Джессіка Джеклей : Убогість, гроші - і любов

Історії, що ми розповідаємо одне про одного. дійсно мають велике значення. Історії, що ми розповідаємо собі про наші власні життя - є важливими І найголовніше, на мою думку, спосіб, в який ми беремо участь в історіях один одного, це є надзвичайно важливим Мені було 6 років коли я вперше почула історії про бідняків. Я не чула тоді цих історій з вуст самих бідняків Я чула їх від мого вчителя недільної школи й від Ісуса, свого роду - через мого вчителя в недільній школі. Я згадую те, як я дізналася, що бідні люди потребують чогось матеріального їжі, одягу, притулку - яких вони не мали. І мене також навчили, в поєднанні з оцим всім, що це була моя робота - ця класна кімната повна п'яти та шестирічних дітей - виявилося - це було нашою роботою, допомогати. Це те, про що Ісус просив нас. І потім він сказав : "Те, що ви робите для них, ви робите для мене" Тож я була доволі схвильована. Я прагнула бути корисною в цьому світі. Я вважаю, що у всіх нас є таке прагнення. І також цікавим було те, що Бог потребував допомоги. Це все було новим для мене, і здавалося необхідним взяти у цьому участь.

Але я дуже швидко дізналася, я зараз перефразовую слова Ісуса, про те, що бідні люди завжди будуть серед нас. Це розчарувало і збентежило мене. Мені здавалося, що мені дали домашнє завдання, яке я повинна була виконати і яке я хотіла виконати, але як би я не старалася, мені б все одно не вдалося це зробити. тож я почувалась спантеличеною, трохи розчарованою й сердитою. ніби то я щось неправильно зрозуміла в цій ситуації. Я була приголомшеною. І вперше я почала відчувати страх до цієї групи людей та відчувати негативні емоції стосовно цієї групи людей. Я уявляла собі таку, свого роду, довгу чергу людей, які ніколи нікуди не подінуться, що завжди будуть з нами. Вони завжди будуть просити мене допомогти їм і пожертвувати щось для них, що я прагнула зробити, але не знала, як це мало спрацювати. І я не знала, що трапиться, коли в мене не залишиться речей щоб віддати, особливо, якщо проблема ніколи не вирішиться. Надалі, підростаючи, розповіді про бідняків, які я чула, були не більше позитивними. Наприклад, я бачила фотографії і зображення печалі і страждання все частіше. Я чула про те, що було не так у житті бідних людей. Я чула про хвороби. Я чула про війну. Здавалося, що вони завжди були пов’язані між собою. Взагальному, в мене склалося таке враження, що бідняки в світі проживали життя складені зі стражданнь та смутку. спустошення та безвиході.

Й невдовзі я розвинула те, що, гадаю й більшість з нас. це передбачувана реакція, коли почала ніяковіти щораз, слухаючи про них. Я почувала себе винною за свій власний добробут, вочевидь - бо я не докладала більших зусиль задля покращення стану речей. І я навіть відчувала сором через це. Відтак, природньо, я почала віддалятися. Я припинила дослухатись їхніх історій. з тою увагою, з якою я робила це раніше. І я припинила сподіватись, що речі дісно зміняться. Я продовжувала жертвувати - ззовні це виглядало, ніби я продовжую брати в цьому участь. Я виділяла свій час і свої гроші, Я подавала, коли рішення були доступними. Вартість філіжанки кави може врятувати життя дитині, дійсно. Не думаю, що хтось з цим може посперечатися. Я давала милостиню, коли сама була у важкій ситуації, якої важко було уникнути і я жертвувала, здебільшого, коли негативних емоцій накопичувалося вдосталь. тому я подавала, полегшуючи власні страждання, а не когось іншого. Правду кажучи, я давала милостиню саме з цієї причини, а не через надію і прагнення комусь допомогти, не через щедрість. Це стало для мене діловою операцією, свого роду ремеслом. Я дещо купувала. Я купувала своє право продовжувати свій день, і не бути стурбованою якимись поганими новинами. І я гадаю, що спосіб, в який ми інколи це сприймаємо може, передусім, відмежувати групу людей, окремих індивідуальностей у світі. І це може також перетворитися на товар, і це дуже лякає. Оскільки я робила це, і вважаю, що багато із нас теж так роблять: ми намагаємся купити собі відчуженість, ми намагаємося купити собі право продовжувати свій день. Я вважаю, така підміна може насправді перешкоджати всьому, чого ми найбільше бажаємо. Вона може стати перепоною для нашого прагнення бути дійсно корисними і значущими у житті інших людей, на шляху до любові.

