Джонатан Зітрейн: Інтернет як простір для альтруїстичних жестів.

Мене звати Джонатан Зітрейн. В своїх останніх працях я був трохи песимістичним. Тож сьогодні я вирішив побути оптимістом і вселити надію щодо майбутнього інтернету, спираючись на сьогодення.

Може здатися, що зараз менше підстав для сподівання, ніж раніше. Люди вже не такі людяні, стали менше довіряти одне одному. Не знаю, як простий приклад ми можемо провести такий тест: Хто з вас колись займався автостопом? Я так і думав. А хто з вас займався автостопом за минулі десять років? Отож. А що змінилося? Навряд чи громадський транспорт став кращим. Можливо, це один з приводів вважати, що ми скочуємося у прірву.

Але я хочу навести три приклади, щоб продемонструвати, що тенденція насправді зовсім протилежна. І цьому сприяє інтернет. Отож, приклад №1 – сам інтернет. Перед вами троє з засновників інтернету. Власне, вони були однокласниками, вчилися в одній школі у передмісті Лос-Анджелеса в 60-х. Може, у вас у школі був гурток французької або риторики. А в них був гурток побудови глобальної мережі. Як ви знаєте, досить успішний.

Це фото зроблене з нагоди 25-річчя інтернету для спецвипуску Newsweek. Як ви самі бачите, вони звичайні ботаніки. У них було одне обмеження, і одна велика свобода при розробці глобальної мережі. Обмеження – це відсутність грошей. Відсутність капіталу для інвестування, який у фізичній мережі потрібен для вантажівок, персоналу, логістичного центру – для передачі пакетів за ніч. У них усього цього не було.

Проте, вони мали чудову перевагу: їм не треба було заробляти на цьому гроші. Інтернет не має і ніколи не мав бізнес-плану, не має начальника, чи фірми, відповідальної за його будівництво. Натомість, це люди, що збираються разом заради спільної справи, яка приносить задоволення, а не тому, що їм хтось так сказав, або через бажання розбагатіти.

Така позиція визначила архітектуру мережі, яка не подібна на інші цифрофі мережі того чи нашого часу. Власне, настільки незвичайну, що не зразу було ясно, чи інтернет взагалі запрацює. У 1992 році фірма IBM заявила, що неможливо побудувати корпоративну мережу на основі інтернет-протоколу. Навіть до сих пір деякі інтернет-інженери кажуть, що все це – пілотний проект і не ясно, що з цього вийде. (сміх)

Ось чому талісманом інтернет-розробки, якби він у нього був, мав би бути джміль. Співвідношення міху до розмаху крил у джмеля завелике для того, аби літати. Але ж, якимось дивним чином, джміль літає. Маю честь повідомити, що завдяки держфінансуванню десь три роки тому ми нарешті зрозуміли, як джмелям це вдається. (сміх) Це досить складно, але виявляється, що вони дуже швидко махають крильцями. (сміх)

То що ж це за така чудернацька архітектура, яка робить мережу життєздатною і такою унікальною? Щоб передавати дані від А до Б – тут це не як на пошті, а як під сценою на рок-концерті. (сміх) Уявіть себе частиною мережі, де ви – глядач на стадіоні. Так само сидите в рядах. І тут комусь захотілось пива. Пиво передається через весь ряд. І ваш сусідський обов'язок – передати це пиво, ризикуючи своїми штанами, щоб воно дісталося цілі.

Ніхто вам за це не заплатить. Це просто ваш сусідський обов'язок. Такимо ж чином пакети інформації пересуваються інтернетом. Інколи їх передають по 25-30 разів між проміжними пунктами, що передають ці дані, без жодних договірних чи правових зобов'язань перед відправником, або ж отримувачем.

Звичайно, у натовпі на рок-концерті важко визначити напрямок. Потрібна довіра. Це вам не просто спитати "в яку сторону до Бердичева?" Отже інтернет потребує адресації і спрямування. Виявляється, що немає загальної карти інтернету. Натомість, це, знову ж таки, ніби ми сидимо у театрі і бачимо в тумані лише невелику кількість людей навколо нас. То як визначити хто де? Ми повертаємося до сусіда справа і говоримо йому, що ми бачимо зліва. І навпаки. І так далі. І за деякий час ви вже маєте загальну картину.

