Річард Сеймур: Як відчувається краса

Коли я був малим - й, до речі - колись я таки був малим - мій батько розповів мені історію про годинникаря з 18 сторіччя. І що ж робив цей хлопець: він виготовляв ті вражаюче прекрасні годинники. Й одного дня, один з його покупців ввійшов до його майстерні, і попросив його почистити годинник, що він придбав. І хлопець розібрав його, одна з частин що він витяг, була одним з балансуючих коліщат. Коли він витяг його - покупець зауважив що на зворотньому боці коліщатка було вигравіювано слова. І він сказав хлопцеві: - "Навіщо ти гравіюєш щось позад коліщатка, коли це ніхто ніколи не побачить?" Й годинникар обернувся і сказав: - "Господь це бачить." Зараз я ані трошки не релігійний, не був і мій батько, але тоді я помітив - щось відбулося тут. Я щось відчув, в цьому сплетенні судин та нервів, і десь там має бути трохи м'язів також, я гадаю. Але я відчув щось. І це був психологічний відгук. І з того часу, з мого тодішнього віку, я почав думати про речі в інший спосіб.

І коли я обрав свою кар'єру дизайнера, я почав цікавитись простим запитанням: чи ми, власне, осмислюємо красу, - чи ми відчуваємо її? Зараз ви, вірогідно, вже знаєте відповідь. Мабуть ви думаєте... добре, я не знаю що ви гадаєте це є, але я вважаю - йдеться про відчуття краси. Відтак я рухався далі моєю дизайнерською кар'єрою й почав віднаходити певні вражаючі речі. Одна з найперших робіт стосувалася автодизайну - певна дуже захоплююча робота була здійснена там. Й підчас цієї тривалої роботи ми знайшли щось, чи я знайшов щось, що справді зачарувало мене, і можливо ви пригадаєте це. Ви пам'ятаєте, коли світло засвітилося й зникає, клік-клак, коли ви зачиняєте дверцята машини? А тоді хтось, гадаю це були BMW, - представили світло, що згасає поволі. Пригадуєте це? Я яскраво це пам'ятаю. Пам'ятаєте, як вперше ви були в машині й так зробилося? Я пам'ятаю, що сидів там, думаючи що це фантастично. Направду я не знаю жодного, хто б не любив світла, що згасає поволі. І я подумав - добре, та в чім же тут в біса справа?

Тож я почав розпитувати себе про це. І перше, про що я розпитував інших: - "Вам це подобається?" - "Так". - "Чому?" й мені відказували - "Ооо, це відчувається так природньо", чи - "Це файно". Я думав: -"Що-ж, це не достатньо добре." Чи можемо ми ще вилущити це ядро, тому що, як дизайнеру, мені потрібен словник, клавіатура того, як це справді спрацьовує. Тому я здійснив кілька експериментів. І раптово усвідомив, що є щось, що робить достеменно те саме - затемнює світло за шість секунд - саме те. Ви знаєте що це? Хоч хтось?

Ви бачите, використовуючи цю частину кінцевого мозку, повільну частину мозку - використовуючи її. І це не мислення, це відчуття. І, чи не зробите ви мені послугу? Наступні 14 хвилин, чи скільки там - чи могли б ви відчувати речі?

Мені не так потрібно, щоб ви думали, як щоб ви відчували їх. Я відчув почуття розслаблення, розбавленого нетерплячкою. І те, що я виявив - було кіно чи театром. Взагалі-то це щойно сталося тут - світло затьмарилося за 6 секунд. І коли це відбувається, ви сидите там, думаючи "Ні, фільм ось-ось почнеться," чи ви "Фантастично. Не можу дочекатись." Я вловлюю відчуття нетерплячки? Я не невролог. Я навіть не переконаний, чи існує так званий умовний рефлекс. Але він може існувати. Тому що люди з якими я говорив на північній півкулі що ходять до кінотеатру - вловлюють це. Й певні люди з якими я говорив, що ніколи не бачили фільму й не були в театрі - не вловлюють цього в той самий спосіб. Всім це подобається, але дехто полюбляє це більше за інших.

Тож це змушує мене сприймати це в інший спосіб. Ми не відчуваємо це. Ми вважаємо що краса в нашій лімбічній системі - якщо це не є застарілим баченням. Існують ті відділи, центри задоволення, й можливо те, що я бачу, сприймаю та відчуваю проходять повз моє мислення. З'єднання від вашого сенсорного апарату з цими частинами коротше, ніж імпульси, що мають пройти крізь кінцевий мозок, крізь кору мозку. Вони дістаються першими. Тож як ми справді змушуємо це працювати? І як сильно реактивна частина цього, завдячує тому, що ми вже знаємо, чи що ми збираємося дізнатись про щось?

