Пол Ніклен: казки замерзлого дивовижного краю

Мій шлях до того, щоб стати полярним знавцем і фотографом зі спеціалізацією на полярному регіоні розпочався, коли мені було 4 роки, коли моя родина переїхала з Південної Канади на північ Баффінової Землі, поблизу Ґренландії. Там ми жили з інуїтами. Ми були однією з трьох не інуїтських родин у тій крихітній спільноті з 200 інуїтів. Там не було телебачення і, звичайно ж, комп'ютерів і радіо. У нас навіть не було телефону. Весь свій час я проводив на вулиці, граючись з інуїтами. Сніг і лід були моєю пісочницею, а ескімоси – моїми вчителями. Саме тут я став по-справжньому одержимим цим полярним краєм. І я знав, що колись я зроблю щось, щоб розповісти про нього і захистити його.

Протягом кількох хвилин я хотів би поділитися з вами кількома знімками, що відображають суть моєї роботи, під чудову музику Бренді Карлайл "Чи ти коли-небудь...?" Я не знаю, чому видавці "National Geographic" пішли на це, адже вони такого ніколи не робили, але вони дозволили мені показати вам кілька знімків з уже готової, але ще не надрукованої обкладинки. У "National Geographic" не роблять такого. Тому я дуже радий поділитися цим з вами.

Ви побачите ці самі знімки на початку слайд-шоу, – це всього чотири фото, на яких зображено маленького ведмедя, що живе у заповіднику "Царство великого ведмедя". Він абсолютно білий, але це не полярний ведмідь. Це ведмідь-привид, або кермодський ведмідь. Цих ведмедів лишилося всього 200. Вони більш рідкісні, ніж панди.

Я два місяці просидів біля річки, не побачивши жодного. Я гадав, що моя кар'єра скінчилася. Я запропонував цю дурну історію "National Geographic". Що, чорт забирай, я собі думав? Отож, я просидів там два місяці, вигадуючи, що б я міг робити у своєму наступному житті, після того, як перестав би бути фотографом, бо вони звільнили б мене. Тому що у "National Geographic" постійно наголошують, що вони – журнал, який друкує знімки, а не вибачення.

(Сміх)

І після двох місяців сидіння там, одного дня, коли я гадав, що все скінчено, з'явився цей неймовірний великий білий самець, прямо поруч зі мною, на відстані менше метра, він спустився, схопив рибину, пішов до лісу і з'їв її. І весь той день я провів немов у своїй дитячій мрії – блукаючи лісом з цим ведмедем. Він пройшов через весь цей старезний ліс, розмістився під 400-річним зміненим людьми деревом і заснув. І я теж ліг спати в метрі від нього, просто у лісі, і фотографував його.

Тому я дуже радий показати вам ті знімки, а також головні результати моєї роботи в полярному регіоні. Прошу, насолоджуйтесь.

(Музика)

Бренді Карлайл: ♫ Чи блукали ви коли-небудь у лісі на самоті? ♫ ♫ І все, здається, так, як має бути. ♫ ♫ Ви – частина цього життя, ♫ ♫ Ви – частина чогось хорошого, ♫ ♫ Якщо ви коли-небудь блукали в лісі на самоті. ♫ ♫ О-о-о, ♫ ♫ Якщо ви коли-небудь блукали в лісі на самоті, ♫ ♫ Чи дивились ви колись у зоряне небо? ♫ ♫ Лежачи на спині, питаючи себе: "Чому?" ♫ ♫ "В чому сенс?" ♫ ♫ "Хто я?" ♫ ♫ Чи дивились ви колись у зоряне небо? ♫ ♫ О-о-о, ♫ ♫ А-а-а, ♫ ♫ А-а-а, ♫ ♫ Чи дивились ви колись у зоряне небо? ♫ ♫ Чи гуляли ви коли-небудь у снігопад? ♫ ♫ Чи намагались повернутись туди, де були до цього? ♫ ♫ В кінці ви завжди не знаєте, ♫ ♫ куди іти. ♫ ♫ Чи гуляли ви коли-небудь у снігопад? ♫ ♫ О-о-о, ♫ ♫ А-а-а, ♫ ♫ А-а-а, ♫ ♫ А-а-а, ♫ ♫ А-а-а, ♫ ♫ Якщо ви колись гуляли, ви знаєте. ♫

(Оплески)

Пол Ніклен: Дуже дякую. Але це ще не все. Та час іде. Добре, давайте зупинемось. Дуже дякую. Мені приємно.