Так у інтернеті відбувається адресація і маршрутизація. Система покладається на людську доброту та довіру, що також робить її чутливою і вразливою. У рідкісних, але вражаючих випадках дезінформація із уст єдиного учасника у цьому ланцюгу може призвести до халепи.

Наприклад, минулого року уряд Пакистану наказав місцевим інтернет-провайдерам заборонити пакистанцям доступ до YouTube. Один ролик не сподобався владі, і вони вирішили його заблокувати. Таке трапляється нерідко. Держави всього світу часто намагаються заблокувати, фільтрувати та цензурувати контент в інтернеті.

Один із пакистанських провайдерів виконав блокування своїх користувачів у досить незвичний спосіб. Він оголосив так само як би ви спитали сусіда, (повертаючись до аналогії) сказати, що знаходиться біля вас. Тож він оголосив що біля нього, а точніше він сам раптом осягнув що він є сайтом YouTube. Так і сказав: "Я - YouTube!" Це означало, що пакети з даними користувачів, що прямували до YouTube, зупинялися у провайдера, оскільки вважали, що вже прибули. І провайдер викидав їх геть, тому що метою було заблокувати сайт.

Але на цьому не закінчилося. Це оголошення було почуто і почало миттєво поширюватися. І виявляється, якщо подивитися на хронологію цієї події, в один момент ви мали працездатний YouTube, а згодом після того було зроблено хибне оголошення. І вже за дві хвилини його розповсюдили навколо і YouTube було заблоковано скрізь у світі. Якщо ви були в Оксфорді, і намагалися відкрити YouTube, ваші пакети йшли до Пакистану і не поверталися назад.

А тепер подумайте. Це один з найпопулярніших в світі сайтів, яким володіє одна з наймогутніших корпорацій, але ні YouTube, ні Google не змогли нічого вдіяти. Але якимось чином за дві години проблему було вирішено. Як же це сталося?

Щоб довго не думати, згадаємо про NANOG – групу мережевих операторів Північної Америки. Це група людей, які у чудовий сонячний день заходять у кімнати без вікон сідають за термінали читають пошту і повідомлення написані моноширним шрифтом і обговорють мережі. Більшість із них – працівники середньої ланки інтернет-провайдерів всього світу. І ось один із них каже: "Скидається на проблему. Перехопили YouTube! Це не учбова тривога і не тупість інженерів YouTube, це точно! Щось там не так у Пакистані." І ось вони збираються, щоб визначити проблему і виправити її.

Це ніби у вас в хаті сталася пожежа. Погана новина – це те, що пожежників немає. Хороша новина – звідкись беруться люди, гасять пожежу і йдуть не потребуючи оплати чи подяки. (оплески) Я шукав підходящий приклад для порівняння цієї форми спонтанного альтруїзму з боку дивакуватих незнайомців. (сміх) Варто лише покликати і люди поспішають допомогти. І виявляється, таких прикладів маса, якщо подивитися навколо.

Другий приклад – Вікіпедія. Приходить до вас такий собі Джімбо у 2001-му і каже: "у мене чудова ідея! Ми робимо сім статей, які кожен може редагувати у будь-який час і згодом отримуємо кльову енциклопедію! Га?" Так! Абсолютно дебільна ідея. (сміх) Власне, ідея Вікіпедії настільки ідіотська, що навіть Джімбо до такого не додумався.

Він думав створити Новопедію, яка була б цілком традиційною. Він платив би людям гроші, бо почувався класним пацаном, а ці люди отримували б гроші і писали б статті. Технологію "вікі" запровадили, щоб можна було пропонувати власні правки. Її додали фактично як експеримент. І виявилось, що експеримент розрісся і поглинув увесь проект.

