Джон Вуден про різницю між перемогою та успіхом

Я склав власне визначення успіху в 1934, коли викладав у старшій школі міста Саут-Бенд, штат Індіана, і трохи розчарувався в своїх ілюзіях на рахунок батьків та їх очікувань, що їхні діти отримають 5 чи 4 на моїх уроках англійської. Вони думали, що 3 – це нормально хіба для сусідських дітей, бо всі сусідські діти – посередності. Але тільки не їх власні діти - тоді б це означало, що або вчитель зазнав невдачі, або самі діти зазнали невдачі. І це неправильно. Господь Бог у своїй доброті і мудрості не сотворив нас всіх однаковими що стосується розумових здібностей, так само як ми не є однаковими у своїй зовнішності, розмірах. Не кожен міг отримати 5 чи 4, і мені не подобалось, як до цього ставилися.

І я знав, як випускники різних шкіл в далеких 30-х оцінювали тренерів і спортивні команди. Якщо ви перемогли їх всіх, то ви вважалися доволі успішною командою – але не цілком. Бо я довідався – бували роки, коли UCLA не програвав жодної гри. Але здавалося, що окремі ігри ми вигравали не з тією різницею, якої очікували деякі випускники, і досить часто я – (сміх) – досить часто я відчував, що в них були радше матеріальні підстави для своїх очікувань. Але ж це було в 30-х, тож я це міг зрозуміти. Проте мені це не подобалось. І я з цим не погоджувався. Я хотів знайти рішення, яке б допомогло мені стати кращим вчителем, і дати своїм учням – чи то спортсменам, чи то учням на уроках англійської – дати щось, до чого вони могли б прагнути, щось більше, ніж висока оцінка на уроці чи більше очок в спортивному змаганні.

Я досить довго про це думав, і я хотів прийти до власного визначення. Я думав, це могло б допомогти. І я знав, яке визначення давав пан Вебстер: нагромадження матеріальних благ або здобуття влади і престижу, чи ще щось в цьому роді – варте досягнення, та на мою думку не обов’язково воно все було свідченням успіху. Тож я хотів дати власне визначення успіху.

Я почав згадувати – я виріс на маленькій фермі в Південній Індіані, і тато намагався пояснити нам з братами, що ніколи не треба старатися бути кращим за когось. Я впевнений, тоді він так і робив. Я не...це не..., що ж, це виринуло значно пізніше, десь із закутків пам’яті. Ніколи не намагайтеся бути кращим за когось, завжди вчіться в інших. Ніколи не припиняйте намагатися робити все, що в ваших силах. Якщо ви будете надто поглинуті речами, які вам не під силу, це негативно позначиться на тому, що вам під силу. І тоді я натрапив на наступні рядки: «До Гопода на сповідь прийшла душа, вклонилась. Вона вигукнула: «Не вдалося!» «Старалась ж як могла, - сказав їй Бог, -і в цьому успіх».

На основі всього цього, та й не тільки, я прийшов до власного визначення успіху: спокій душі, досягнений через задоволення від розуміння того, що ви спробували зробити все в ваших силах. Вірю, що це правда. Якщо ви докладаєте зусиль, щоб зробити все, що в ваших силах, аби покращити ситуацію – думаю, це і є успіх. І я не думаю, що інші можуть таке засуджувати. Це як характер і репутація. репутація – це те, як вас сприймають; характер – те, чим ви є насправді. Думаю, характер значно важливіший, ніж те, як вас сприймають. Ви можете надіятись, що те й інше буде непоганим але вони необов’язково співпадатимуть. Що ж, саме це я хотів донести до молоді.

Я також натрапив на інші речі. Я люблю навчати, і, як вже було сказано попереднім промовцем, мені подобається поезія, і я нею трохи займаюсь, на аматорському рівні. Є речі, які допомогли мені стати кращим, ніж я міг би бути. Я знаю, що я не той, ким мені слід би бути. Але, думаю, я кращий за того, ким міг би стати, якби свого часу не наткнувся на ті чи інші речі. Серед таких речей був і вірш, в якому говорилося

«Жодне слово чи прохання не достатньо для навчання. Можеш мати книг обитель – важливіше, ким є вчитель»

