданістю багатьох американців не тільки певному смаку газованої води, але й певній марці. Знаєте, дослідження постійно підтверджує, що ми фактично не можемо відрізнити Кока-Колу від Пепсі-Коли. Звичайно, ми з вами знаємо, що Кока-Кола краща.

(сміх)

Молоді американці, які мають ширший вибір і більше реклами, ніж будь-хто інший у світі, вважають, що вибір свідчить про них самих, а не тільки про вибраний продукт. Порівняйте цю думку з припущенням, що чим ширший вибір, тим краще, і ви отримаєте групу людей, для яких навіть найменша різниця має значення, а, отже, кожен вибір важливий. Але східних європейців раптова доступність усіх цих товарів споживання на ринку застала як повінь. Вони опинилися перед морем вибору, навіть не маючи шансу попередити, що не вміють плавати. Коли я запитала: «Які слова або образи ви асоціюєте з вибором?» Ґжеґож з Варшави відповів: «О, для мене це страх. Розумієте, з тим є деякі проблеми. Я звик, що вибору немає». Коли я запитала Богдана з Києва, що він думає про новий споживчий ринок, він відповів: «Це занадто. Нам не потрібно стільки всього». Соціолог із Варшавської соціологічної агенції пояснив: «Старше покоління пережило стрибок з відсутності вибору до вибору постійного і повсякчасного. Вони не мали можливості навчитися реагувати на це». А молодий поляк Томаш відповів: «Мені не треба двадцять видів жуйки. Я не маю на увазі, що вибір мені не потрібний, але багато з цих варіантів просто зайві».

Насправді, часто потрібно вибирати між речами, які практично одинакові. Значення вибору залежить від нашого вміння знаходити відмінності між різними варіантами. Американці все життя вправляються у грі «знайди відмінності». Вони грають цю гру з самого дитинства, і потім вірять, що таке вміння має бути вроджене. Хоча всі люди мають спільні основні потреби та бажання вибирати, ми не всі бачимо вибір в однакових ситуаціях, або по-різному сприймаємо його можливості. Якщо один вибір складно відрізнити від іншого, або якщо існує забагато можливостей вибору, щоб їх порівняти між собою, процес здійснення вибору може викликати розгубленість та розчарування. Замість того, щоб зробити кращий вибір, ми губимося в його розмаїтті, а деколи просто лякаємося. Вибір більше не відкриває нові можливості, а обмежує. Це не символ звільнення, а ознака задухи від безглуздих дрібниць. Іншими словами, вибір може стати повною протилежністю до всього, що він символізує в Америці, якщо його нав’язати тим, хто недостатньо до цього готовий. Проте не тільки інші люди в інших країнах відчувають тиск вибору, який невпинно зростає. Самі американці переконуються, що необмежений вибір привабливий радше теоретично, аніж у повсякденному житті.

Ми усі маємо фізичні, розумові та емоційні обмеження, через які не можемо обдумувати кожен вибір, з яким стикаємося навіть в продуктовій крамниці, не кажучи про ціле наше життя. Згідно з моїми дослідженнями, коли люди мають 10 чи більше можливостей вибору, то вони зроблять гірший вибір, навіть якщо це стосується здоров'я, інвестицій, чи інших важливих питань. Все ж, багато-хто вважає, що ми завжди повинні вибирати самі і шукати ще більше можливостей вибору.

Це наштовхує мене на третє, напевне найбільш суперечливе, припущення: «Ніколи не кажи вибору «ні». Щоб перевірити це припущення, повернемося у США, а потім перестрибнемо через океан у Францію. Недалеко від Чикаго, молода пара, Сюзан і Деніел Мітчел, очікували на свою першу дитину. Вони вже навіть вибрали для неї ім’я - Барбара, на честь бабусі. Однієї ночі, коли Сюзан була на сьомому місяці вагітності, у неї почалися перейми, і її відвезли до реанімації. Породіллі зробили кесаревий розтин, але у Барбари виявили церебральну гіпоксію - нестачу кисню в мозку. Оскільки дитина не могла дихати самостійно, її під’єднали до дихального апарату. Через два дні лікарі поставили Мітчелів перед вибором. Вони могли або від’єднати Барбару від системи підтримки життєдіяльності, і вона б померла за кілька годин, або продовжувати підтримку, хоча в цьому випадку вона теж могла померти через кілька днів. Якби вона вижила, то перебувала б у постійному вегетативному стані, і ніколи не змогла б ходити, розмовляти, або взаємодіяти з іншими. Що вони зробили? Що б зробили будь-які батьки на їх місці?

У рамках дослідження, яке я проводила з Сімоною Ботті та Крістіною Орфалі, ми спілкувалися з батьками з Америки та Франції. Усі вони пережили подібну трагедію. У всіх випадках підтримку життєдіяльності було від’єднано, і новонароджені померли. Проте їх ситуації значно відрізнялися. У Франції, лікарі вирішували, чи потрібно від’єднувати підтримку життєдіяльності, і коли це слід зробити. А в Сполучених Штатах остаточне рішення приймали батьки. Ми вирішили дослідити, чи це вплинуло на те, як батьки переживали втрату своєї дитини? Як виявилося, вплинуло. Навіть через рік американські батьки частіше виражали негативні емоції, ніж французькі. Французькі батьки казали: «Ноа був з нами так мало часу, але він стільки нас навчив. Він змусив нас подивитися на життя по-іншому».