Ми постійно дізнаємося нові факти про танення арктичного льоду, і що його обсяги критично малі. Насправді, спочатку вчені прогнозували, що арктичний лід зникне протягом найближчих ста років, потім вони сказали 50 років. Тепер вони попереджають, що, у зв'язку з подовженням літнього періоду, арктичний лід зникне в наступні 4-10 років. Що це означає? Деякий час ми вже читаємо про це в новинах, і тепер це просто новини. Ви не надаєте цьому значення. Тому метою моєї праці є привернути до цього увагу. Я хочу, щоб люди розібралися і зрозуміли, що, якщо ми втратимо лід, ми втратимо всю екосистему. За прогнозами, ми можемо втратити й полярних ведмедів, вони можуть вимерти вже через 50-100 років.

І саме цей вид мегафауни я обрав для своєї кампанії, бо вони найкращі, найпрекрасніші, найпривабливіші й найхаризматичніші створіння. Полярні ведмеді – неперевершені мисливці. Одного разу я деякий час просидів з таким ведмедем на березі. Навколо не було льоду, але у воді плавав айсберг, на який виліз тюлень. Цей ведмідь підплив до тюленя – морського зайця вагою в 360 кг – схопив його, приплив назад і з'їв. І він був такий ситий, такий щасливий, поки їв, що, навіть коли я наблизився до нього, на відстань близько 6 м, щоб зробити знімок, єдиним його захисним рефлексом було з'їсти якомога більше тюленя. Доївши, він був настільки ситим – він зжер, мабуть, кілограм 100 м'яса – що, коли він жував одним боком пащі, з іншого боку їжа випадала.

Тому, поки буде залишатися хоч трохи льоду, ці ведмеді житимуть, але цей лід зникає. Ми знаходимо все більше мертвих ведмедів у Арктиці. Коли я працював біологом і вивчав полярних ведмедів, 20 років тому, ми ніколи не бачили мертвих ведмедів. Але протягом останніх 4-5 років ми всюди знаходимо мертвих ведмедів. Ми бачимо, як їхні тіла плавають у морі Бофорта, у відкритому океані, де лід розтанув. Кількох я знайшов у Норвегії минулого року. Ми бачимо їх на льоду. Ці ведмеді вже страждають від наслідків зникнення льоду.

Ось мати з дворічним дитинчам, які подорожують на цій крижині за сотню кілометрів від берега, невідомо де, вони пливуть на цьому великому уламку льодовика, що досить добре для них; так вони в безпеці. Вони не загинуть від переохолодження. Вони дістануться землі. Але, на жаль, 95 відсотків льодовиків у Арктиці зараз також зменшуються аж до межі материкового льоду і не поновлюють лід у екосистемі.

Це кільчасті нерпи, – так би мовити, окремий "прошарок" Арктики. Це маленькі жирні пампушки, 70-кілограмові тушки чистого жиру, – основний раціон полярних ведмедів. Вони не такі, як звичайні тюлені, що живуть у бухтах. Ці кільчасті нерпи проживають свій вік, будучи залежними від морського льоду. Вони народжують посеред льоду, вони живляться арктичною тріскою, що живе під льодом. А ось зображення льоду, що тане. Це частина багаторічного льодовика, якій 12 років. Вчені не передбачили саме той факт, що по мірі танення льоду утворюються ось такі "кишені" чорної води, що поглинають сонячну енергію, прискорюючи процес танення.

А ось ми пірнаємо у морі Бофорта. Видимість 180 метрів, ми на страхувальних канатах, довкола нас постійно рухається лід. Я б хотів мати ще півгодини, щоб розповісти вам, як ми мало не загинули під час того занурення. Але важливим тут є саме цей уламок багаторічного льоду, он той великий шмат льоду в кутку. Лише цей єдиний шмат льоду містить 300 видів мікроорганізмів. А навесні, коли сонце повертається до льоду, воно стимулює розвиток фітопланктону під льодом, і тоді ми отримуємо більший прошарок морських водоростей, і всім цим годується також зоопланктон. Як бачите, лід слугує свого роду розплідником. Він немов ґрунт у саду. Це перевернутий сад. Втрата льоду – немов втрата ґрунту в саду.

Ось я в своєму офісі. Сподіваюсь, ви цінуєте свій кабінет. Це після години під льодом. Я не відчуваю своїх губ, в мене замерзло обличчя. Я не відчуваю рук і ніг. Я піднявся, і все, чого я хотів – це вибратися з води. Провівши годину в тих екстремальних умовах, коли я знову спускаюся під воду, майже кожного разу я блюю у регулятор, бо моє тіло не витримує стресу переохолодження. Тому я дуже щасливий, що це занурення скінчилося. Я простягаю свою камеру асистентові, дивлюсь на нього і кажу "Фуу. Фуу. Фуу.", що означає: "Потримай камеру". А він гадає, що я кажу: "Сфотографуй мене", так у нас виникло маленьке непорозуміння. (Сміх) Але воно того варте.