Це справило на мене враження в 30-х. І я спробував застосувати це в навчанні – чи то в спортзалі, чи то на уроках англійської. Я люблю поезію, і завжди нею цікавився. Можливо, тому що її нам читав тато на ніч. Гасова лампа – в нашому будинку на фермі не було електрики. І тато читав нам поезію. Тож вона мені завжди подобалась. Так я натрапив на цей вірш, потім на інший. Хтось запитав в однієї вчительки, чому вона викладає. І вона – через якийсь час, вона сказала, що хоче подумати – і потім вона підійшла і сказала:

«Мене питають, чому я викладаю, і я відповідаю: де ще я могла б знайти таке чудове товариство? Тут сидить державний діяч, сильний, неупереджений, мудрий; наступний Деніел Вебстер, красномовний. Поряд з ним сидить лікар, чиї вмілі руки можуть вправити кістку чи зупинити кровотечу. А он-там – будівельник. Під аркою церкви, яку він зводить, отой священик може голосити слово Боже і вести заблукалу душу до Христа. Всі разом, вчителі, фермери, торговці, робітники: ті, хто працює, голосує, будує, планує, і молиться за день завтрашній. Можливо, я ніколи не побачу церкви чи не почую їх слів, чи не скуштую їжі створеної їхніми руками. А можливо побачу. І колись зможу сказати, що я його знала, і він був слабкий, чи сильний, чи сміливий, чи гордий, чи веселий. Я його знала, коли він ще був хлопчиком. Мене питають, чому я викладаю, і я відповідаю: де ще я могла б знайти таке чудове товариство?»

І я думаю, це правда, щодо професії вчителя, в класі стільки молодих людей. І я подумав про своїх хлопців з UCLA 30 з лишнім юристів, 11 дантистів і лікарів, багато-багато вчителів і представників інших професій. І це справжня насолода – спостерігати за їхніми успіхами. Я завжди намагався змусити їх відчути, що вони тут перш за все для того, аби здобути освіту. на другому місці – баскетбол, бо вони жили за його рахунок, а також їм потрібно трохи часу для суспільної діяльності, якій ви надаєте деяку перевагу над навчанням і баскетболом, але нею ви не будете займатись дуже довго. Отже, ці ідеї я і намагався передати молодим людям під моїм керівництвом.

У мене було три правила, яких я намагався весь час дотримуватись. Я засвоїв ці правила ще до приходу в UCLA, і я вирішив, що вони дуже важливі. Перше правило – ніколи не запізнюватись. Потім я казав гравцям – якщо ми кудись їдемо, все має бути чисте і охайне. Були часи, коли я змушував їх вдягати піджаки, сорочки і краватки. Потім я побачив, що наш ректор ходить в джинсах і водолазці, і тоді я подумав, що не годиться мені дотримуватись іншого порядку. Тож я дозволив їм вдягатися як хочуть, аби тільки чисто й охайно. Ви, мабуть, чули, про одного з моїх кращих гравців, Біла Волтона. Він прийшов до автобусу, ми саме їхали на якусь гру. Але він не був одягнений чисто й охайно, так що я не дозволив йому їхати. Він не міг сісти на автобус. Він повинен був поїхати додому і переодягтися, щоб поїхати в аеропорт. Для мене це було дуже важливо. Я в це вірив. Я вірю в час, що важливо. Я вірю в те, що приходити треба вчасно. На практиці я відчув - ми починаємо вчасно, ми закінчуємо вчасно. Хлопці мали відчувати, що їх не затримуватимуть.

На курсах тренерів я часто кажу молодим тренерам, а там в основному збираються молоді, які тільки починають професійну діяльність, тренери. Більшість з них молоді, знаєте, і, напевно, щойно одружилися. Отже, я кажу їм: «Не затримуйте тренування допізна. Тому що ви підете додому в поганому гуморі. І нема нічого доброго в тому, щоб молодий одружений чоловік йшов додому в поганому гуморі. Коли ви старієте, це вже не має значення». Але...

(Сміх)

Отож, я вірив в час. Вірю, що починати треба вчасно, і закінчувати треба вчасно. І ще одне моє правило – ніякого лихослів’я. Одне непристойне слово – і я вас вижену на цілий день. Якщо я почую щось таке під час гри, ви закінчите її на лаві запасних. Третє правило – ніколи не критикувати партнера по команді. Я не хотів такого. Я казав їм, що мені за це платять. Це моя робота. Мені платять, щоб я це робив. Небагато, але платять. Не так, звичайно ж, як теперішнім тренерам, ні. В мої часи це було трохи по-іншому. Такі були три правила, яких я досить чітко дотримувався весь час. І вони, власне, прийшли від мого батька. Це те, чого він колись намагався навчити мене і моїх братів.

