Джоан Халіфакс: Співчуття і справжнє значення емпатії

Я хочу поговорити про співчуття. Співчуття має багато облич. є серед них люті, є розгнівані, є й ніжні, і мудрі. Одного разу Далай Лама сказав: "Любов і співчуття - необхідність. Вони не є розкішшю. Без них людство не виживе. І я б додала, що не тільки люди б не вижили, а й всі види на планеті, як ми сьогодні чули. Як великі котячі, так і планктон.

Два тижні тому я була в Бенгалуру, в Індії, я мала велику честь навчати у притулку на околицях Бенгалуру. Рано-вранці я увійшла в палату. В тому притулку було 31 чоловік і жінка, що помирали. Я підійшла до ліжка старої жінки, яка дихала дуже швидко, слабко, явно на останній стадії вмирання. Я подивилася їй в очі Я подивилася в очі її сина, який сидів поруч з нею, і його обличчя просто розривалося від болю і розгубленості.

І я згадала рядок з Махабхарати, великого індійського епосу, "Яка найдивовижніша річ у світі, Юдхіштхіро?" І Юдхіштхіра відповів: Найдивовижніше в світі те, що навколо нас люди можуть вмирати, але ми не усвідомлюємо, що це може трапитися з нами." Я підняла очі. Цю 31 вмираючу людину доглядали молоді жінки з сіл навколо Бенгалуру. Я подивилася в обличчя однієї з цих жінок і побачила в ньому силу, яка з'являється, коли природна співчутливість справді присутня. Я спостерігала за її руками, поки вона мила старшого чоловіка.

Я перевела погляд на іншу молоду жінку, вона витирала обличчя іншої вмираючої людини. І це нагадало мені про те, на чому я зосереджувалась. Приблизно раз в рік я маю честь бути місіонеркою в Гімалаях і на Тибеті. Ми об'їжджаємо клініки в цих дуже віддалених районах, де й близько немає медичного забезпезпечення.

Першого дня у Сіміктоті у Хумлі, на крайньому заході Непалу, в найбіднішому регіоні Непалу, увійшов старий чоловік, тримаючи клунок лахміття. Він увійшов, хтось щось йому сказав, і ми зрозуміли, що він глухий, ми подивилися в лахміття, а там була пара очей. Ми розгорнули з дрантя маленьку дівчинку, чиє тіло було сильно попечене. І знову очі і руки Авалокітешвари. Молода жінка, санітарка, очистила рани дитинки і обробила їх.

Я знаю ці руки і очі, вони й мене торкалися. Вони торкнулися мене тоді. Вони торкаються до мене впродовж усіх моїх 68 років. Вони торкалися до мене, коми мені було 4, і я втратила зір і було частково паралізована. І моя сім'я привела жінку, матір якої була рабинею, щоб доглядати за мною. І ця жінка не мала сентиментального співчуття. У неї була феноменальна сила. І я вірю, що саме її сила стала чимось на зразок раннього поштовху, який веде мене через ціле життя.

Отже, ми запитуємо: у чому полягає співчуття? І тут є багато граней. Є співчуття відносне і невідносне. Але в першу чергу співчуття полягає в здатності чітко розуміти природу страждання. Це те вміння залишатися сильним і розуміти, що я не відмежований від цих страждань. Але цього не досить, тому що співчуття, яке активує наш мозок, означає, що ми прагнемо, справді прагнемо, змінити страждання. І якщо нам так пощастило, ми займаємось тим, що претворює страждання. Але є ще один компонент, і цей компонент дуже важливий. Це те, що ми не можемо прив'язуватись до результату.

Я працювала з вмираючими людьми більш, ніж 40 років. Я мала честь працювати в камері смертників під найвищою охороною протягом 6 років. І я чітко усвідомила, обдумавши свій життєвий досвід праці з вмираючими і навчання доглядальників, що будь-яке прив'язування до результату сильно спотворює мою здатність концентруватися на самій катастрофі.

І коли я працювала у в'язниці мені стало зрозуміло, що багато з нас в цій кімнаті і майже всі люди, з якими я працювала в камері смертників, ніколи не поливали свої зерна співчуття. Співчуття, насправді, є природженою властивістю людей. Воно є в кожній людині. Але умови, щоб співчуття активувалося, проснулося - це особливі умови. Для мене, певною мірою, цією умовою була моя дитяча хвороба. Для Ів Енслер, яку ви почуєте пізніше, цими умовами чудесним чином стали страждання, через які вона сама пройшла.