Сьогодні я покажу вам фото білух, ґренландських китів, нарвалів, полярних ведмедів, морських леопардів, але ось цей знімок значить для мене більше, ніж всі інші. Я провалився в льодяну діру – таку, як ви щойно бачили, і мав можливість дивитися зі спідньої сторони льоду, в голові помутніло; здавалося, у мене запаморочення. Я дуже злякався: не мав ні мотузки, ні рятувального канату, весь світ рухався навколо мене, і я подумав: "Халепа". Але потім я побачив, що вся нижня сторона льоду суцільно вкрита мільярдами бокоплавів та веслоногих, що живуть і годуються на спідній стороні льоду, тут вони розмножуються і проживають весь свій життєвий цикл. Саме тут знаходиться основа всієї системи живлення Арктики. І якщо зменшується продуктивність тут у льоді, продуктивність рачків також зменшується.

Це ґренландський кит. Є таке наукове твердження, що це може бути найдавніша з тварин, що ще живуть на планеті. Ось цьому киту може бути більше 250 років. Можливо, цей кит з'явився на світ на зорі промислової революції. Можливо, він пережив 150 років полювання на китів. І тепер найбільшою загрозою для нього є зникнення льоду на Півночі, через той стиль життя, який ми ведемо на Півдні.

Нарвали, ці величні нарвали, з їх двометровими бивнями, не мають бути тут, вони повинні бути у відкритому морі. Але вони змушені втискатися в ці крихітні порожнини у льоді, де вони можуть подихати під час харчування, бо саме під льодом юрбиться тріска. А тріска мешкає тут, тому що харчується ракоподібними.

Ну добре, моя улюблена частина. На смертному ложі я пригадуватиму одну історію більше, ніж будь-яку іншу. Незважаючи на силу того моменту з ведмедем-привидом, я гадаю, що більше не матиму такого досвіду, як мав з тими морськими леопардами. З часів Шеклтона морські леопарди мають погану репутацію. Форма їх рота нагадує криву посмішку. У них чорні зловісні очі і такі плями на тілі. Вони виглядають доісторично і трохи моторошно. А у 2004 році сталася трагедія, коли морський леопард затягнув під воду жінку-науковця, вона потонула, і він її з'їв. І люди почали казати: "Ми знали, що вони зловісні, ми знали!" Так сформувалася поширена думка. Саме тоді в мене з'явилася ідея нової історії: поїхати до Антарктики, залізти у воду з якомога більшою кількістю морських леопардів і чесно розібратися, чи справді вони такі люті тварини, чи думка про них є хибною. Ось ця історія. Ой, а ще вони їдять пінгвінів.

(Сміх)

Ми, люди, полюбляємо казати, що пінгвіни дуже милі створіння, і, оскільки морські леопарди їдять пінгвінів, вони жахливі й бридкі. Але це не так. Пінгвін не знає, що він милий. А морський леопард не знає, що він великий і страшний. Вони – лише ланки системи харчування. Вони також великі. Це не звичайні тюлені. Майже 4 метри в довжину, більш ніж 450 кг вагою. І ще вони агресивно допитливі. Уявіть, що 12 туристів пливуть у човні "Зодіак" в цих льодовитих водах, і тут з'являється морський леопард і кусає понтон човна. Човен починає тонути, люди повертаються на корабель і вдома розповідають, як на них напали. А все, що зробив морський леопард, це просто куснув повітряну кулю. Він просто бачить в океані кулю, і у нього ж немає рук, тому він злегка хапає її зубами, вона лопається, і човен тоне.

(Сміх)

Після п'яти днів плавання в протоці Дрейка – хіба це не диво? – після п'ятиденного плавання по протоці Дрейка ми нарешті дісталися Антарктики. Я і мій шведський помічник і гід. Його звуть Ґоран Елме зі Швеції – Ґоран. Він має багатий досвід стосовно морських леопардів. Я ж не бачив жодного. Отже, ми підійшли до бухти на нашому невеликому "Зодіаку", і побачили цього величезного морського леопарда. І навіть з його досвідом, він каже: "Це до дідька здоровезний тюлень!" (Сміх) Той тюлень вхопив пінгвіна за голову і мотав ним в усі боки. Він намагався вивернути пінгвіна навиворіт, щоб об'їсти м'ясо з кісток, а потім полишити і вхопити нового.

Ось він схопив іншого пінгвіна, підплив під наш "Зодіак", вдаряючи у корпус човна. А ми намагаємося не впасти у воду. Ми присіли, і тоді Ґоран сказав мені: "Гарнющий тюлень! Тобі саме час у воду". (Сміх) А я поглянув на Ґорана і сказав: "Це халепа". Але, здається, я використав інше слово на букву "Х". Та він був правий. Він вилаяв мене і сказав:"Ми тут саме заради цього. І ти сам запропонував цю божевільну ідею "National Geographic". І тепер ти маєш її здійснити. Тому що ти не можеш надрукувати вибачення".

