Рагава КК: Який ваш план на 200 років?

Близько 75 років тому мій дідусь, коли ще був молодим чоловіком, зайшов у намет, який був перетворений в ось такий кінотеатр, і безнадійно закохався в жінку, яку він побачив на срібному екрані: це була Мей Вест, серцеїдка 30-их років, і він не зміг забути її. Насправді, багато років потому, коли в нього народилася дочка, він хотів назвати її на честь Мей Вест, але чи можете ви собі уявити індійську дитину на ім'я Мей Вест? Індійська сім'я сказала: В жодному разі!

І, коли народився мій брат-близнюк Кейшава, він вирішив виправити написання імені Кейшава. Він сказав, якщо Мей Вест пишеться М-А-Е (англійською), то чому Кейшава не може бути К-А-Е? Тож він змінив написання імені Кейшава. Кілька тижнів тому у Кейшави народився хлопчик, його назвали Рехан. Він написав, чи, радше, неправильно написав Раехан через А-Е.

Знаєте, мій дідусь помер багато років тому, коли я був маленьким, але його любов до Мей Вест живе в неправильному написанні в ДНК його нащадків. Вважаю, що це успішний спадок. (Сміх)

Що стосується мене, то в мене з жінкою є власний божевільний проект спадку. Кожних кілька років ми сідаємо, сперечаємось, не погоджуємось, сваримось, і врешті-решт придумуємо наш власний двохсотлітній план.

Наші друзі думають, що ми божевільні. Наші друзі думають, що в нас "не всі вдома". Тому що ми обидвоє походимо з сімей, котрі справді шанують покору і мудрість, але ми обидвоє любимо жити, беручи все сповна. Я вірю в ідею Раджі Йогі: Будь піжоном перш, ніж ти станеш аскетом. Це я в ролі рок-зірки, навіть, якщо це тільки у мене вдома. Розумієте?

І коли Нетра та я сіли, щоб зробити наш перший план 10 років тому, ми сказали, що хочемо, щоб мета цього плану йшла далеко вперед, пережила нас. Що ми маємо на увазі, говорячи "пережила нас"?

Ми підрахували, що 200 років - це кінець нашого прямого зв'язку зі світом. Протягом свого життя я не зустріну нікого, хто проживе більше 200 років, отже ми подумали, що це ідеальне місце, де ми маємо розмістити наш план і дати волю фантазії.

Знаєте, я ніколи по-справжньому не вірив у спадок. Що я збираюся залишити по собі? Я - художник. Я був ним, поки не зробив мультик про 11 вересня. Це завдало мені стільки проблем. Я був такий засмучений. Цей мультик мав бути мультиком тижня, але залишався відомим набагато довше.

Тепер я займаюся бізнесом створення мистецтва, яке, безперечно, мене переживе, і я думаю, про те, що я хочу залишити по собі через ці картини.

Знаєте, мультик про 11 вересня засмутив мене настільки, що я вирішив ніколи більше не створювати мультфільмів. Я сказав, що більше ніколи не зроблю чесний коментар на публіку.

Але, звичайно, я продовжив створювати витвори мистецтва, які були чесними і невідшліфованими, тому що я забув про те, як люди реагували на мою роботу.

Інколи забувати щось так важливо, щоб залишатися ідеалістом. Мабуть, втрата пам'яті є такою вирішальною для нашого виживання в ролі людини.

Однією з найважливіших речей у моєму 200-річному плані, який ми пишемо з Нетрою, це спроба забути про себе. Ми несемо стільки багажу від наших батьків, від суспільства, від багатьох людей - страхи, небезпеки, і наш 200-річний план справді налічує всі наші проблеми дитинства, яких ми маємо позбутися. Взагалі-то, ми встановили термін придатності на наші проблеми дитинства. Останнє, що я вирішив зробити, це позбутися страху перед своєю лівопартійною тещею-феміністкою, і сьогодні саме той день! (Сміх) Вона нас дивиться. (Сміх)

Все ж таки, я справді приймаю рішення про те, як я хочу запам'ятати себе, і це найважливіші рішення, котрі я приймаю. І це повністю відбивається в моїх картинах. Але так само, як мої друзі, я можу це робити досить добре на Фейсбуку, Пінтересті, Твіттері, Флікері, Ютубі. Я є в кожному з них. Я почав зливати свою пам'ять в цифровий світ, розумієте? Але тут з'являється проблема. Так легко думати про технологію, як про метафору пам'яті, але наш мозок не є ідеальним пристроєм для зберігання, на відміну від технології. Ми пам'ятаємо лише те, що ми хочемо пам'ятати. Принаймні я так роблю. Я швидше розглядаю мозок як упереджений куратор нашої пам'яті, розумієте? І якщо технологія не є метафорою для пам'яті, то що нею є?

Нетра і я використовуємо нашу техніку як інструмент в нашому 200-річному плані, щоб справді створити наш цифровий спадок.

Ось фотографія моєї мами, нещодавно вона завела аккаунт на Фейсбуку. Ви розумієте, куди це веде. Я її дуже підтримував, доки ця фотографія не з'явилася на моїй сторінці Фейсбук. (Сміх)

Спочатку я зняв свій тег, а тоді зателефонував їй і сказав: "Мам, більше ніколи не виставляй моїх фотографій в бікіні." Вона сказала: "Чому? Дорогенький, ти тут такий милий." І я відповів: "Ти просто не розумієш."

