Джеремі Ґіллі: Один день миру

Мене турбували події у світі. Я не міг зрозуміти причину голоду, руйнувань, убивства невинних людей. Зрозуміти ці злодіяння надзвичайно важко. У 12 років я став актором. Я був найгіршим учнем у класі. Не мав жодних досягнень. Казали, що я нездатний навчитися читати. Взагалі-то у мене були досягнення. Я отримав задовільно з гончарної справи - єдине, чого я досяг. Безперечно, корисні знання. З моїх тривог випливає усе решта. Ставши актором, я займався різними справами, отримував задоволення від своєї роботи, і не збирався її покидати.

Якось я прочитав книжку Френка Барнабі, знаменитого фізика-атомника. Він сказав, що ЗМІ, як і всі інші учасники суспільства, мусять намагатися змінювати світ на краще. Я захопився цією ідеєю, бо, скільки себе пам'ятаю, всюди носився з камерою. Я подумав, що теж міг би щось зробити. Міг би стати кінорежисером. Міг би змінити світ на краще за допомогою камери. Долучитися до якихось змін. Я задумався про мир. Мене полонила ця ідея, і я намагався її осмислити. Може звернутися до старших і мудріших людей, які би пояснили мені, що відбувається? Адже відбувається щось неймовірно страшне.

Але як актор я знав, що мудрих слів недостатньо. Я маю подолати якусь вершину, пройти певний шлях. Але цей шлях - успішний чи ні - не мав би жодного значення. Я б хіба знайшов, звідки брати запитання - чи є людство саме по собі злим? Чи знищення світу неминуче? Чи слід мені мати дітей? Чи це відповідальний вчинок? І так далі, і тому подібне.

Я довго міркував про мир, і задумався - а де ж починається мир? У ту мить у мене промайнула думка. Не існує жодної вихідної точки миру. Жодного дня світової єдності. Жодного дня міжкультурної співпраці. Жодного дня, коли людство об'єдналося - знехтувало всіма відмінностями - і просто згуртувалося. Я подумав, що ми всі заодно, і якби ми об'єдналися і налагодили міжкультурну співпрацю, то знайшли б шлях до виживання людства. Це змінило б ставлення до найважливіших світових проблем. Всього лиш один день єдності.

Звісно, ми не мали грошей. Я жив у своєї мами. Тому ми почали писати всім листи. Якось швидко розумієш, що треба зробити, щоб виконати задумане. Як зробити так, щоб усі глави держав по всьому світу підтримали заснування першого в історії Дня проти насильства, яке би припадало на 21 вересня? Я хотів, щоб це було саме 21 вересня - улюблене число мого дідуся. Він був військовополоненим. Бачив, як вибухнула бомба в Нагасакі. Він отримав зараження крові і помер, коли мені було 11. Дідусь був моїм героєм. А чому саме 21? 700 чоловіків пішли на війну, 23 повернулися, 2 померли на кораблі, і 21 людина зійшла на берег. Ось чому ми хотіли зробити 21 вересня днем миру.

Так ми розпочали цей шлях у 1999 році. Ми звернулися до глав держав, їх послів, нобелівських лауреатів, неурядових і релігійних організацій, різноманітних установ - написали всім-всім. І невдовзі почали отримувати листи у відповідь. Ми взялися збирати матеріали. Я пам'ятаю перший лист. Одним із перших написав Далай-лама. Звісно, у нас не було грошей. Ми грали на гітарі і заробляли на марки, які клеїли на листи. У своєму листі Далай-лама писав: "Чудовий задум. Приїжджайте до мене. Я б хотів поговорити з вами про перший в історії день миру". Ми не мали грошей на переліт. Тоді я подзвонив Бобу Ейліну, який тоді очолював раду директорів авіакомпанії British Airways, і сказав: "Друже, ми отримали запрошення. Чи міг би ти допомогти з перельотом? Бо ми їдемо туди". Звичайно, ми поїхали і мали чудову розмову з Далай-ламою. Тоді відгукнувся доктор Оскар Аріас.

Знову погляньмо на цей слайд, бо коли в 1999 році ми вирішили заснувати перший в історії день проти насильства, ми запросили тисячі людей. Ну, не тисячі - сотні людей, дуже багато людей - усіх журналістів, адже ми збиралися заснувати перший в історії Світовий день миру. Ми запросили всіх, але журналісти не з'явилися. Прийшло 114 людей, здебільшого мої друзі та рідні. Той день став немовби точкою відліку. Але це не мало значення, бо ми все фільмували. І це головне. Для мене важливим був процес, а не остаточний підсумок. Ось чому мені подобається камера. Раніше казали - що написано пером, того не витягнеш і волом. А камерою - витягнеш. Ловити камерою теперішній момент - класна річ, яка дійсно надихає.

