Джейн Ґудал про те, що відділяє нас від мавп

Доброго ранку. Мені здається... Перш за все, було фантастично провести тут ці кілька днів. По-друге, для мене велика честь завершувати це надзвичайне зібрання людей і всі ці чудові промови, які ми прослухали. Те, що я маю сказати, багато в чому перегукується з тим, що я тут почула. Я почала... Я приїхала сюди з глибоких тропічних лісів Еквадору, куди можна дістатися лише на літаку, і де корінні мешканці розмальовують обличчя і прикрашають голови пір'їнами папуг. Звідти, де люди боряться за те, аби не пустити нафтові компанії і дороги в свої праліси. Вони боряться за те, щоб жити у власний спосіб в лісі, у чистому, незабрудненому світі, незасміченому світі. Що мене особливо вразило і що чудово ілюструє те, про що ми розмовляємо тут на ТЕДі, це те, що посеред цього тропічного лісу я побачила сонячні батареї - перші в цій частині Еквадору. Їх тут використовують для підкачки води насосом, щоб жінки не мусили спускатися за водою. Воду очищують, але оскільки в них багато батарей, їм вдається зберігати багато електрики. Тому в кожній хаті - а в цьому селищі біля восьми хат - є світло приблизно півгодини щовечора. А їх вождь, весь у королівських оздобах, сидить за лептопом. (Сміх) Цей чоловік побував у світі, але повернувся назад. Він сказав мені: "Знаєте, зненацька ми застрибнули у цілком нову еру, адже ми навіть не знали про білу людину 50 років тому, аж раптом сидимо тут з лептопами. І є певні речі, яких ми хочемо навчитися від сучасного світу. Ми хочемо дізнатися про охорону здоров'я. Нам цікаво дізнатися, як живуть інші народи. І ми хочемо навчитися інших мов. Ми хочемо вивчити англійську, французьку і, можливо, китайську, а до мов ми маємо хист". Ото він сидів зі своїм маленьким лептопом, в той же час борючись проти сильного тиску, який виник через зовнішній борг Еквадору, воюючи проти тиску Світового Банку, МВФ і, звісно, людей, які хочуть експлуатувати ліси і викачати нафту. Отож, я прилетіла звідти просто сюди. Але, звичайно, моя справжня царина знань стосується ще зовсім іншої цивілізації. Я навіть не можу це назвати цивілізацією. Іншого способу життя, інших істот. Ми говорили раніше - пригадайте чудову лекцію Вейда Дейвіса - про розмаїття людських культур довкола світу. Але світ складається не лише з людських істот, живуть в ньому й інші тваринні істоти. Тому я привезла з собою на цю конференцію ТЕД, як це роблю завжди, мандруючи по світу, голос звіриного царства. Надто часто нам вистачає переглянути кілька слайдів, коротке відео, але ці істоти мають голоси, які щось значать. Тому я хочу передати вам вітання від шимпанзе із танзанійських лісів: У-у-у-у-у-у-у-у-у-а-а-а-а-а! (Оплески) Я вивчаю шимпанзе в Танзанії з 1960 року. За цей час з'явилися сучасні технології, які суттєво трансформували методи, які польові біологи використовують у своїй роботі. Наприклад, кілька років тому вперше за допомогою простого збору зразків фекалій нам вдалося їх проаналізувати, отримати картину ДНК. Отож вперше ми дізналися, котрий із самців шимпанзе є батьком котрого з малюків. Бо у шимпанзе досить безладні статеві стосунки. Тож це відкриває цілий новий напрям для досліджень. Ще ми використовуємо GSI, географічне, чи як там його... GSI - для визначення території поширення шимпанзе. Ще ми використовуємо - ви вже бачите, що я на цьому не дуже розуміюся - супутникові знімки, щоб роздивитися обезліснені площі. І, звичайно, є поступ у розвитку інфрачервоних технологій, тож тепер можна спостерігати за тваринами вночі. Обладнання для відео- та аудіозапису стає все кращим та легшим. Отож зараз ми можемо робити багато всього, чого не могли у 1960, коли я розпочинала. Особливо коли шимпанзе та інших тварин з великим мозком досліджують у неволі, сучасні технології дозволяють нам шукати вищі рівні когнітивної діяльності в деяких із цих нелюдських тварин. На сьогодні ми знаємо, що вони проявляють зразки поведінки, які вважались абсолютно неможливими з наукової точки зору, коли я починала. Здається, найздібніша і найрозумніша