Пол Блум: походження задоволення

Сьогодні я говоритиму про задоволення у повсякденному житті. Але я хочу розпочати свій виступ історією незвичного і жахливого чоловіка. Це Герман Герінг. Герінг був правою рукою Гітлера в часи Другої світової війни, його призначеним наступником. Як і Гітлер, Герінг вважав себе колекціонером творів мистецтва. Він їздив Європою під час Другої світової і крав, силою забирав, іноді купував картини для своєї колекції. Він дуже хотів мати одну з робіт Вермеєра. Гітлер володів двома картинами цього художника, а він не мав жодної. Нарешті він знайшов продавця картин, голландського торговця, якого звали Хан ван Меегерен, котрий продав йому чудову картину Вермеєра за ціною, яка б зараз дорівнювала 10 мільйонам доларів. І вона завжди була його улюбленим витвором мистецтва.

Друга світова підійшла до завершення, Герінга було заарештовано, притягнуто до суду в Нюрнберзі і врешті засуджено до смертної кари. Тоді союзні війська добрались до його колекцій і знайшли картини, відшукали людей, які продавали йому ці картини. І в якийсь момент голландська поліція приїхала до Амстердаму і заарештувала Ван Мeeгрена. Він звинувачувався у державній зраді, яка карається смертю. Після шести тижнів ув'язнення Ван Меегрен визнав себе винним. Але він зізнавався не в державній зраді. Він сказав: "Я продав тому нацисту не справжній шедевр. Я намалював ту картину сам. Я – фальсифікатор". Йому ніхто не повірив. І він сказав: "Я доведу це. Принесіть мені полотна та деякі фарби і я намалюю значно кращу картину Вермеєра ніж та, котру я продав тому огидному нацисту. Також мені потрібен алкоголь і морфій, оскільки я можу працювати лише в стані сп'яніння". (Сміх) Йому принесли все, що він попросив. Він чудово намалював картину Вермеєра. Звинувачення в державній зраді було знято. Його звинуватили в фальсифікації та засудили на рік. І він помер героєм в очах голландців. Про Ван Меeргерена можна сказати значно більше, але я хочу повернутися до Герінга, який зображений тут під час допиту в Нюрнбернзі.

За загальним визнанням Герінг був жахливою людиною. Навіть для німецьких фашистів він був жахливою людиною. Американці, які допитували його, описали його, як товариського психопата. Але ви б пройнялися співчуттям до того, як він відреагував, коли сказали, що його улюблена картина насправді була підробкою. Його біограф розповідає: "Він виглядав так, ніби вперше довідався про існування зла в світі". (Сміх) Згодом після того він скоїв самогубство. Все-таки він дізнався, що картина, яку він вважав однією, насправді була зовсім іншою. Вона виглядала так само, але мала інше походження, вона була іншим витвором мистецтва.

І не лише він був шокований. Якось під час суду Ван Меeреген постійно говорив. Він вихвалявся усіма великими шедеврами, що він намалював сам, і які приписувалися іншим художникам. У тому числі "Вечеря в Еммаусі", яку вважали найвизначнішим шедевром Вермеєра, його найкращою роботою – люди приїжджали з усіх куточків світу, щоб побачити її – насправді була підробкою. Це була не та картина, але та. І коли це стало відомо, вона втратила всю свою цінність і була вилучена з музею.

Чому таке трапляється? Я звертаюся до психологів: чому походження має таке важливе значення? Чому ми так реагуємо на наші знання про те, звідки щось походить? Багато людей могли б дати відповідь на це. Багато соціологів, таких як Веблен і Вулф, могли б стверджувати, що причиною того, що ми так серйозно ставимося до походження є те, що ми – сноби, те, що ми зосереджені на статусі. Скажімо, якщо ви хочете показати наскільки багатими, наскільки владними ви є, завжди краще бути власником оригіналу, аніж підробки, тому що оригіналів завжди нараховується менше, ніж підробок. Я не сумніваюсь, що це відіграє певну роль, але сьогодні я хочу вас переконати в тому, що відбувається ще дещо. Я хочу переконати вас, що люди до певної міри природжені есеніалісти. Я маю на увазі, що ми не реагуємо на речі, коли бачимо їх, чи відчуваємо їх, чи чуємо. Наша реакція швидше викликана нашими переконаннями про те, якими вони є насправді, звідки вони походять, з чого зроблені, якою є їхня прихована природа. Хочу припустити, що це актуально не лише в контексті того, як ми думаємо про речі, а й того, як ми на них реагуємо.