Можливо, ми належимо до першого покоління, що справді розуміє своє цифрове відображення. Мабуть, ми є першими, хто так активно фіксує своє життя.

Незважаючи на те, погоджуєтесь ви зі спадком чи ні, ми постійно залишаємо позаду себе цифрові сліди. Отже, ми з Нетрою справді хотіли використати наш 200-річний план, щоб скоординувати цей цифровий спадок, і не тільки цифровий спадок, ми також віримо у створення спадку нашого минулого і майбутнього.

Ви можете спитати як?

Коли я думаю про майбутнє, я ніколи не уявляю, як я рухаюсь вперед в часі. Я взагалі бачу час, який рухається назад, мені назустріч. Я навіть можу уявити майбутнє, яке наближається. Я можу ухилитися від небажаного і наблизитися до того, що я хочу. Це як відеогра зі смугою перешкод. І я все більше вдосконалююся І коли я малюю картину, я уявляю себе за картиною, як вона вже намальована, і хтось дивиться на неї, і я спостерігаю, чи відчувають вони її всім своїм нутром. Чи відчувають вони її серцем чи лише розумом? І це справді надихає мою картину. Навіть, коли я роблю виставку, я справді думаю про те, з чим люди мають піти після неї?

Я пам'ятаю, коли мені було 19, я хотів провести свою першу виставку, і я хотів, щоб цілий світ про це знав. Я тоді ще не знав про TED, але я зробив так: я міцно стулив очі і почав мріяти. Я уявляв, як заходять люди, гарно вдягнені, красиві, мої картині всі з підсвіткою, і в своїй уяві я бачив дуже відому акторку, яка відкривала моє шоу, що підвищило мою цінність. І я прокинувся від своєї візуалізації і спитав себе, хто це був? Я не був впевнений, чи це була Шабана Азмі чи Рекха, дві дуже відомі індійські акторки, на зразок індійських Меріл Стріп.

І наступного ранку я написав їм обом листи, і Шабана Азмі відповіла, прийшла і відкрила мою першу виставку 12 років тому. З якою стрімкістю почалася моя кар'єра! Знаєте, коли ми думаємо про час в такому сенсі, ми можемо керувати не тільки майбутнім, але й минулим. Ось фотографія моєї сім'ї, ось Нетра, моя жінка. Вона - один із співтворців мого 200-річного плану.

Нетра - вчителька історії в старших класах. Я люблю Нетру, але ненавиджу історію. Я продовжую говрити: "Неті, ти живеш в минулому, в той час, як я створюю майбутнє, і, коли я закінчу, ти зможеш його вивчати." (Сміх)

Вона відповіла мені поблажливою посмішкою, і, задля покарання, сказала: "Завтра в мене урок про історію Індії, ти прийдеш на нього, і я поставлю тобі оцінку."

Я викрикнув: "О, Боже!" Але пішов.

Я прийшов і відсидів цілий урок. Вона розпочала, давши студентам справжні документи з Індії, Пакистану, Британії, і я сказав: "Ого." Тоді вона попросила їх відділити факти від вигадок. Я знову викрикнув: "Ого". Тоді вона сказала: " Виберіть те, що ви вважаєте фактами і відділіть від упередженостей і створіть свою власну історію гідності."

Історія як інструмент уяви? Я був такий натхненний.

Я пішов і створив свою власну версію історії Індії. Я навіть включив історії своєї бабусі. Вона працювала на телефонній станції і підслуховувала розмови між Неру і Едвіном Маунтбаттеном. І вона чула різні речі, які їй не варто було чути. Але я включив ці факти. Це моя версії індійської історії.

Знаєте, якщо це справді так, то до мене дійшло, що, можливо, первинною задачею нашого мозку є формування нашої гідності. Ану ж скажіть Фейсбуку розібратися в цьому!

Нетра і я не пишемо наш 200-річний план для того, щоб хтось інший прийшов і виконав його через 150 років. Уявіть, як ви одержуєте бандероль з минулого, в якій сказано, що ви маєте виконувати те і те до кінця свого життя. Ні. Ми, власне, пишемо його для того, щоб правильно виразити своє ставлення до життя.

Знаєте, я думав, що освіта - це найважливіший інструмент, щоб залишити значний спадок. Освіта - це чудово. Вона справді вчить нас, ким ми є, і допомагає нам знайти себе у світі, але саме моя креативність навчила мене, що я можу бути чимось більшим, ніж моя освіта диктувала мені.

Я б хотів довести, що креативність - це найважливіший інструмент, який ми маємо. Це дозволяє нам створювати самих себе, керувати прийдешнім.

Мені подобається думати... Дякую.

Мені подобається думати про себе, як про казкаря, де моє минуле і моє майбутнє є історіями, моїми історіями, які чекають, щоб їх розказували і переказували. Я надіюся, кожен з вас одного дня матиме шанс розповісти і написати вашу власну 200-річну історію.

Дуже всім дякую.

Шукран (арабською "дякую")! (Оплески)