Отож, ми стали на шлях до мети. Тут ви бачите Мері Робінсон, з якою я зустрівся у Женеві. У мене то коротше, то довше волосся, бо щоразу, як я зустрічався з Кофі Аннаном, я дуже хвилювався, що він подумає, що я хіппі, тому я стригся. Ось як це було. (Сміх) Тепер я цим не переймаюся. Мері Робінсон сказала мені: "Настав час втілити ідею в життя". Кофі Аннан сказав: "Цей день потрібний моїм військам". Організація африканської єдності на чолі з Салімом Ахмедом Салімом заявила: "Мусово залучити африканські країни". Оскар Аріас, нобелівський лауреат, теперішній президент Коста-Рики, пообіцяв: "Я зроблю все, що в моїх силах". Я зустрівся з Амр Муса в Лізі Арабських Еміратів. Я зустрів Манделу на мирних переговорах в Аруші, і так далі, і так далі, і так далі. Збираючи матеріали, я хотів довести, що наш задум - важливий.

Згодом ми спілкувалися з простими людьми. І все знімали на камеру. Я відвідав 76 країн за останні 12 років. Куди б я не поїхав, я завжди розмовляв із жінками та дітьми. Я записав на камеру 44,000 молодих людей. 900 годин їх роздумів. Тепер я розумію, що відчувають молоді люди, коли обговорюєш з ними, як зробити світ мирним за допомогою поезії, мистецтва, літератури, музики, спорту чи чогось іншого. Ми вислухали всіх.

Неймовірно, але ми співпрацювали з ООН і неурядовими організаціями. Мені здавалося, що я веду справу від імені світової спільноти, намагаюся заснувати день миру. Чим більше матеріалів ми назбираємо, тим більша ймовірність, що день миру таки з'явиться. Йшлося саме про ці розмови. З самого початку я думав - неважливо, що станеться вкінці. Якщо день миру так і не заснують, це не матиме значення. Якщо в мені нічого не вийде, я заявлю, що світова спільнота вперто не бажає об'єднуватися. Я так думав, поки не зустрів маленьку дівчинку в Сомалі. Дівчинку, яка витягнула осколок з ноги без жодного антисептика, і хлопчика-солдата, який сказав мені, що він убивав людей. Йому було 12 років. Тоді я зрозумів, що не можу просто так припинити зйомки. У ту мить зі мною щось трапилося і змусило мене діяти: "Я зніму документальний фільм. Навіть якщо це буде мій єдиний фільм, я зроблю його документальним". Адже ми повинні зупинитися і зробити щось заради об'єднання, без політики та релігії, які мене бентежать. Я не знав, з чого почати.

Тоді 7 вересня мене запросили до Нью-Йорка. Уряди Коста-Рики та Великобританії, разом із 54 співавторами, запропонували Генеральній асамблеї ООН заснувати перший в історії день проти насильства, який відзначатимуть 21 вересня щороку. Усі глави держав одноголосно підтримали цю пропозицію. (Оплески) Але за цим досягненням стоять сотні людей. Велика їм всім подяка. Це була неймовірна мить. Я сидів на балконі Генеральної асамблеї, дивився вниз, і бачив, як це сталося. Як я вже казав, коли все починалося, журналісти навіть не з'явилися. Тепер я думав: "Нарешті преса почує всю історію". Ми вирішили закріпити цей день на офіційному рівні.

Кофі Аннан запросив мене провести прес-конференцію вранці 11 вересня. Я прийшов на 8 годину ранку. Я чекав на нього, бо знав, що він вже в дорозі. Але він не прийшов. Жодної заяви не відбулося. Світ так і не дізнався про день проти насильства. Звісно, то був трагічний день для тисяч людей, які втратили життя там, а згодом і по цілому світу. На цьому все закінчилося. Пригадую, я подумав: "Саме тому слід працювати ще більше. Ми повинні змусити цей день запрацювати. Його заснували, але про це ніхто не знає. Нам слід продовжувати свій шлях, розповісти людям про цей день, і довести, що він існує не даремно".