мавпа шимпанзе, що живе в неволі, зветься Ай і мешкає в Японії. Її ім'я означає "любов", і з нею працює надзвичайно уважний партнер. Вона дуже любить свій комп'ютер: вона забуває про своїх друзів, про воду, що тече із крана, про свої дерева і все на світі. Прийде собі і сяде за комп'ютер. Для неї це, як відео-гра для дитини, - її затягує. Їй 28, до речі, і вона витворяє такі речі з екраном й тачпадом, що більшість людей за нею б не встигли. Вона виконує дуже складні завдання. Я не маю часу вдаватись у деталі, але найдивовижніше в цій самці те, що вона не любить помилятися. Якщо їй погано вдалося і вона набрала мало очок, вона підійде і постукає у вікно, бо вона не бачить експериментатора. Так вона просить спробувати ще раз. А як вона вміє зосереджуватися: вона й так вже більше 20 хвилин зосереджена, аж ось вона хоче все повторити лише задля того, щоб зробити це краще. І їжа неважлива. Хоч їй дають маленьку винагороду - родзинку за правильну відповідь - але вона зробить це й задурно, якщо їй сказати наперед. Отже, ми бачимо, що шимпанзе користуються комп'ютерами. Шимпанзе, горили та орангутани можуть навчитися людської мови жестів. Але цікаво те, що коли я вперше приїхала в Ґомбе у 1960-му, пам'ятаю це так виразно, ніби це було вчора, вперше, коли я йшла через зарослі, шимпанзе здебільшого втікали від мене. Щоправда, деякі з них потрохи звикали до людей. Аж раптом я побачила темну постать, схилену над термітником, і подивилася на неї через бінокль. Це, на щастя, був дорослий шимпанзе, якого я назвала Девідом Сивобородим. До речі, наука того часу вчила мене не називати шимпанзе, а присвоювати їм номери, що вважалося більш науковим методом. Коротше, я побачила, як Девід Сивобородий підбирав тоненькі травинки і використовував їх для виловлювання термітів із їх підземного гнізда. Більш того, часом він відламував гілочку з листям і обривав листя. Перероблення предмета для того, щоб він служив певним цілям - це ж початок виробництва знарядь праці. Це було так захопливо і таким проривом, оскільки на той час вважалося, що люди і лише люди використовували і виробляли знаряддя. Коли я вчилася в школі, визначення людини було - "творець знарядь". Отож коли Льюїс Лікі, мій наставник, почув цю новину, то сказав: "Овва, тепер нам треба по-новому визначити людину, або знаряддя, або ж зарахувати шимпанзе до людських істот". (Сміх) Тепер ми знаємо, що лише в Ґомбе існує дев'ять видів використання шимпанзе різних предметів для різних цілей. Більш того, ми знаємо, що в різних регіонах Африки, де б не вивчали шимпанзе, існують цілком різні види використання знарядь праці. І оскільки скоріш за все ці поведінкові особливості передаються з покоління в покоління шляхом спостереження, наслідування і тренування - маємо визначення людської культури. Ми дізналися за останні 40 з чимось років, протягом яких я та інші вивчали шимпанзе та інших великих мавп, як я вже казала, інших ссавців зі складним мозком і соціальною системою, ми дізналися, що все-таки не існує чіткого розмежування між людськими істотами та рештою тваринного царства. Лінія розмежування дуже розмита. І вона робиться все розмитішою щоразу, як ми дізнаємося, що тварини поводяться в спосіб, який ми через своє неуцтво вважали властивим лише людині. Шимпанзе - хоч в мене нема часу обговорювати їх дивовижне життя - мають довге дитинство, п'ять років вигодовування і спання з матір'ю, а тоді ще три, чотири чи п'ять років емоційної залежності від неї, навіть якщо народиться наступне маля. В цей час, поки поведінка гнучка, дуже важливе навчання. А в мавпячому суспільстві можна багато чого навчитись. Багаторічні стосунки взаємної любові та підтримки формуються протягом цього довгого дитинства із матір'ю, братами та сестрами, і можуть тривати все життя, а це може бути аж 60 років. В неволі шимпанзе можуть жити й довше, ніж 60 років. На волі ми проводимо дослідження поки лише 40 років. А ще ми дізналися, що шимпанзе здатні на справжні співчуття та альтруїзм. Їх невербальний спосіб спілкування дуже багатий: вони