Отже, я припускаю, що задоволення є глибинним і не лише в контексті таких задоволень високого рівня, як, скажімо, мистецтво, а й на перший погляд, найпростіших задоволень, на які мають вплив наші переконання про їх приховану сутність. Візьмімо їжу. Ви б з'їли це? Хороша відповідь: "Залежить від того що це". Хтось із вас з'їв би це, якби це була свинина, але не яловичина. Хтось із вас з'їв би це, якби це була яловичина, але не свинина. Мало хто з вас з'їв би це, якби це було м'ясо щура чи людини. Дехто з вас з'їв би це лише, якби це був дивно забарвлений шматок тофу. І це не дивує.

Але значно цікавішим є факт, що те, як воно вам смакує, може категорично повпливати на вашу думку про те, що ви їсте. Один з прикладів цього було продемонстровано з маленькими дітьми. Як ви робите так, щоб діти не лише з більшою охотою їли моркву та пили молоко, але й отримували від цього задоволення, думали, що їм це смакує? Дуже просто. Ви кажете їм, що це з МакДональдса. Діти переконані, що їжа з МакДональдса смачніша і ця думка призводить їх до відчуття, що вона смачніша.

Як ви добиваєтесь того, що дорослі справді насолоджуються вином? Дуже просто: наливаєте його з дуже дорогої пляшки. Існують десятки, можливо, і сотні дослідів, які показують, що, якщо ви вірите в те, що ти п'єте щось дороге, воно вам краще смакує. Ось який дослід недавно провели нейробіологи. Вони помістили людей в камеру МРТ-сканера і, коли вони лежали там, через трубочку давали відпити трішки вина. Перед ними на дисплеї відображалася інформація про вино. Звичайно, всі пили одне і те ж вино. Але, якщо ви вірите, що п'єте дороге вино, частини мозку, які відповідають за центри задоволення та підкріплення, загоряються, як новорічна ялинка. І ви не просто кажете, що воно приємніше, ви кажете, що воно вам більше подобається і ви справді сприймаєте його по-інакшому.

Або візьмімо секс. Є певні стимулюючі засоби, які я використовував в деяких своїх дослідах. Якщо ви просто покажете аудиторії ці зображення, вони скажуть, що це вельми привабливі люди. Але те наскільки привабливими ви вважаєте їх, наскільки в сексуальному чи романтичному плані вони притягують вас, значною мірою залежить від того, на кого, на вашу думку, ви дивитесь. Мабуть, ви думаєте, що на зображенні зліва чоловік, а справа – жінка. Якщо виявиться, що ви помилилися, різниця матиме велике значення. (Сміх) Ситуація зміниться, якщо виявиться, що вони значно молодші чи значно старші, ніж ви думаєте. Ситуація зміниться, якщо ви дізнаєтесь, що особа, на яку ви дивитесь і до якої відчуваєте сексуальний потяг, насправді ваш замаскований син або донька, ваша мама або тато. Знання того, що ви з кимось пов'язані родинними зв'язками, зазвичай вбиває лібідо. Можливо, одним з найутішніших відкриттів у сфері психології задоволення є те,що хороший вигляд має значно більше складових, ніж просто зовнішній вигляд. Якщо вам хтось подобається, ці люди видаються вам кращими. Ось чому люди в щасливому шлюбі схильні думати, що їхній чоловік або дружина виглядає значно краще, ніж в очах інших людей.

(Сміх)

Особливо вражаючий приклад цього витікає з неврологічної патології, відомої, як синдром Капгана. Синдром Капгара є відхиленням, коли людина вводить себе в специфічну оману. Ті, хто страждають синдромом Капгара вірять, що людей, яких вони люблять найбільше за усіх в світі, підмінили їхніми ідеальними двійниками. Часто синдром Капгара призводить до трагічного результату. Люди вбивали тих, кого любили, оскільки були переконані в тому, що вбивають самозванця. Але є також, щонайменше, один випадок, коли синдром Капгара закінчився щасливо. Цей випадок було зафіксовано в 1931 році. "Дослідження описує жінку з синдромом Капгара, яка жалілась на свого необдарованого та невправного в сексуальному плані коханця". Але це було до того, як вона захворіла синдромом Капгара. Після того, як це сталося, "вона з радістю повідомляла, що довідалась про те, що він має багатого, мужнього, привабливого та аристократичного двійника". Звичайно, це був той самий чоловік, але вона бачила його з іншої сторони.