У той же час батьки-американці питали себе: «А що, якби? А що, якби?» Один із батьків скаржився: «Мені здається, що вони навмисно мене мучили. Як вони змусили мене так вчинити?» Ще один батько сказав: «Я почуваюся так, ніби брав участь у виконанні смертної кари». Проте коли американських батьків запитали, чи хотіли б вони, щоб рішення приймали лікарі, вони усі відповіли: «Ні». Вони не могли уявити, щоб вибір зробив хтось інший, хоча цей вибір завів їх у пастку, і вселив почуття вини та злості. Було навіть кілька випадків клінічної депресії. Ці батьки навіть не могли подумати про те, щоб віддати право вибору сторонній людині, бо це б суперечило усьому, чого їх навчили, і всім їхнім переконанням про силу і значення вибору.

У есе «Білий альбом», Джоан Дідіон пише: «Ми самі вигадуємо для себе історії, щоб жити. Ми тлумачимо усе довкола нас і вибираємо найпрактичніше рішення з усіх можливих. Ми живемо лише тим, що створюємо єдину оповідь з цілком різних образів; живемо поняттями, якими навчилися зупиняти невпинну фантасмагорію нашого реального життя». Історія, яку розповідають американці, історія від якої залежить американська мрія - це історія необмеженого вибору. Ця оповідь обіцяє так багато: свободу, щастя, успіх. Вона кладе увесь світ до ваших ніг і каже: «Ви можете мати все, що завгодно». Це чудова історія, тому цілком зрозуміло, чому на неї не хочуть поглянути з іншого боку. Адже якщо ви придивитеся ближче, то побачите певні вади, і зрозумієте, що історію можна розповідати по-різному.

Американці часто намагалися пропагувати власне бачення вибору, і вважали, що їх зустрінуть, чи повинні зустріти з розкритими обіймами і відкритим серцем. Але підручники з історії і щоденні новини доводять протилежне. Фантасмагорія, тобто справжнє життя, яке ми прагнемо зрозуміти, і упорядкувати в єдину оповідь, всюди різне. Немає оповіді, яка би підходила будь-якій людині будь-де. До того ж, самим американцям було б вигідно ввести нові точки зору у власну оповідь, яка так довго керувала їх вибором.

Якось Роберт Фрост сказав: «Під час перекладу втрачається поезія». Це означає, що все, що красиве і зворушливе, все, що розширює наш кругозір, неможливо передати тим, хто розмовляє іншою мовою. Проте, за словами Йосифа Бродського, «У перекладі здобуваємо поезію». Він мав на увазі, що переклад може бути творчим актом перетворення. Щодо вибору, то тут маємо набагато більше здобутків, ніж втрат завдяки численним перекладам нашої оповіді. Замість того, щоб змінювати одну історію іншою, ми можемо пізнавати нове і насолоджуватися численними версіями, які вже існують, і які ще будуть створені. Незалежно з якої ми країни, і яка наша оповідь, ми всі зобов’язані прийняти ширші можливості і розуміння вибору. І це не призведе до паралізуючого морального релятивізму. А, навпаки, навчить нас коли і як діяти. Це значно допоможе усвідомити всі можливості вибору, вселить надію і дасть змогу здобути свободу, яку вибір обіцяє, але не завжди дає. Якщо ми навчимося спілкуватися, навіть через переклад, тоді ми зможемо побачити усю незвичайність, складність, і непереборну красу вибору.

Дякую.

(оплески)

Бруно Джуссані: Дякуємо. Шіно, у вашій біографії є деталь, яку не згадано у буклеті програми. Проте цю деталь усі вже помітили. Ви незряча. І я думаю, що всіх цікавить таке питання: як це впливає на ваше дослідження вибору, адже цю діяльність більшість людей асоціює з візуальними характеристиками, наприклад, естетикою, кольором, і так далі?

Шіна Айенґар: Ну, це дивне запитання, бо одна із особливостей сліпоти в тому, що це інша точка спостереження за тим, як зрячі люди роблять вибір. І ви праві, що сьогодні існує безліч візуальних можливостей вибору. Так, справді, мене досить пригнічує вибір, скажімо, яким кольором намалювати нігті, бо тут я повинна дослухатися до інших людей. І не можу вирішити сама. Одного разу я була в салоні краси і намагалася вибрати між двома дуже близькими відтінками рожевого. Один відтінок мав назву «Балетні туфельки», а інший називався «Чарівний». (сміх) Тоді я вирішила порадитися з двома жінками поруч. Одна жінка сказала: «Вибирайте тільки «Балетні туфельки»». «А який це колір?» «Ну, це дуже елегантний відтінок рожевого». «Гаразд, чудово». Друга жінка порадила мені «Чарівний» відтінок. «А який це колір?» «Це ефектний відтінок рожевого». Тоді я їх запитала: «А як мені відрізнити ці два відтінки? Яка між ними різниця?» І вони відповіли: «Ну, один відтінок елегантний, а інший ефектний». Гаразд, я зрозуміла. Вони зійшлися на одному: якби я бачила ці відтінки, то я б їх чітко розрізнила.

(сміх)

Але мене зацікавило, що вплинуло на їх вибір - назва чи колір відтінку. Тому я вирішила провести невеличкий експеримент. Я принесла ці дві пляшечки лаку для нігтів у лабораторію, і здерла з них наклейки. Потім я привела у лабораторію жінок і запитала: «Який з цих двох лаків ви б вибрали?» Половина жінок обурилися, що я з ними жартую, бо лак в обох пляшечках був одного відтінку. (сміх) (оплески) Тоді я задумалася, хто кого розігрує насправді. У той же час, ті жінки, які змогли розрізнити відтінки, вибрали лак «Чарівний», коли пляшечки були без наклейок, і лак «Балетні туфельки», коли наклейки були на місці. Тому я зробила висновок, що якщо назвати троянду по-іншому, то і виглядати, і пахнути вона, можливо, теж буде по-іншому.

Бруно Джуссані: Дякую. Шіна Айенґар. Дякуємо, Шіно.

(оплески)