Це одна з найпрекрасніших речей, які я знаю. Це пластиковий мішок. І коли я подивився на нього вперше, я подумав - ні, в тому немає жодної краси. Потім я виявив, відкладене відкриття того, що цей пластичний мішок, якщо покласти його в брудну калюжу чи в струмок заповнений хлороформом й всіма видами гидот, що та забруднена вода буде проходити через стіни мішка завдяки осмосу, й перетворюватиметься всередині на чисту, переносну питну воду. Й раптово цей пластичний мішок став вийнятково прекрасним для мене.

Тепер я знову прошу вас ввімкнути емоційну частину. Чи не погодилися-б ви вимкнути мозок, я просто хочу щоб ви щось відчули. Погляньте на це. Що ви відчуваєте стосовно цього? Це є красивим? Чи це вражає? Я роздивляюся ваші обличчя дуже пильно. Он радше знуджений пан, і кілька трошки зацікавлених пані, що трохи вловлюють з того всього. Можливо в цьому є невинність. Тепер я скажу вам, що це. Ви готові? - Це остання дія на цій Землі, крихітної дівчинки, яку звали Хайді, п'яти років, - перш ніж вона померла від раку спинного мозку. Це остання річ, що вона створила, останній фізичний акт. Погляньте на малюнок. Побачте невинність. Подивіться на красу в ньому. Це є прекрасним тепер?

Стоп. Зупиніться. Як ви почуваєтесь? Де ви відчуваєте це? Я відчуваю це тут. Я чую це тут. І я дивлюся у ваші обличча, тому що ваші обличча розповідають мені щось. Пані он там, власне, плаче до речі. Але що ви робите? Я бачив що роблять люди. Я спостерігаю обличчя. Я спостерігаю реакції. Тому що я мушу знати, як люди реагують на речі. Й один з найзвичніших виразів, від зустрічі з красою, з чимось вражаюче солодким, це те, що я називаю "О Мій Боже!" І, до речі - в цьому виразі немає насолоди. Це не "Це дивовижно!" Брови роблять так, очі розфокусовані, щелепа відвисає. Це не вираз радощів. В цьому є щось інше. Щось дивне відбувається. Тож задоволення видається розбавленим, цілою низкою різних речей, що домішуються.

Пікантність - це слово, що я люблю, як дизайнер. Це передбачає щось, що провокує потужну емоційну реакцію. часто доволі сумний емоційний відгук, але це частина того, що ми робимо. Це не лише про миловидність. І це є дилемою, це є парадоксом краси. Чуттєво ми сприймаємо всю безліч речей - суміш того, що є хорошим, поганим, вражаючим, моторошним - щоб чуттєво відкрити, те враження того, що відбувається Пафос вочевидь виявляється частиною того, що ви щойно побачили в тому малюнку маленької дівчинки. І також тріумф, це відчуття трансцендентального, це "Я ніколи цього не знала. Ах, це щось нове." Там міститься й це теж. І коли ми збираємо ці засоби, з точки зору дизайнера - я дуже цим схвильований, тому що існують речі, як ми вже сказали, що потрапляють до мозку, як видається, ще до усвідомлення, доки ми не можемо маніпулювати ними - електрохімічні фокуси.

Зараз я також зацікавлений цим: Чи можливо розділити внутрішню та зовнішню красу? Цим я маю на увазі внутрішньо красиві речі, щось, що є вишукано красивим, універсально красивим. Дуже складно відшукати. Можливо ви знаєте кілька прикладів такого. Дуже складно знайти щось, що для всіх є дуже красивим, без певної кількості інформації, напакованої туди. Тож багато з цього є зовнішнім. Опосередкованим інформацією ще до усвідомлення. Чи інформація додається по тому, як малюнок тієї дівчинки, що я показав вам.

Зараз, говорячи про красу ви не можете заперечити того факту, і багато експериментів було здійснено в цьому напрямку з обличчями та іншим. І найбільші зануди, я гадаю, стверджували, що краса полягає в симетрії. Що-ж - вочевидь це не так. Це більш цікаве, коли половина обличчя демонструвалася певним людям, а потім вони ставили їх в перелік, від найкрасивіших до менш красивих а потім відкривалися цілі обличчя. Й виявлено, що було майже достеменне співпадіння. Тож йшлося не про симетрію. Направду, ця панянка має вийнятково асиметричне обличчя, обидві частини якого є прекрасними. Але обидві є різними.