Я їхав з Нью-Йорка нещасним, але сповненим сил. Мене надихнула думка, що якби все вдалося, ті події не трапились би. Пам'ятаю, як я показав свій фільм цинікам. То було в Ізраїлі. Хлопці, які дивилися фільм, геть зовсім його розкритикували. Вони сказали, що це лише день миру, який нічого не значить. Він нічим не допоможе - ви не зупините війну в Афганістані, Талібан вас не слухатиме, і так далі. Фільм має символічне значення. Їх слова гірші за реальні події, бо вони ведуть у безвихідь. Я був у Сомалі, Бурунді, в Секторі Гази, на Західному березі ріки Йордан, в Індії, Шрі Ланці, Конго - і всюди мені казали: "Дай нам можливість, і ми передамо допомогу, зробимо щеплення дітям. Діти розпочнуть свої проекти. Вони згуртуються. Якби люди припинили воювати, вони б врятували багато життів". Це те, що я чув від людей, які справді розуміли причини конфлікту.

Тому я повернувся в ООН. І вирішив, що зніму ще один фільм. Я повернувся в ООН на кілька років. В усіх коридорах ООН, урядах і неурядових організаціях ми відчайдушно намагалися знайти когось, хто б нас підтримав і допоміг нам втілити наш задум. Після сили-силенної зустрічей, я можу з радістю заявити, що ми знайшли цю людину. Це Ахмад Фавзі, мій герой і наставник. Він зумів залучити Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ). І ЮНІСЕФ, дай їм Боже здоров'я, відповів: "Ми спробуємо". Тоді Місія ООН почала працювати в Афганістані. Це була історична мить. Чи спрацює наш план в Афганістані, разом із Місією ООН, Світовою організацією здоров'я, громадянським суспільством, і так далі, і так далі? Я все це знімав на камеру і думав: "Це мусить спрацювати. Навіть якщо ні, основу вже закладено, і в нас є шанс".

Згодом я повернувся в Лондон, і зустрівся з Джудом Лоу. Ми обоє актори, тому я вирішив зв'язатися з ним, щоб залучити пресу, привернути увагу засобів масової інформації. Якщо ця тема набуде розголосу, можливо, більше людей зацікавиться. А якщо ми зачепимо конкретні галузі, то пробудимо ще сильніший інтерес. І заручимося фінансовою підтримкою, яку нелегко отримати. Я не буду вдаватися у деталі. Джуд відповів: "Добре, я зроблю заяву для вас."

Коли я знімав на камеру його заяву, він запитав: "А куди ви їдете далі?" Я відповів: "Я збираюся до Афганістану". Він сказав: "Справді?" І я побачив, як іскорка зацікавлення промайнула в його очах. Я запропонував йому приєднатися: "Було б дійсно цікаво, якби ти поїхав з нами. Ти б допоміг привернути увагу. Ця увага вплинула б на ситуацію в країні та її учасників з різних сторін". На мою думку, існує багато запорук успіху. Одна із них - чудова ідея. Також необхідно мати прихильників, гроші, і вміння привертати увагу громадськості. Чесно кажучи, я сам ніколи не вмів привернути увагу людей, що б я не досяг. Тому відома людина відіграла б важливу роль. Джуд погодився, і ми вирушили в Афганістан.

Я був вражений, що коли ми прибули на місце і я розмовляв з різними людьми, вони всі казали: "Ви мусите залучити в цю справу кожного. Не чекайте, що ситуація зміниться сама по собі. Працюйте". І ми працювали - їздили країною, спілкувалися зі старшинами, лікарями, медсестрами. Скликали прес-конференції, супроводжували солдатів, радилися з Міжнародними силами сприяння безпеки, НАТО, урядом Великобританії. Ми радилися з усіма - навіть з міністрами освіти. Скликали прес-конференції, на які, звісно, приходив натовп журналістів. Всіх цікавило, що відбувається. Ця дивовижна жінка - Фатіма Ґелані, речник руху опору проти росіян, допомогла поширити нашу ідею. Її афганська мережа була всюдисущою. Не знаю, що б ми робили без Фатіми.

Тоді ми повернулися додому. Ніби-то все вийшло. Тепер слід було чекати, і дивитися, що трапиться. Коли я приїхав додому, один хлопець із нашої команди приніс мені листа від Талібану. Вони писали: "Ми відзначатимемо цей день. Ми відзначатимемо цей день. Ми вважаємо, що це шанс для нас. Ми будемо стояти осторонь". Тобто ніхто не викраде і не вб'є гуманітарних працівників. І раптом я усвідомив, що в нас з'явився шанс. Трохи пізніше 1.6 мільйонам дітей зробили щеплення проти поліомієліту. Тому що всі зупинилися. (Оплески) Це була така ж чудова подія, як і тодішня Генеральна асамблея.

Ми завершили зйомку і змонтували фільм, бо настав час їхати назад. Фільм переклали на мови Дарі та Пашто, а також на місцеві діалекти. Ми повернулися до Афганістану, бо хотіли підтримати людей наступного року. Але більш за все ми хотіли повернутися через те, що жителі Афганістану були героями. Ці люди вірили в мир і його можливості - і вони зробили його реальністю. Ми хотіли повернутися, показати їм фільм і сказати: "Погляньте, це ваша заслуга. Величезне вам спасибі". Тому ми передали їм фільм. Звісно, його показали. Це було чудово.