І у третьому прикладі йдеться про товари широкого вжитку. Однією з причин, чому вам подобається щось, є його корисність, цінність. Черевики ви можете взути; клюшками для гольфу можна грати в гольф; а пожована жувальна гумка взагалі не стане вам в пригоді. Але кожен з цих трьох предметів має цінність, яка базується не на тому, як він може вам послужити, а на його історії. Власником клюшок для гольфу був Джон Кеннеді і їх продали за три чверті мільйона доларів на аукціоні. Жувальну гумку жувала попзірка Брітні Спірс і цю жуйку продали за кілька сотень доларів. Власне існує процвітаючий ринок продажу продуктів, які частково з'їли улюблені кимось люди. (Сміх) Можливо, черевики є найціннішими. Згідно непідтвердженого повідомлення мільйонер з Саудівської Аравії пропонував за них 10 мільйонів доларів. Саме ними кидали в Джорджа Буша під час прес-конференції в Іраку кілька років тому.

(Оплески)

Цей потяг до речей спрацьовує не лише з предметами, що належали відомим людям. Кожен з нас, принаймні, більшість має щось таке в житті, що нереально нічим замінити, цінність цього предмета витікає з його історії – це може бути ваша обручка або маленькі черевички вашої дитини – щось таке, що якби воно загубилось, ви б не могли повернути його. Ви можете придбати щось, що виглядає, як той предмет, або таке ж на дотик, але ви не можете повернути конкретно те, що втрачено. Мої колеги Джордж Ньюмен і Джил Дізендрак досліджували зі мною які фактори, яка історія сприяє тому, що ці предмети подобаються людям. В одному з наших експериментів ми просили людей назвати відому особистість, якою вони захоплюються, живу особу, якою вони захоплюються.

Одна з відповідей була: Джордж Клуні. Тоді ми запитали їх: "Скільки б ви заплатили за светр Джорджа Клуні?" У відповідь назвали доволі велику суму – більшу, ніж ви б заплатили за новий брендовий светр або за светр, що належав комусь, кого ви не обожнювали. Потім ми запитали про іншу групу предметів – ми встановлювали на них різні обмеження і різні умови. Наприклад, комусь ми казали: "От гляньте, ви можете придбати светр, але ви нікому не можете сказати про те, що він у вас є і не можете його перепродати". Це значно знижує ціну светра, даючи підстави вважати, що це – одна з причин, чому він нам подобається. Справжнє враження на людей справляє така фраза: "Що ж, ви можете перепродати його, ви можете повихвалятися ним, але перед тим, як ви його отримаєте, його ретельно виперуть". Це спричинило дуже великий спад ціни. Як пожартувала моя дружина: "Ви ж вимиєте з нього вошей Клуні".

(Сміх)

Отже, давайте повернемося знову до мистецтва. Давайте поговоримо про Шагала. Я люблю його роботи. Якщо ви хочете подарувати мені щось наприкінці конференції, ви можете купити мені роботу Шагала. Але я не хочу репродукцій, навіть, якщо я не зможу відрізнити її від оригіналу. І це не тому, або не лише тому, що я сноб і хочу вихвалатися тим, що маю оригінал. Це, швидше, тому що я хочу мати річ, яка має особливу історію. У випадку художнього мистецтва історія, безумовно, особлива. Філософ Денис Даттон у своїй чудовій книзі "Інстинкт мистецтва" припускає, що "значимість твору мистецтва має в своїй основі припущення про зусилля, докладені до його створення". І це може пояснити різницю між оригіналом і підробкою. Вони можуть виглядати однаково, але в них різна історія. Оригінал, як правило, є продуктом творчого вимислу, а підробка – ні. Я вважаю, такий підхід може пояснити відмінності в мистецьких смаках людей.

Це – робота Джексона Поллока. Кому з присутніх подобаються роботи Джексона Поллока? Добре. Кому з присутніх до них байдуже? Вони їм просто не подобаються. Я не збираюся висувати твердження стосовно того, хто має рацію, але я висуну емпіричне твердження щодо людського чуття, яке полягає в тому, що, якщо вам подобаються роботи Джексона Поллока, ви більше, ніж люди, яким вони не подобаються, схильні вірити, що ці роботи складно творити, що це вимагає багато часу та енергії, в тому числі творчої енергії. Я використав роботи Джексона Поллока, як приклад, тому що є молода американська художниця, яка малює в стилі дуже схожому на стиль Джексона Поллока, і її роботи варті багатьох десятків тисяч доларів – значною мірою, тому що вона дуже молода художниця.