І як дизайнер я не зміг втриматись, щоб не втрутитись в це, тож я розклав зображення на шматки, й ніби робив подібне, і намагався зрозуміти, яке значення мали окремі елементи, і свої відчуття підчас цього. Зараз я відчуваю захват та красу розглядаючи це око. Я не відчуваю цього від брови. Й вушний отвір зовсім не викликає в мені цього. Тож я не знаю, чи дуже це мені допомагає, але це скеровує мене до місць, звідки виходять сигнали. І, як я казав - я не невролог, але я розумію як я можу почати співставляти речі це дуже швидко мине, ця стадія осмислення, й відкриє мені шлях до приємних, провісних елементів.

Анаіс Нін та Талмуд кажуть нам знову й знову що ми бачимо речі не такими, як вони є, а такими, якими є ми. Тому я збираюся безсоромно продемонструвати вам щось, що є для мене прекрасним. І це F1 MV Agusta™ Ооооооххххххх... Це, направду... - Я маю на увазі - я не можу цього вам висловити, якою виключною річчю це є. Але я також знаю, чому це є вишуканим для мене, тому що це нашарування речей. Воно накопичує та накопичує шари. Лише частка проступає в наш фізичнй вимір. Це щось значно більше. Шар за шаром легенд, спорту, резонуючих деталей. Направду, якщо я лише пройдуся по кількох з них - Я знаю про ламінарний потік, коли йдеться про аеродинамічні об'єкти, і це робить її досконало доброю, як ви бачите. Тож це мене вражає. І я вічдуваю це тут.

Цей кавалок - великий секрет автодизайну - керування відбиттям. Справа не в формі, справа в тому, як форма відбиває світло. От ця річ - світло мерехтить нею, коли ви рухаєтесь, тож вона стає кінетичним об'єктом, навіть попри те, що вона нерухома, завдяки тому, як чудово відпрацьовано відбиття. Цей невеличкий виступ на підніжці, між іншим, для водія значить, що щось відбувається під ним - в цьому випадку, ланцюговий привід працює при 300 милях на годину, живлячись від двигуна. Я неймовірно схвильований, коли мій розум та мої очі ковзають такими речами.

Титанове лакування тут. Я не можу висловити вам, як це чудово. Завдяки ньому ви запобігаєте зіскакуванню гайки з колеса на високій швидкості. Я справді чаруюся цим зараз. І звісно, гоночний байк не має підніжки, але цей, оскільки це дорожний байк, вона ховається, згортаючись до маленької щілини. І зникає. І також я не можу змалювати вам, як це складно - зробити зігнутий радіатор. І навіщо б ви це робили? Тому що я знаю, що нам слід вивести колесо далі, задля аеродинамічності. Відтак це дорожче, але це дивовижно. І на додачу до всього, величність бренду - Agusta, Count Agusta,™ з величної історії цієї речі.

Шматок, якого ви не бачите - це геній, що її створив. Массімо Тамбуріні. Його кличуть "Слюсар" в Італії, й ще кличуть "Маестро", бо він, власне, інженер, і ремісник, і скульптор водночас. В цьому є невеличкий компроміс, ви бачите.

Але нажаль люди як я, що схожі на мене мають миритись з компромісами весь час, коли йдеться про красу. Ми маємо прийняти це. Тож я маю працювати з ланцюгом постачання, і я мав працювати з технологіями, і я мусив працювати з усім іншим весь час, і компроміси почали проникати в це. Тож погляньте на неї. Я мав трошки поступитись тут. Я мав посунути частини, але лише на міліметр. Ніхто ж не помітив? Чи помітили? Ви бачите, що я зробив? Я посунув три речі на міліметр. Мило? - Так. Красиво? - Мабуть менше. Але зрештою, звісно споживач скаже, що це не важить. Тож все гаразд, чи не так? Ще міліметр? Ніхто не помітить тих ліній з'єднання та змін. Так просто втратити красу, тому що красу неймовірно складно створити. Й лише кілька людей можуть це. І фокус-група цього не може. І команда рідко може це зробити. Потрібна кора головного мозку, якщо бажаєте, щоб спромогтись узгодити всі ті елементи водночас.