Зрештою, вийшла така собі піраміда, немає часу детально про неї розказати. Але, думаю, вона допомогла мені стати кращим вчителем. Щось на кшталт цього: піраміда складалася з блоків, по кутах були старанність і ентузіазм, працьовитість і насолода від того, що ти робиш, які вели до верхівки, де, за моїм визначенням, був успіх. І зверху – віра і терпеливість. І я кажу вам, що б ви не робили, мусите бути терплячими. Якщо хочете чогось досягти, треба мати терпіння. Ми говоримо про те, яка нетерпелива сучасна молодь. І вона таки нетерпелива. Вони хочуть все змінити. Вони думають, що всякі зміни ведуть до прогресу. Але з літами ми трохи заспокоюємось. І забуваємо, що без змін нема прогресу. Отже, треба мати терпіння. І, думаю, ми повинні вірити. Я вірю, що ми повинні вірити, по-справжньому вірити. Не просто на словах, а справді вірити, що все складеться як треба, тільки якщо ми робитимемо, що повинні робити. Думаю, ми схильні надіятись, що все складеться так, як ми того хочемо. Але ми не робимо того, що потрібно, аби це стало реальністю. Я працював над цим 14 років, і, думаю, це допомогло мені стати кращим вчителем. Але все це обертається довкола початкового визначення успіху.

Знаєте, кілька років тому суддею Головної Бейсбольної Ліги був Джордж Моріарті. Він писав «Моріярті» з одною «я». Ніколи такого не бачив, але так він це писав. Гравці бейсбольної ліги дуже сприйнятливі до таких речей, і вони зауважили, що в нього одна «я» в імені. Ви б здивувалися, якби почули, скільки людей йому казали, що це на одне «я» більше, ніж в нього в голові.

(Сміх)

Але він написав щось схоже на те, що я хотів сказати своєю пірамідою. Він називав це «Дорога попереду, або Дорога позаду». «Часом мені здається, що доля насміхається над нами, коли ми звинувачуємо її і кажемо, що не можемо виграти, тільки тому що не судилося. . Є також давній вислів: ми перемагаємо і програємо всередині самих себе. Блискучі трофеї на полицях не допоможуть нам перемогти в завтрашній грі. Десь глибоко в душі ми з вами знаємо, що завжди є шанс на перемогу. Але якщо нам не вдалося зробити все для перемоги, значить ми не пройшли тест, заданням якого було віддавати все, не жаліючи нічого, аж поки не виграно гру; показати, що таке твердість характеру; продовжувати гру, коли інші здалися. і не зупинятися. Треба триматися стійко, щоб отримати кубок. Мріяти про те, що попереду буде досягнуто ціль; надіятись, коли мрії не здійснилися; молитися, коли надія вмерла. І не боятися програти, якщо ми віддали все для перемоги. Бо хто може просити в людини більше, ніж віддати все, що було в її силах. Віддати все, мені здається, близьке до поняття перемоги. А, отже, доля рідко помиляється, якими б неочікуваними не здавалися її раптові повороти. Ми самі творимо свою долю ми відчиняємо або зачиняємо ворота на дорогу вперед чи дорогу назад.»

Нагадує мені про інші три правила, яким мій тато намагався нас навчити. Не скигли. Не скаржся. Не шукай виправдань. Просто роби все, що робиш, так добре, як тільки можеш. І ніхто не може зробити більше цього. Я ще хотів сказати... мої опоненти не говорять про це...ви не чули, щоб я згадував перемогу. Ніколи не згадував перемогу. Я хочу сказати, що програти можна і тоді, коли набереш більше очок. І можна перемогти, коли набереш менше. Були випадки, коли я це відчував, в різний час. І лише хотів, щоб вони виходили з гри із високо піднятою головою. Бувало, я казав, що коли гра закінчиться, і ви зустрінете когось, хто не знав рахунку, я сподіваюсь, цей хтось не здогадається з вашого вигляду, виграли ви чи програли.