А що ще більш захопливо - співчуття має ворогів, і ці вороги - це жалість, обурення, страх. А ви знаєте, що наше суспільство, наш світ паралізовані страхом. І в цьому паралічі, і наша здатність до співчуття, звичайно, теж паралізована. Саме слово "терор" є інтренаціональним. Саме почуття страху є глобальним. Тому, певною мірою, нашим завданням є працювати з цим уявленням, з цим, так би мовити, архетипом, що проник у психіку цілого світу.

Ми знаємо з неврології, що співчуття має деякі вражаючі властивості. Наприклад, люди, які розвивають свою співчутливість, у присутності стаждання відчувають його значно сильніше, ніж більшість інших людей. Однак, вони повертаються до норми значно швидше. Це називається гнучкість. Багато хто думає, що співчуття виснажує, але присягаюся, що це щось, що підживлює нас.

Ще одна річ про співчуття: воно справді покращує те, що називають нейронною інтеграцією. Воно захоплює всі частини мозку. Ще одне, відкрите багатьма дослідниками В Еморі, В Девісі і не тільки: співчуття укріплює імунну систему. Агов, ми ж живемо в дуже шкідливому світі. (сміх) Більшість з нас корчиться перед лицем психо-соціальних і фізичних отрут, токсинів нашого часу. Але співчуття, розвиток співчутливості справді мобілізує наш імунітет.

Знаєте, якщо співчутливість така корисна для нас, то в мене є питання. Чому ми не привчаємо наших дітей бути співчутливими? (оплески) Якщо співчутливість така корисна для нас, чому ми не привчаємо працівників сфери охорони здоров'я до співчутливості, щоб вони могли робити те, що вони насправді мають робити, тобто, змінювати страждання? І якщо співчуття така корисне для нас, чому ми не голосуємо за співчуття? Чому ми не голосуємо за тих людей при владі, хто спирається на співчутливість? Щоб у нас був турботливіший світ. В Буддизмі кажуть: "Треба мати міцний тил і м'який перед". Треба мати дуже надійний тил, щоб вистояти у важких умовах. І цей тил - самовладання.

Але треба також мати м'який перед - здатність бути справді відкритим до світу, яким він є, мати незахищене серце. І архетипом цього в Буддизмі є Авалокітешвара, Гуань Інь. Це жіночий архетип: Та, що чує плач страждущих світу. Вона стоїть з 10 000 рук, і в кожній руці - інструмент звільнення, і на кожній долоні є очі, і ці очі - це очі мудрості. Тисячі років жінки жили були прикладом, зблизька стикалися з з архетипом Авалокітешвари, Гуань Інь, тої, що чує плач страждущих світу.

Тисячі років жінки проявляли силу, яку пробуджує співчуття, чистим, безпосереднім сприйняттям страждання таким, яке воно є. Вони наповнювали світ добротою, і ми справді відчували це, коли жінка за жінкою стояли на цій сцені протягом минулих півтора дня. І вони реалізували співчуття через прямі дії. Джоді Вільямс сказала: Медитувати - добре. Вибач, Джоді, ти мусиш теж цим зайнятись, відступись, дай матері відпочити, гаразд?

(сміх)

Але іншою частиною рівняння є те, що треба вийти з печери. Ти мусиш піти в світ, як це зробив Асанга, який шукав Майтрейя Будду і після 12 років сидіння в печері він сказав : "Я виходжу." Він йде по стежці, бачить щось на стежці, дивиться: це собака, він падає на коліна, бачить, що собака має велику рану на нозі. Рана повна личинок. Він висуває язик, щоб видалити личинки, не пошкодивши їх. І в цю мить собака перетворюється на Будду любові і доброти.

Я переконана, що сьогодні жінки і дівчата повинні вибудувати могутню співпрацю з чоловіками - батьками, синами, братами, сантехніками, будівельниками, доглядальниками, лікарями, адвокатами, з президентом, і зі всім живим. Жінки в цій залі - лотоси в морі вогню. Реалізуймо цю властивість жінок всюди.

Дякую.

(оплески)