У мене пересохло в роті – напевно, не так, як зараз, – але у мене дуже пересохло в роті. І в мене тремтіли ноги. Я їх не відчував. Я надів ласти. Ледве міг стиснути губи. Вставив у рота трубку, і перекинувся через борт "Зодіаку" у воду. І от що вона зробила в першу чергу. Вона підпливла до мене, поглинула всю мою камеру, шамкаючи щелепами вгору-вниз, але Ґоран, перед тим, як я пішов під воду, дав мені чудову пораду. Він сказав: "Якщо злякаєшся, заплющ очі, і вона зникне".

(Сміх)

І це все, що я міг зробити на той момент. Але я просто почав фотографувати. Кілька хвилин вона виглядала загрозливо, але потім сталася неймовірна річ: вона повністю розслабилася. Вона відпливла, схопила пінгвіна. Зупинилася приблизно за 3 метри від мене, пінгвін все ще пручався, і вона його відпустила. Пінгвін підплив до мене і виліз. Вона схопила ще одного. Вона робила так знову і знову. І тоді я зрозумів, що вона хоче згодувати мені пінгвіна. Чому б ще їй направляти пінгвінів до мене? І після четвертого або п'ятого разу вона пропливла повз мене з дуже пригніченим виразом обличчя. Не хочу надто порівнювати з людиною, але клянуся, вона поглянула на мене, ніби кажучи: "Цей нікчемний хижак недоїдатиме в моєму океані".

(Сміх)

Розуміючи, що я не міг схопити пінгвінів, що пропливали, вона хапала нових пінгвінів і повільно підносила мені, товкла їх отак і тоді відпускала. Не виходило. Я так сильно і емоційно сміявся, що моя маска була повна води, і я плакав під водою, бо це було справді зворушливо. Отож, нічого не виходило. Вона хапала нового пінгвіна і так спокусливо, немов у балеті, ковзаючи по айсбергу, вона підносила їх мені і пропонувала пригощатися. Так тривало чотири дні. Це не просто сталося один-два рази. І, коли вона зрозуміла, що я не міг спіймати живих, то почала приносити мені мертвих пінгвінів. (Сміх) І ось навколо моєї голови плаває 4 або 5 пінгвінів, а я просто сиджу там і знімаю. Часто вона зупинялася з тим пригніченим виразом, що ніби промовляв: "Чи ти справжній?" Тому що вона не могла повірити, що я не міг з'їсти пінгвіна. Тому що в її світі ти або розмножуєшся, або їси, а я не розмножувався.

(Сміх)

Але це ще не все: згодом вона почала жбурляти пінгвінів мені в голову. Вона намагалася силоміць мене нагодувати. Вона штовхалася. Вона намагалася нагодувати мою камеру, а це, до речі, мрія кожного фотографа. І вона дуже засмучувалася, пускала бульбашки мені в обличчя. Вона, напевно, попереджала, що я можу померти з голоду. Але й на цьому вона не зупинилася. Вона не припиняла спроб згодувати мені пінгвінів.

І в останній день ця самиця, яку, як мені здавалося, я відштовхнув дуже далеко – і дуже нервував, а вона наблизилася до мене, перевернулася на спину і видала такий глибокий, гортанний звук, немов від відбійного молотку, – ґок-ґок-ґок-ґок. Я подумав: зараз вкусить. Зараз вона покаже, наскільки засмучена мною. Але сталося ось що: інший тюлень підкрався за моєю спиною, і так вона намагалася попередити про небезпеку. Вона наздогнала того великого тюленя, відібрала в нього пінгвіна і принесла мені.

(Сміх)

Вона була не єдиним тюленем, з яким я побував у воді. Я плавав ще з 30 морськими леопардами, і жодного разу не виникло небезпечної ситуації. Вони, а також полярні ведмеді, – найдивовижніші тварини, з якими мені доводилось працювати. І так само, як полярні ведмеді, вони залежать від льодового середовища. Я надто захопився. Перепрошую.

Ця історія живе глибоко в моєму серці, і я пишаюсь тим, що поділився нею з вами. Це моя пристрасть. Всі, хто забажає поїхати зі мною до Антарктики або Арктики – я з радістю. Ми маємо щось з цим робити. Дуже вам вдячний.

(Аплодисменти)

Дякую.

(Аплодисменти)

Дякую.

(Аплодисменти)

Дякую. Дуже дякую.

(Аплодисменти)

Дякую.

(Аплодисменти)