Ось що насправді важливо: якщо ви регулярно докладатимете зусиль, щоб зробити все, що в ваших силах, результат буде такий, який має бути. Він не обов’язково буде таким, як ви хочете, але він буде таким, яким має бути, і лише ви знатимете, чи вам це під силу. І це те, чого я найбільше хотів від них. Проходив час, я дізнавався щось нове, і все почало складатися трохи краще, якщо судити за результатами. Та я хотів, щоб рахунок був побічним продуктом всіх цих речей, а не сам по собі метою. Я думаю це... один великий філософ сказав...ні, ні Сервантес, Сервантес сказав: "Сама подорож краща, ніж її фінал" І це мені подобається. Думаю, це воно і є - сама дорога. Буває, добираєшся до місця призначення, і відчуваєш мало не розчарування. Але сама по собі дорога весела. Мені подобались, що...коли я був тренером баскетбольної команди UCLA, мені подобалось, що наші тренування були подорожжю, а гра – її завершенням. Кінцевим результатом. Мені подобалось сидіти на трибуні і спостерігати за грою, і дивитись, чи добру роботу я виконав цього тижня. І, знову ж таки, важливо, щоб гравці були задоволені собою, і розумінням того, що вони зробили все, що на що вони були здатні.

Часом мене запитують, хто був моїм найкращим гравцем, чи командою. Я ніколи не можу відповісти на такі питання, що стосуються окремих особистостей. Одного разу мені задали питання, і сказали: «Уявіть, що ви могли б створити ідеального гравця. Яким би він був?» І я відповів: «Що ж, я б хотів, щоб він знав, для чого він в UCLA: здобути освіту, щоб він був хорошим студентом, і перш за все знав, для чого він тут. Але я б хотів, щоб він також вмів грати. Хотів би, щоб він розумів, що саме від захисту залежить перемога в чемпіонаті, і працював над захистом. Але я б також хотів, щоб він був добрим нападаючим. Хотів би, щоб він не був егоїстичним, щоб дивився, кому можна передати пас, а не тільки як закинути м’яча в кошик. І я б хотів, щоб він вмів пасувати, і пасував.

(Сміх)

В мене були гравці, які могли передати пас, і не робили цього. А були такі, які пас передевали, хоч і не вміли.

(Сміх)

Я хотів, щоб вони могли закинути з далекої дистанції. Хотів, щоб могли і з середньої.

(Сміх)

Я б хотів, щоб вони могли підібрати відскок під щитами. Взяти хоча б Кіта Вілкса. Він підходив за всіма параметрами. Не тільки він, але я згадав його бо він намагався бути найкращим.

Я писав про це в своїй книжці, «Вони називають мене тренером». Двоє гравців принесли мені особливу радість; вони як ніхто наблизилися до використання свого потенціалу на повну: один з них - Конрад Берк, а інший – Даг Макінтош. Вперше я їх побачив в команді першокурсників тоді першокурсники не могли грати за університет. І я подумав: «Боже, якщо ці двоє, або хоч один з них»... вони були різного віку, але я так думав про кожного з них свого часу... "Якщо він колись потрапить в університетську команду то наша університетська команда, виходить, досить жалюгідна, якщо вже навіть він може туди потрапити. І ви знаєте, один з них виходив в стартовій п’ятірці півтора сезону. А другий – на наступний рік – зіграв 32 хвилини в фінальному матчі національного чемпіонату, виконав для нас надзвичайну роботу. І наступного року виходив в стартовій п’ятірці команди-переможниці. А я думав, що він не відіграє і хвилини – і саме такі речі приносять радість і задоволення. Вони обоє не дуже вправно закидали. Але в них був високий відсоток попадань так як вони не намагалися закинути. І в обох був не найкращий стрибок, але вони добре тримали позицію, і добре обводили. Кожен раз, коли закидали, вони думали, що не влучать. Я бачив багатьох, які стояли і чекали – мимо чи ні, і лише тоді підбігали, і було запізно. Хтось інший їх випереджав. Вони не були дуже швидкі, але вони добре тримали позицію, зберігали рівновагу. І вони добре грали в захисті. Тож в них були якості, які дозволили їм максимально використовувати свій потенціал, це їм вдавалося, як нікому. І я вважаю їх такими ж успішними, як Льюїс Алсіндор чи Білл Волтон чи багато інших наших гравців – серед них було багато видатних гравців.

Я вже досить наговорив? Мені казали, коли він з’явиться – пора закритися.

(Сміх) (Оплески)