А сьогодні Вікіпедія настільки поширена, що ї можна зустріти в меню китайського ресторану. (сміх) Це не прикол. (сміх) В мене є одна теорія, можу пояснити пізніше. Достатньо сказати, що я люблю їсти Вікіпедію підсмажену з перцем. :)

Але Вікіпедія не просто працює сама по собі. То як же вона працює? Виявляється, що є така собі підсобка без вікон, образно кажучи. Є купа людей, що у сонячний день люблять сидіти в чотирьох стінах і читати ось це – дошку оголошень адміністраторів вікі-сторінку, доступну для редагування кожному. А ви просто ділитеся тут своїми проблемами. Це виглядає як опис якоїсь події, що йде одна за одною.

№1 – "Заангажовані правки користувача Andyvphil". Вибачте, Andyvphil, якщо ви у залі. Я вас не засуджую. "Анонім нападає на мене через виправлення." Ось моя улюблена: "Тут довго розказувати". (сміх) Виявляється, що існує більше людей, які переглядають сторінку, намагаючись вирішити проблему, ніж сторінка містить проблем.

І це утримує Вікіпедію на плаву. У будь-який момент Вікіпедію приблизно 45 хвилин відділяють від повного знищення. Спам-роботи лазять по ній, намагаючись перетворити кожну статтю на рекламу "ролекса". (сміх) І тільки ті диваки підтримують її. Не тому, що це робота чи кар'єра а тому, що це покликання. Це щось таке, до чого вони відчувають потребу, бо їм не все одно.

Вони гуртуються в групи, як "Анти-вандальний відділ" – "Ввічливість, зрілість, відповідальність" – просто, щоб вичитувати сторінки. Якщо уявити собі, наприклад, масштабну зустріч фанатів "Стар Трек", то хто б стояв у магазині? (сміх)

Так що ми бачимо (сміх) ми бачимо в цьому явищі те що один інженер дорожнього руху, Ганс Мондерман, відкрив у Голандії, і тут у Південному Кенсингтоні, що іноді, якщо позбутися правил, вказівників і всього іншого, то можна опинитися у більш безпечному просторі, в якому люди будуть більш людяними. Вони усвідомлять, що мусять відповідати за свої вчинки. Вікіпедія взяла це на озброєння.

Дехто з вас, можливо, чув про відео "Star Wars Kid" про бідолашного хлопця, що відзняв себе з палкою для гольфу, вдаючи, ніби це лазерний меч. Це відео без його дозволу і навіть без його відома потрапило в інтернет. І вірусно поширилось. Стало дуже популярним. І жахливо принизливим для нього.

Історія стала енциклопедичною, і Вікіпедія мусила мати статтю на цю тему. Кожна стаття Вікіпедії має відповідну сторінку обговорення. І на цій сторінці відбулася велика дискусія серед укладачів на тему, чи треба вказувати справжнє ім'я хлопця у цій статті. Ви бачите аргументи обох сторін. Тут зображені тільки деякі з них. Врешті-решт, вони прийняли рішення, аж ніяк не одностайне, не включати його справжнє ім'я, незважаючи на те, що воно було у всіх новинах. Вони вирішили, що так буде краще. Це був невеличкий жест людяності.

І до цього дня, сторінка про "чувака з Зоряних воєн" має попередження з самого верху, що забороняє називати його справжнє ім'я, бо його відразу зітруть. Зітруть ті, хто міг не погоджуватися з остаточним рішенням, але поважає його, і виконує його, тому що вірить у щось більше за власну думку. Як адвокат, я мушу визнати, що вони винаходять закони і створюють прецеденти.

Вікіпедією це все не обмежується. Те саме відбувається з блогами. Ось обкладинка Business Week у 2005-му. Ого! Блоги змінять ваш бізнес. Це може здатися смішним, адже вони бувають такі безтолкові.

Це мій улюблений з безтолкових: Коти, які подібні на Гітлера, крапка, ком. (сміх) Ви присилаєте автору фотку свого кота, якщо він подібний на Гітлера. (сміх) Уявляєте як той четвертий бігає по вашій хаті? (сміх)

Така сама чудернацкість застосовується також до людей. Оцей блог присв'ячений невдалим портретам. Підпис під знімком: "Ідилія на природі. Що там за нею за туша лежить?" (сміх) Ви придивляєтесь... А й справді! Це ж туша тварини за нею.