На щастя, кілька років тому, все змінилося для мене, бо я почула промову лікаря Мухамеда Юнуса. Багато хто в цьому залі, вірогідно, добре знає, хто він є, тому коротко розкажу для тих, хто ніколи не чув його промов. Доктор Юнус отримав Нобелівську премію кілька років тому за його інноваційну роботу в області сучасного мікрофінансування Вперше я почула його промову за три роки до цієї події. Але, фактично, мікрофінансування, якщо це є чимось новим для вас, це щось на кшталт фінансових послуг для бідних. Подумайте про все те, що ви можете отримати в банку і уявіть собі ці послуги адаптовані до потреб людини, яка живе на кілька доларів на день. Доктор Юнус поділився своєю історією, пояснюючи, що це таке, і що він зробив з допомогою свого банку Grameen Bank. Зокрема, він також говорив про мікрокредитування – маленький кредит, що може допомогти комусь розпочати або розвинути свій бізнес. Коли я почула його промову, вона збентежила мене з багатьох причин. Перш за все, я дізналася про новий спосіб змінити світ, який, цього разу, вказував мені на можливість взаємодії з кимось, давати, ділитися ресурсами в спосіб, що не був незрозумілим й не змушував мене почуватись погано - Це було захоплююче. Але, що є більш важливим, він розповідав історії про бідних, які відрізнялися від будь - яких історій, що я раніше чула. Насправді, ті люди, про яких він говорив, і які були бідним, не відігравали провідної ролі у його розмові. Він говорив про сильних, розумних, працьовитих підприємців, які прокидалися щоранку і робили все, щоб покращити своє життя і життя своєї сім'ї. Все, чого вони потребували, щоб зробити це швидше та краще було лише маленькою часткою капіталу. І це було дививожним усвідомленням для мене.

Насправді, я була так глибоко зворушена тим - - зараз складно виразити, наскільки сильно це вплинуло на мене. Але я була настільки зворушена, що через кілька тижнів покинула свою роботу, і переїхала в Східну Африку, для того, щоб спробувати побачити все на власні очі. Власне, вперше за тривалий час я захотіла познайомитися з тими людьми, зустрітися з підприємцями і на всласні очі побачити, яким їхнє життя було насправді. Саме тому я провела три місяці в Кенії, Уганді і Танзанії опитуючи тих підприємців, які отримали по 100 доларів для того, щоб розпочати чи розвинути свій бізнес. І насправді, за допомогою цього спілкування я почала дружити з тими людьми, які раніше здавалися мені великою амфорною групую, що знаходилася десь дуже далеко. Я почала приятелювати і дізнаватися їхні особисті історії. І знову й знову, коли я брала у них інтерв'ю і проводила з ними свій час, я чула історії при зміни у їхньому житті і про дивовижні маленькі подробиці тих змін.

Наприклад, про пастухів, які використали одержані гроші на те, щоб купити ще кілька кіз. Траекторія розвитку їхнього бізнесу змінювалася. Вони заробляли трохи більше грошей. Рівень їхнього життя змінювався та покращувався. І вони починали вносити у своє життя маленькі та цікаві корективи, наприклад - починали відправляли своїх дітей до школи. У них була змога купити москітні сітки. Можливо вони могли собі дозволити замок для дверей, щоб почуватись безпечніше. Може вони просто могли дозволити собі покласти цукор у чай і запропонувати його мені, коли я приходила до них в гості, і це змушувало їх пишатися. Але існували такі зворушливі деталі, про які я часто чула, навіть спілкуючись одночасно з 20 пастухами, - що одного разу відбулося, - і ці прекрасні деталі стосувалися змін у їхньому житті, і були для них важливими. Це було ще однією подією, що зворушила мене. Це було дійсно принизливо побачити все це вперше і зрозуміти, що навіть якби у мене була чарівна паличка, я б не змогла нічого змінити. Тому що найкращий спосіб змінити своє життя - це взяти контроль над всім тим, що відбувається і робити те, що є кращим для тебе. Я це зрозуміла, і це було дійсно принизливо.

