Олафур Еліасон: Граючи з простором та світлом

У мене є студія в Берліні давайте, я покажу он вона, заметена снігом -- буквально на минулому тижні. У цій студії ми проводимо безліч експериментів. Я б сказав, що ця студія є більше лабораторією. Ми іноді проводимо зустрічі з науковцями. І ще в мене є академія при Берлінському університеті. Ми проводимо щорічні зустрічі під назвою "Життя у просторі". "Життя у просторі" насправді стосується не того як ми щось робимо, а чому ми робимо саме так.

Давайте разом поглянемо на цей маленький хрестик у центрі. Отже, просто дивіться. Не зважайте на мене. Ми маємо жовтий круг. І зараз ми проведемо експеримент із використанням післяобразу. Коли цей круг зникне -- з'явиться інший, комплементарний колір. Я кажу щось. А ваші очі й ваш мозок говорять щось у відповідь. Це сутність ідеї поєднання, ідеї створення реальності -- шляхом накладання того, що кажу я, на те, що кажете ви. Ось, для прикладу, кіно.

Два роки тому за кошти Міністерства науки Берліну я працював над цими стрічками -- ми спільно створювали фільм. Не скажу, що вважаю фільм аж таким цікавим. Власне, він зовсім нецікавий у плані сюжету. Однак, його суть у тому... і просто дивіться туди. Його суть у тому, щоб змістити межу між тим, хто є автором, і тим, хто є адресатом. Або споживачем, якщо бажаєте. І хто відповідальний за те, що певна людина бачить? Я думаю, що тут грає роль соціальний вимір -- при переміщенні цієї межі. Хто вирішує, що таке реальність?

Це галерея Тейт Модерн у Лондоні. Це шоу певною мірою стосувалось цієї теми. Був простір, куди я помістив половину жовтого диска. А на стелю я прикріпив дзеркало, й додав трохи туману, трохи мряки. Ідея була в тому, щоб зробити простір відчутним на дотик. В настільки великому просторі природно з'являється проблема невідповідності між тим, що ваше тіло, начебто, може охопити, і чим, у даному випадку, є простір. Тому я сподівався, що, вводячи певні природні елементи, приміром, туман, мені вдасться зробити простір більш осяжним.

А сталось так: люди почали сприймати себе в цьому просторі. Ось погляньте на це. Подивіться на цю дівчину Звичайно, вони мають дивитись через кляту музейну камеру. Вірно? Саме так музеї працюють зараз. Але погляньте на її обличчя, коли вона "звіряє" себе, дивиться на себе у дзеркалі. "О! Це ж моя нога там!" Вона не була впевнена чи себе вона бачить, чи ні. І, беручи це до уваги, яким чином ми встановлюємо зв'язок між тілом і простором? Як ми змінюємо його? Звідки ми знаємо, що наше перебування у просторі створює якусь різницю?

Розумієте, коли я на початку казав, що це про "чому", а не про "як", Те "чому" насправді означало "Які наслідки матиме те, що я зроблю крок?" "Яке це матиме значення?" "Чи важливо те, що я є в цьому світі, чи ні?" "І чи матиме значення те, що мої вчинки тягнуть за собою відчуття відповідальності?" Чи мистецтво також стосується цього? І я вважаю, що так. Воно справді не лише прикрашає світ, а робить його кращим. Або й гіршим, на мою думку.

Воно очевидно стосується відповідальності яку я, для прикладу, взяв на себе, кинувши зелену фарбу у річки в Лос-Анжелесі, Стокгольмі, Норвегії, та Токіо, серед інших місць. Зелена фарба безпечна для довкілля, але, вочевидь, виглядає досить загрозливо. Це з одного боку, з іншого боку, я вважаю, що це досить гарно. І це в певній мірі відображає бурхливе життя в цих центральних частинах міст у різних куточках світу.

Зелена Ріка є ніби активістом, а не частиною якоїсь виставки. Тобто на меті було показати людям у цьому місті, коли вони проходять поруч, що простір, простір має виміри. Простір має час. Що вода тече через місто разом з часом. Що вода наділена здатністю робити місто доступним для внесення змін, осяжним. Доступним для змін у тому сенсі, що те, що ви робите, або чого не робите -- має значення. І має значення те, що ви скажете: "Я частина цього міста. І коли я голосую - це щось міняє. І якщо я висловлюю свою думку, це щось змінює."

Сама ідея того, що місто -- не картинка, думаю, є тим, із чим мистецтво, в якомусь сенсі, завжди мало справу. Сама ідея того, що мистецтво може оцінювати відношення між тим, що значить бути на картинці, і що значить перебувати у просторі? І в чому різниця? Різниця між міркуванням та дією. Ось різні експерименти на цю тему. Я не вдаватимусь у деталі. Ісландія, внизу з правого боку, моє улюблене місце.