Це прекрасна пляшка води - дехто з вас знає її - створена Россом Лавгровом, дизайнером. Це дуже близько до справжньої краси. Це, доки ви знаєте, на що схожа вода ви можете відчути це. Це чарівно, тому що це втілення чогось освіжаючого та смачного. Може мені подобається це більше ніж вам, тому що я знаю, як в біса це складно, зробити таке. Це вражаюче складно, зробити щось, що так відбиватиме світло, як це, що виходить в вірному напрямку, що струменіє лінією, не заломлюючись. Поза цим, наче лебедине озеро, - мільйон дуже складних речей. Тож слава цій пляшці. Це фантастичний приклад, проста річ. А та, що я показав вам раніше - звісно доволі складна. І вони є красивими в трохи відмінний спосіб через це.

Ви всі, гадаю, як і я насолоджуєтеся, спостерігаючи балет. Й частина цієї радості, ви знаєте - складність. Ви також можете зауважити факт, що це вийнятково болісно. Хтось бачив пальці балерини коли вона знімає пуанти? Доки вона виробляє ці граційні арабески та пліє, і що там ще, дещо жахливе відбувається там, внизу. Усвідомлення цього відкриває нам більше й вище відчуття краси того, що насправді відбувається.

Зараз я не вірно використовую мікросекунди, тож будь-ласка не зважайте на мене. Але що я хочу зробити зараз, відчути знов, що я маю зробити, це спромогтись забезпечити достатньо тих ензимів, тих подразників в щось в цьому процесі, що ви це вхопите, не своїм мисленням, а своїми відчуттями. Тож ми матимемо невеликий дослід. Добре, ви готові? Я покажу вам щось на дуже, дуже коротку мить. Ви готові? Добре. Ви гадаєте це був ровер, коли я показав вам перший кадр? А от і ні. Скажіть мені щось, ви подумали що воно швидке, коли ви вперше побачили це? - Так. Ви подумали що воно сучасне? - Так. Цей спалах, та інформація вистрілили в вас ще до того. А оскільки стартер вашого мозку починається там, тепер він має з тим справу. І вражаючим є те, що мотоцикл було стилізовано в такий спосіб, саме щоб спровокувати відчуття що це зелена технологія, що це добре для вас, і що він легкий і це частина майбутнього.

То це було хибне враження? - Що-ж, в цьому випадку - ні, тому що це таки дуже, дуже екологічний технологічний виріб. Але ви є рабами цього спалаху. Ви заручники перших кількох часток секунди - і тут більшість моєї роботи перемагає або програє, на полиці в магазині. Вона перемагає чи програє саме в цей момент. Ви можете бачити 50, 100, 200 речей на полиці, коли проглянете її, але я маю працювати з цим проміжком, щоб переконатись, що воно сягне вас першим.

І нарешті - шар що я полюбляю, знання. Дехто з вас, я певен, знайомі з цим. Що в цьому неймовірне, і спосіб, в який я люблю повертатись до цього, - це те, що воно бере щось, що ви ненавидите, чи що нудить вас, - складання речей, і якщо ви справді можете зробити це - хто може це зробити? Хтось намагався це зробити? Так? Це фантастично, чи не так? Гляньте. Ви хочете побачити це знов? Нема часу. Каже що ми маємо дві хвилини, тож ми не можемо повторити це. Просто підіть в Інтернет, на Ютюб, витягніть "Складання футболки". Ось так низькооплачувані малолітні мають згортати ваші футболки. Може ви цього не знали. Але як вам це відчувається? Це відчувається нереально, коли ти робиш це, ти прагнеш робити це, і коли ти показуєш це комусь іншому - як ви мабуть робили - ти виглядаєш справді розумником. Бульбашка знання, що обсідає довкола, річ, що не коштує нічого, тому що знання є безкоштовним поєднавши це - куди ми дістанемось?

Форма слідує за функцією? Тільки інколи. Тільки часами. Форма є функцією. Форма є функцією. Вона інформує, вона промовляє до нас, вона постачає нас відповідями навіть коли ми ще не подумали про них. Тому я припинив використовувати слова як "форма" і я припинив використовувати слова як "функція", як дизайнер. Що я намагаюся провадити тепер це емоційна функціональність речей. Тому що якщо мені це вдасться, я можу зробити речі чудовими, і я можу зробити їх повторювано чудовими. І ви знаєте, що то за продукти та послуги, тому що ви маєте певні з них. Це речі, що ви хапатимете, якщо будинок займеться. Сформувати емоційний зв'язок між річчю та вами це електрохімічний фокус що відбувається, доки ви ще не встигли подумати про це.

Дуже дякую вам.

Оплески.