Тим не менше, ще одна цікава річ трапилася зі мною, під час мого перебування там. У мене ні разу не просили милостині, що було звичним для мене. Коли є бідність, то ми відповідно жертвуємо гроші, щоб допомогти. Ніхто не просив у мене милостині. Насправді, ніхто ж не хотів, щоб я відчувала жалість до когось. В усякому разі, вони просто хотіли зробити більше, аніж вони вже зробили і спиратися виключно на свої можливості. Але час від часу, я чула, що люди потребували кредиту - і це здавалося мені логічним і дивовижним. До речі, я спеціалізувалася на поезії і філософії у школі, тому, коли я прибула у Східну Африку, я не розуміла різниці між прибутком і доходом. У мене просто було таке враження, що гроші повинні допомогти. І моїм введенням до бізнесу стали ті стодоларові маленькі влиття капіталу Я дізналася про прибутки і доходи, про фінансові важелі і такого роду речі від фермерів, швачок та пастухів. І у мене з'явилася ідея, що цими історіями про бізнес та сподіваннями я можу поділитися зі своїми друзями і сім'єю, і завдяки цьому вони б могли отримати гроші, які необхідні для розвитку їхнього бізнесу у вигляді кредиту. І ось ця маленька ідея згодом переросла в організацію Kiva.

Кілька місяців по тому, я відправилася в Уганду з цифровою камерою та основним вебсайтом, який я створила разом із своїм колегою Метью, і я зробила фотографії своїх семи нових друзів, а також опублікувала їхні історії про бізнес на нашому вебсайті. Пізніше я відправила посилання своїм друзям і родині з словами: "Ми вважаємо це законним. Я ще не отримала всієї інформації від SEC, але що ви про це думаєте, чи не хочете ви взяти у цьому участь і надати кошти, яких вони потребують?» Гроші прийшли практично за одну ніч. Ми відправили їх в Уганду. І протягом наступних шести місяців, відбулося щось вражаюче: підприємці отримали гроші і їхній бізнес почав покращуватися, вони були здатні прогодувати себе і змінити русло свого життя. В жовтні 2005, коли сім позик вже було виплачено, я з Метом зробили ще один крок для розвитку нашого сайту. Ми сказали : "Наш маленикий експеримент вдався. Давайте тепер займемося цим серйозно!?" І це був наш офіційний початок. І згодом, з жовтня 2005 по жовтень 2006 Kiva сприяла видачі позик на 500 тисяч доларів. Наступного року це було вже 15 мільйонів доларів. В 2007 сума досягла 40 мільйонів. А в 2008 – більше 100 мільйонів доларів. І сьогодні, за п'ять років свого існування, Кiva сприяла збору 150 мільйонів доларів на основі 25-доларових вкладів, від кредиторів і підприємців – понад мільйон людей більше ніж в 200 країнах.

Це і є стан справ компанії Kiva на сьогоднішній день. І хоча ці цифри і статистичні дані є цікавими для обговорення, для мене Кіva в першу чергу, - це історія. Це переповідь історій бідняків, це шанс взяти участь у цьому так, щоб не принизити їх, щоб розвивати партнерські відносини, а не відносини, які базуються на так званих традиційних донорських пожертвуваннях, що є звичним для нас ділом. Натомість, це мають бути взаємини, що породжують повагу, й надію, і цей оптимізм, що разом ми зможемо рухатися вперед. Отже, я покладаю великі надії на те, що не тільки операції з грошима проходять через Kiva, - це, звичайно, дуже позитивні і значущі речі, але я сподіваюсь, що Kiva зможе зруйнувати межу між традиційно багатими і бідними верствами населення, яку ми звикли бачити у світі, цю помилкову дихотомію "нас" і "їх", "мати" і "не мати". Я сподіваюся, що Кiva зруйнує ці межі. Тому що, по мірі того як це відбувається, я думаю , що ми відчуваємо себе готовими до більш відкритої, більш справедливої і більш творчої взаємодії, ми починаємо співпрацювати один з одним і допомагати один одному.