Далі йдуть інші картинки. Аж ось – зображеня видалено на прохання власника. Саме так, зображеня видалено на прохання власника. Хтось із людей зображених на фото відписав приколісту, що робить сайт, без юридичних погроз, без вимог компенсації, просто: "Слухай, давай не треба!" І той сказав: "Без проблем".

Я вірю в те, що ми можемо будувати в мережі архітектуру, яка б робила такі людські запити набагато простішими, щоб усі з нас могли бачити, що дані, які ми зустрічаємо в інтернеті, копіпейстимо і пересилаємо, насправді несуть в собі людські почуття, зусилля і вплив. І щоб ми мали змогу задуматися про етичний аспект, коли вирішуємо, як з усім цим обходитися.

Цей підхід міг би навіть поширитися на реальний світ. У світі, де стає дедалі більше цензури, на кожному кроці тебе може хтось зняти на камеру, поставити в інет, можна було б носити такий невеличкий значок, на якому стоїть "Я проти". І мати технології, за допомогою яких фотограф міг би дізнатися, що ця конкретна людина попросила з нею зв'язатися перед тим, як про неї дізнаються всі, якщо не важко. І фотограф тоді зможе вирішити, чи він поважатиме думку цієї людини.

В реальному світі таке фільтрування відбувається в Пакистані. А тепер ми маємо засоби, щоб побудувати таку систему, що дозволяє людям повідомляти про фільтрування. І тоді вже не скажуть: "Гм, не вийшло, піду деінде", а буде так, наче колективна свідомість стосовно того, що блокується чи цензуровано, сидить в інтернеті. Якщо говорити про технології, які імітують життя, яке імітує технології – чи, може, навпаки, то

один науковець з Нью-Йорка використав картонних роботів з намальованою усмішкою, моторчиком і прапорцем, який стирчав ззаду, де був зазначений напрямок. Робот питався, як пройти. Дослідник порозставляв роботів у Манхеттені. (сміх) Тепер же ж фінансують все, що завгодно. Тут відображено 43 особи, які допомагали роботу, який не міг сам керувати, добратися до бажаного місця, з одного кутка Washington Square Park до іншого.

Це нас приводить до третього прикладу: автостоп. Я не впевнений, що автостоп мертвий. Чому? На Craigslist є розділ про пошук супутників. Якби розділ називався "Автостоп", ним би ніхто не користувався. Але тут – пошук супутників, хоча це фактично одне й те саме. Тож чому ним все-таки користуються? Я не знаю. Можливо, вони думають, що маніяки не планують? (сміх) Ні. Насправді, справа в тому, що якщо переформулювати, якщо позбутися застарілих очікувань, щодо проекту, який колись був популярним, але зараз чомусь вийшов із моди, можна відновити людяність і бажання ділитись, яке присутнє в підході до Craigslist.

А згодом його можна виокремити у щось накшталт так, CouchSurfing.org. Каучсьорфінг: ідея одного чувака, який захотів дати скоординуватися людям, що їдуть кудись далеко і хотіли б переночувати у незнайомця безплатно, і людям, що живуть далеко і хочуть безплатно прихистити в себе незнайомця. Це чудова ідея! Це джміль, який літає.

Неймовірно, яка велика кількість успішних каучсьорферів. І не було якихось смертельних випадків, пов'язаних із каучсьорфінгом. Проте, система репутації наразі працює таким чином, що відгук залишається після відвідин. Отож, може бути присутня певна похибка (сміх)

Отже, я переконаний у думці, що інтернет – це не тільки груда інформації. Це не іменник, а дієслово. І коли ви ним користуєтесь, якщо ви уважно дослуховуватиметесь, ви зрозумієте, що ця інформація до вас промовляє. І говорить вона те, що ми вже колись чули від Демосфена. "Маршируймо!" Дякую. (оплески)