Це Марла Олмстед, яка більшість своїх робіт намалювала у віці трьох років. Цікавим фактом про сім'ю Марли Олмстед є те, що вони припустилися помилки, запросивши до свого будинку телевізійну програму "60 хвилин ІІ", щоб зняти на відео як вона малює. Тоді в шоу сказали, що її батько підказував їй. Коли про це сказали по телевізору, ціна її робіт впала до нуля. Фізично це було те ж мистецтво, але історія змінилася.

Я зосередився на візуальному мистецтві, але хочу навести ще два приклади з музики. Це – Джошуа Бел, дуже відомий скрипаль. Репортер Washington Post, Жене Вейнгартен вирішив підбити його на відважний експеримент. Питання: "Наскільки людям подобається Джошуа Бел, музика Джошуа Бела, якщо вони не знають, що слухають саме його?" Він попросив Джошуа Бела взяти свою скрипку за мільйон доларів спуститися на станцію метро Вашингтону, стояти там в кутку і подивитися скільки грошей йому вдасться заробити. Ось короткий ролик про це. (Лунає мелодія скрипки) За час перебування тут впродовж 45 хвилин він заробив 32 долари. Непогано. Але й не добре. Очевидно, щоб справді насолоджуватись музикою Джошуа Бела, ви маєте знати, що ви слухаєте Джошуа Бела. Взагалі-то, він заробив на 20 доларів більше, але він їх не враховував. Тому що ця жінка підійшла – дивіться ось в кінці відео вона підходить. Вона слухала, як він грав в Бібліотеці Конгресу кількома тижнями раніше на прийомі, де всі були при чорних краватках. Отже, вона була приголомшена тим, що він грає в підземці. Її охопив жаль. Вона витягнула свого гаманця і дала Джошуа двадцятку.

(Сміх)

(Оплески)

Другий приклад з музики я взяв з сучасної композиції Джона Кейджа "4'33"." Як багатьом з вас відомо, це композиція, де піаніст сідає на крісло, відкриває кришку піаніно і сидить, нічого не роблячи впродовж 4 хвилин та 33 секунд – такий період тиші. Люди мають різні точки зору на це. Але я б хотів звернути уваги на те, що ви можете придбати цей твір на iTunes. (Сміх) За долар і 99 центів ви можете слухати ту тишу, яка відрізняється від інших форм тиші.

(Сміх)

До цього часу я говорив про задоволення, але я хочу припустити, що про все вищесказане можна говорити і в контексті болю. І те, як ви думаєте про те, що переживаєте, ваші переконання щодо суті цього болю впливають на те, наскільки вам боляче. Курт Грей і Ден Вегнер провели один дивовижний експеримент. Вони під'єднали випускників Гарварду до електрошокової установки. Тоді нанесли їм серію болісних ударів електрошоком. Отже, це був ряд з п'яти болісних ударів. Половині з них сказали, що їх вдаряє хтось із сусідньої кімнати, але той, хто був в сусідній кімнаті, не знає, що цих людей б'ють електрошоком. У тому, що вони натискають на кнопку немає жодної злочинності. Перший удар зафіксовано, як дуже болісний. Відчуття під час другого удару менш болісні, оскільки ти вже трохи звик до цього. Третя порція, четверта, п'ята. Відчуття болю зменшується. В іншому випадку людям казали, що особа в сусідній кімнаті вдаряє їх навмисно, знаючи, що робить їм боляче. Перший удар до біса болісний. Відчуття болю при другому ударі такі ж, як і при третьому, і четвертому, і п'ятому. Болить більше, якщо ти віриш в те, що хтось завдає тобі болю навмисно.

Найбільш вражаючий приклад цього в тому, що в деяких випадках, за певних обставин, біль може перетворюватися в задоволення. Людина володіє надзвичайно цікавою властивістю часто вишукувати маленькі дози болю в контрольованих умовах і отримують від нього задоволення, як, скажімо, під час споживання пекучого перцю чілі чи катання на американських гірках. Цей факт гарно підсумував поет Джон Мільтон, який написав: "Думка може перетворити пекло на рай, а рай на пекло".

На цьому я і закінчу. Дякую.

(Оплески)