Експерименти такого типу перетворюються на архітектурні моделі. Це досліди, що проходять у реальному часі. Один із них я провів для компанії БМВ, це була спроба створити автомобіль. Він зроблений з льоду. Створений за принципом нарощення кристалів від центру вгорі, який я намагаюсь застосувати у концертному залі в Ісландії. Це щось на зразок бігової доріжки чи доріжки для ходьби, на даху музею у Данії. Вона скляна, з кольорового скла, у формі кола. Таким чином рух ваших ніг мінятимете колір вашого горизонту. І минулого літа, у Гайд Парку в Лондоні, спільно з галереєю Серпентайн. Свого роду тимчасовий павільйон, де рух був єдиним способом цей павільйон побачити. Цього літа, у Нью-Йорку. Падаюча вода має одну цікаву особливість, а саме час, за який вона падає. Це досить просто і фундаментально.

Я багато ходив горами Ісландії. І коли ви підходите до нової долини, коли наближаєтесь до нового пейзажу -- бачите перед собою певну панораму. І якщо ви просто стоятимете -- то не зможете визначити розміри цього простору. Ви, по суті, не знатимете, на що дивитесь. Коли ви починаєте рухатись - гори починають рухатись також. Великі гори вдалині рухаються повільніше. Менші гори, що попереду, рухаються швидше. І якщо ви на мить задумаєтесь: Чи цю долину можна пройти за годину? Або ж це тригодинна прогулянка, чи переді мною шлях на цілий день?"

Якщо перед вами буде водоспад, прямо на горизонті, ви дивитиметесь на водоспад, і подумаєте: "О, вода падає дуже повільно." І тоді: "Боже мій, це справді далеко, і це величезний водоспад." Якщо вода падатиме швидше -- це менший водоспад, який знаходиться ближче. Оскільки швидкість падаючої води є однаковою всюди. І вашому тілу це якимось чином відомо. Отже, це означає, що водоспад є засобом вимірювання простору.

Звичайно ж, для такого величного міста, як Нью-Йорк, де є інтерес у тому, щоб погратись з відчуттям простору, де намагають створити щось якомога велике -- Додати сюди шкалу вимірювання було б цікавим у тому плані, що падаюча вода раптово дає вам відчуття типу: "О, Бруклін насправді ось такої величини -- такою є відстань між Брукліном і Мангеттеном, в цьому випадку нижня Іст-Ривер має такі розміри."

Отже, не було мети помістити природу в контекст міста. Вони також давали місту відчуття простору. Але чому ми цього прагнули? Тому що, як на мене, є різниця між тим, що ваше тіло відчуває себе частиною простору, і тим, що ваше тіло знаходиться просто перед картинкою. І "Хе-хе, ось картинка і ось я. І яке це має значення?" Чи є тут якась послідовність?

Отже, якщо в мене є відчуття простору, якщо я відчуваю, що простір можна осягнути, якщо я відчуваю, що існує час -- якщо є вимір, який я можу назвати часом -- я також відчуваю, що я можу змінити простір. І раптово це таки має значення для того, щоб зробити простір доступним. Хтось може сказати, що це стосується суспільства, спільноти. Це стосується відчуття єдності.

Як ми створюємо громадський простір? Що, зрештою, сьогодні означає "громадський", так? Тобто, поставивши запитання таким чином, на мою думку, ми піднімаємо багато чудових запитань щодо парламентарних ідей, демократії, громадського простору, єдності з іншими, індивідуальності. Як ми це робимо? Як ми створюємо ідею, прийнятну як для індивідуума, так і для суспільства, не спрямовуючи їх у два протилежні напрямки. Звичайно, політичний порядок у світі надзвичайно переймається їх протиставленням один проти одного у різних, дуже нормативних ідеях.

І я стверджую, що мистецтво і культура, і власне з цієї причини мистецтво і культура настільки цікаві в наш час, вони доводять, що ми можемо створювати такий вид простору, який враховує як індивідуальність, так і колективність. І це великою мірою стосується причинного зв'язку, наслідків. Це великою мірою стосується того, як ми поєднуємо думки та дії. Так що ж знаходиться між думкою і дією? І саме між думкою і дією, я вважаю, є досвід. І досвід -- це не просто, знаєте, вид розваг без жодних наслідків. Досвід передбачає відповідальність. Мати досвід означає бути частиною цього світу. Бути частиною цього світу насправді означає розділяти відповідальність. Тому мистецтво, у цьому розумінні, на мою думку, є надзвичайно важливим у світі, до якого ми рухаємось. Зокрема просто зараз. Отже, в мене все. Дуже вам дякую. (Аплодисменти)