А тоді в 2008 році Міжнародні сили сприяння безпеці заявили з Кабулу в Афганістані 17 вересня: "Генерал Стенлі Маккрістал, командувач міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані, сьогодні оголосив, що 21 вересня Міжнародні сили не проводитимуть наступальних військових операцій". Вони обіцяли призупинити дії. Ще одну заяву зробив департамент ООН з питань безпеки і оборони: завдяки цьому проекту, в Афганістані рівень насильства впав на 70 відсотків. На 70 відсотків менше насильства принаймні в цей день. Ця заява мене просто приголомшила.

Я пам'ятаю, що у той час застряг у Нью-Йорку через вулкан, який заподіяв значно меншу шкоду. Я сидів у місті і думав, що відбувається. Я думав і думав про ті 70 відсотків. На 70 відсотків менше насильства - всупереч усім, хто казав, що це неможливо, і ми не зможемо нічого добитись. І тоді мені спало на думку - якщо ми змогли отримати 70 відсотків в Афганістані, то точно зможемо повторити це будь-де. Нам слід прагнути світового перемир'я. Ми мусимо скористатися днем проти насильства з метою світового перемир'я. Добиватися наймасштабнішого в історії призупинення воєнних дій всередині країн та по всьому світу.

Ось наша мета. 21 вересня цього року ми розпочнемо кампанію на стадіоні O2 Arena, щоб досягнути мети - добитися наймасштабнішого в історії призупинення воєнних дій. Ми використаємо всі можливі засоби - танці, соціальні медіа, Фейсбук, вебсайт, петиції. Усе це на шести офіційних мовах ООН. Залучимо світові уряди, міжурядові та неурядові організації, профспілки, освітні та спортивні заклади. На слайді є й квадратик з освітою. Зараз у нас є ресурси в 174 країнах. Ми прагнемо зробити молодь рушійною силою глобального перемир'я. І це, очевидно, спрацьовує. Дедалі більше життів врятовано.

Ми співпрацюємо з Олімпійським комітетом. На зустрічі з Себ Кое я запропонував: "Олімпіада 2012 року в Лондоні пройде під гаслом перемир'я. Адже в цьому вся суть олімпійських ігор". Чому ми не об'єднуємо зусилля? Чому не робимо перемир'я реальним? Чому ви не підтримуєте ідею наймасштабнішого світового перемир'я? Ми знімемо новий фільм. Використаємо спорт і футбол. У День миру відбуваються тисячі футбольних матчів. Усюди - від нетрів Бразилії і до останніх закапелків світу. Скористаємось усіма шляхами, щоб надихнути до дій кожну людину. Кінець-кінцем, спробувати варто. Ми мусимо працювати разом.

Зараз я стою перед вами і всіма людьми, які це почують, і від імені усіх, кого я зустрів, хочу радісно повідомити, що наш світ має можливість об'єднатися, що ми зможемо стати одним цілим, і що завдяки нашим зусиллям люди зрозуміють, наскільки нагальними є світові проблеми. Я зустрівся з послом Брагімі. Він один із найдивовижніших людей у міжнародній політиці - в Афганістані та Іраку. Надзвичайна людина. Я зустрівся з ним кілька тижнів тому і спитав: "Пане Брагімі, чи прагнути світового перемир'я справді безглуздо? Чи це реально? Чи ми дійсно зможемо його досягнути?" Він відповів: "Світове перемир'я цілком можливе". Я запитав: "Щоб ви зробили? Чи звернулися б до урядів, лоббі, і ресурсів системи? Він заперечив: "Ні, я б пішов до людей". Усе залежить від людей. Усе залежить від нас із вами. Усе залежить від партнерства. Від вашого виборчого округу. Від вашої компанії. Якщо ми поєднаємо зусилля, то дійсно доб'ємося змін.

У залі - правда, не бачу де саме - сидить один чудовий чоловік. Кілька днів тому я повторював свою промову, і він сказав мені: "Я думав про цей день і уявляв його як квадрат з 365 квадратиками, один із яких - білий". Це порівняння нагадало мені склянку чистої води. Якщо ви капнете одну краплину чого-небудь у воду, вона зміниться назавжди.

Спільною працею ми одного дня досягнемо миру. Дякую, ТЕД. Дякую.

(Оплески)

Дякую.

(Оплески)

Дуже дякую.

(Оплески)

Дуже дякую. Дякую.