Уявіть собі, як ви себе почуваєтеся, коли бачите на вулиці людину, яка просить милостині і вам потрібно повз неї пройти. Уявіть собі свої відчуття в той момент. А тепер уявіть зовсім іншу ситуацію, коли ви зустрічаєте людину, яка має цікаву історію свого підприємництва і своєї важкої праці, що хоче розповісти вам про свій бізнес. Можливо, вони просто усміхаються і хочуть розповісти вам про свої досягнення. Уявіть, що ви розмовляєте з людиною, справи якої є успішними і процвітають, яка використовує свій талант щоб принести якусь користь, яка побудувала свій бізнес з нуля і яка живе в достатку, а не в злиднях, з людиною, яка, власне, і створює цей достаток, у якої "повні руки" і вона може щось запропонувати, а не з кимось, у кого "пусті руки" і хто просить у вас милостині. Уявіть собі історію, яку ви і не сподівалися почути, про когось, хто щодня прокидається і дуже важко працює для того, щоб зробити своє життя кращим. Ці розповіді дійсно можуть змінити нашу думку один про одного. І якщо ми можемо стимулювати спільноту надати підтримку таким людям і брати участь в їхніх історіях, позичивши хоча б трохи грошей, то я вважаю, що ми зможемо змінити наше ставлення один до одного і наш потенціал.

Kiva - це лише початок для мене. І, оскільки, я чекаю з нетерпінням того, що буде далі, було б корисно задуматися над тим, що я винесла з цього уроку. По-перше, як я вже говорила, підприємницька діяльність була для мене новою ідеєю. Позичальники Kiva, під час наших інтерв’ю і знайомств за останні роки, навчили мене, що таке підприємницька діяльність. І я вважаю, що в основі підприємництва лежить бажання покращити своє життя. Ми бачимо можливість і вирішуємо, що нам потрібно зробити для того, щоб скористатися нею. Коротко кажучи, ви вирішуєте, що завтрашній день буде кращий, ніж сьогоднішній і крокуєте до цієї мети. По-друге, я дізналася, що кредити є цікавими інструментами для співпраці. Тому, вони не є милостинню. Можливо, здається, що між ними немає ніякої різниці. Але, насправді, коли ви щось комусь даєте і вони вам за це дякують і розповідають про свої справи, це одне. А коли ви зичите їм гроші і вони повільно з часом повертають вам їх, у вас є привід для постійного діалогу, і це зовсім інше. Це постійна увага, - ця тривала увага - яка, дійсно, відіграє велике значення для побудови різних видів відносин між людьми. І, нарешті, третє - це те, що я почула від підприємців, з якими я познайомилася: у випадку, коли на абсолютно рівних умовах вам пропонується вибрати між грошима, які ви потребуєте для якоїсь корисної справи, і між грошима на додачу з підтримкою і заохоченням світового співтовариства, - люди обирають співтовариство і гроші. Це набагато більш значуща і потужніша комбінація.

Так що з урахуванням цього, ця ситуація і привела мене до того, над чим я зараз працюю. Тепер, коли я налаштова не це, я всюди бачу підприємців. І ще одна річ, яку я помітила це те, що у світі існує дуже багато спільнот, які готові підтримати і допомогти. За допомогою соціальних мереж можна швидко і в прекрасний спосіб збільшити кількість людей серед нашого оточення, які готові прийти на допомогу. І оскільки я часто замислювалася над цим, мене дивувало, яким чином ми можемо залучити ці "спільноти підтримки" до стимулювання ще більшої кількості підприємницьких ідей і стимулювати самих себе покращити наше життя. Оскільки я дослідила стан справ в Сполучених Штатах, я відкрила для себе дещо досить цікаве. Перше, це, звичайно те, чого і слід було очікувати: багато підприємств малого бізнесу в США і в усьому світі як і раніше потребують грошей для свого розвитку і для того, щоб пережити важкі часи. Але потреба у ресурсах завжди поруч. По-друге, виявляється, що ресурси не завжди приходять з тих джерел, з яких ми їх очікуємо: з банків, від венчурних капіталістів та інших організацій чи структур підтримки; вони надходять від друзів та родини. Деякі статистичні дані вказують, що 85% або й більше відсотків фінансуваннь для малого бізнесу приходять від сім'ї та друзів. Це приблизно 130 мільярдів доларів щороку. Це доволі багато. І по-третє, процес цього сімейного та дружнього збору коштів, це дуже не зручно, бо люди не знають, чого саме попросити, як попросити і що пообіцяти взамін, навіть тоді, коли вони мають найкращі наміри і хочуть подякувати цим людям за підтримку.

Таким чином, щоб в новий спосіб підтримати вклади цих громад і дозволити підприємцям вирішити для себе, як цей фінансовий обмін повинен виглядати, і що підходить їм і людям, які їх оточують, вже цього тижня ми запускаємо Profounder, що являє собою платформу, для суспільного фінансування малого бізнесу за рахунок інвестицій, які надходять від наших друзів та сім'ї. І це інвестиції, а не пожертви чи кредити, це інвестиції, які принесуть динамічний прибуток. Це відображення участі в історії, її успішних та не дуже успішних моментів. Коротше кажучи, це саморобний інструмент для збору коштів для малого бізнесу. Що ви можете для цього робити? Ви маєте зайти на сайт, створити профіль і створити умови інвестування, у справді простий спосіб. Ми зробили це дійсно дуже, дуже простим як для мене, так і для будь-кого, хто хоче користуватися цим сайтом. І ми дозволили підприємцям ділитися відсотком їхні доходів. Вони можуть зібрати до мільйона доларів з необмеженого числа неакредитованих, недосвідчених інвесторів – простих людей, пробач Господи, – і вони можуть з часом ділити ці доходи - знову ж таки в залежності, від визначених ними умов. Оскільки інвестори вирішили взяти участь у цьому на основі цих умов, вони можуть отримати свою частку готівкою, або вони можуть вирішити заздалегідь вкласти свою частку в некомерційні операції. Таким чином вони можуть стати або грошовими або діловими інвесторами. Я сподіваюся, що такого роду інструмент покаже будь-кому, у кого є ідея, шлях, щоб здійснити свої задуми в світі і зібрати довкола себе людей, що вже є поруч, яких ми дуже добре знаємо, любимо і яких ми хочемо підтримати; зібрати їх для реалізації своєї мети.

Отже на цим я зараз працюю. І на закінчення, я б хотіла сказати, що це лише інструменти. Зараз, Profounder лише починає працювати і для мене відчутно і зрозуміло, що це всього лише інструмент. Нам потрібно, щоб люди зацікавилися ним і почали його використовувати, так як вони цікавилися Kiva, для налагодження нових зв'язків. Хорошою новиною є те, що, мені не потрібно зараз тут стояти і переконувати Вас взяти участь у цьому, та не залишитися байдужими. Я навіть не буду намагатися переконати Вас. Хоча ми і часто чуємо етичні, моральні та релігійні причини “Ось як турбота й пожертви зроблять тебе щасливішим” я не вважаю, що нас потрібно переконувати в цьому. Я думаю, що насправді ми вже і так достатньо обізнані, і реальність полягає у тому, що ми небайдужі, і що, насправді, зазвичай нас зупиняє - наш страх спробувати й не впоратись тому що ми дуже сильно прагнемо допомогти один одному і бути важливими у житті один одного.

На мою думку, те, що я можу зробити сьогодні, найкраще, що я можу Вам дати - це моя історія, яку я щойно розповіла. І я вважаю, що я нагадала нам, що ми не є байдужими. Гадаю всі ми й без того знаємо це. І ми прекрасно усвідомлюємо, що ця любов є досить стійкою і сильною щоб примусити нас спробувати. Секундочку

(Оплески)

Дякую

(Оплески)

Дякую

(Оплески)

Те, що мене дійсно надихає - це коли я зупиняюся і слухаю чиюсь історію. І я вдячна, що я отримала можливість зробити це тут, на ТЕД. І я вдячна за те, що кожного разу, коли я це роблю, до мене приходить натхнення - і джерелом цьго натхнення є люди, яких я вислуховую. Чим більше я слухаю, тим більше я вірю в людський потенціал робити важливі речі у цьому світі і мій власний потенціал допомогти. І це - забудьте про інструменти і пересування ресурсів - це надзвичайно просто. Віра в один одного впевненість у тому, що кожен з нас може зробити щось неймовірне у цьому світі. це саме те, що перетворює наші історії на історії кохання і наші спільні історії на такі, що завжди приносять надію і добро для всіх нас. Так що саме ця віра в один одного, стовідсоткова впевненість та щоденна присутність у всьому щоб ми не робили, саме це, на мою думку, змінить світ і покращить наше життя.

Дякую.

(Оплески)