використовують чимало звуків у різних ситуаціях, але крім того використовують дотик, поставу, жести. І що вони роблять? Вони цілуються, обнімаються, тримаються за руки. Плескають одне одного по плечу, хваляться, погрожують кулаком. Все те, що робимо й ми, і вони роблять це у такому ж контексті. Вони здатні на досить складну співпрацю. Буває, вони полюють - хоч не так часто, і коли вони полюють, то демонструють розвинену співпрацю. І здобиччю вони діляться. Ми дізналися, що вони проявляють емоції, схожі, а часом ідентичні емоціям, які ми описуємо у собі як щастя, сум, страх, розпач. Вони відчувають психічний біль так само, як фізичний. В мене нема часу вдаватися в деталі, які довели б вам деякі з цих спостережень. Скажу лише, що дуже розумні студенти в найкращих університетах вивчають емоції та характери тварин. Ми знаємо, що шимпанзе і деякі інші істоти впізнають себе в дзеркалі - своє "я" на противагу "хтось інший". У них є почуття гумору. Всі ці характеристики традиційно вважалися винятково людськими рисами. Все це вчить нас новій повазі, не лише до шимпанзе, я думаю, але й до інших дивовижних тварин, з якими ми ділимо цю планету. Коли ми будемо готові визнати, що, все-таки, ми не єдині істоти з характером, розумом і передовсім почуттями, тоді задумаємося над тим, як ми використовуємо і знущаємося над багатьма свідомими, мислячими істотами на цій планеті. І це привід для глибокого сорому, у всякому разі для мене. Сумно те, що ці шимпанзе, котрі, мабуть, більше, ніж інші істоти, навчили нас смиренності, дуже швидко зникають у природі. Вони зникають з тих причин, які вам у цій залі дуже добре відомі. Обезліснення, приріст людського населення, якому потрібна земля. Вони зникають, бо деякі лісозаготівельні компанії займаються суцільною вирубкою. Вони зникають в самому серці їхнього африканського ареалу, бо великі багатонаціональні лісозаготівельні компанії прокладають дороги, так як вони намагаються в Еквадорі та інших куточках землі, де ліси поки що недоторкані, щоб забрати нафту чи деревину. Все це у басейні ріки Конго та інших регіонах землі призвело до так званої торгівлі "лісовим м'ясом". Це означає, що хоча протягом сотень, а то й тисяч років люди жили в лісах, або інших місцинах у гармонії з довкіллям, вбиваючи лише тварин, які були потрібні їм та їхнім сім'ям. Тепер через прокладені дороги мисливці можуть приїжджати із міст. Вони відстрілюють все, що рухається, все, що трохи більше за щурика, а тоді сушать на сонці чи коптять. Тепер у них є транспорт: вони вантажать м'ясо на лісозаготівельні вантажівки або самоскиди і відвозять у міста, де його продають. Люди платять більше за лісове м'ясо, як його називають, аніж за свійське - це зумовлено їхньою культурою. І це не далекоглядно. Ще й великі лісозаготівельні табори в лісах вимагають м'яса, тож пігмейські мисливці в басейні Конго, котрі жили там своїм чудовим життям стільки багато сотен років, тепер піддались коррупції. Їм дали зброю, вони полюють для лісозаготівельників, отримують гроші. Їхня культура нищиться разом з тими тваринами, від яких вони залежать. Коли лісозаготівельний табір переїздить, після них не залишається нічого. Ми вже говорили про збідніння розмаїття людських цивілізацій, а я бачила це на власні очі. І в Африці це дуже похмура картина. А я люблю Африку. Що ж ми бачимо в Африці? Ми бачимо обезліснення, насування пустелі і масштабний голод. Ми бачимо хвороби і зростання населення в регіонах, де більше людей живе на клаптику землі, аніж та земля може прогодувати, і які через свою бідність не можуть купити їжу з інших регіонів. Чи ті люди з острова Пасхи, про яких ми слухали вчора, які зрубали останнє дерево на острові - чи вони були дурні? Чи вони не розуміли, що роблять? Звичайно, але якщо ви бачили убозтво в деяких з цих регіонів планети, то питання не стоїть: "Чи не залишити це дерево на завтра?" А: "Як мені прогодувати сім'ю сьогодні? Може, я зароблю на цьому останньому дереві кілька доларів, і так ми протягнемо ще хоч трохи, а тоді молитимемось, щоб щось сталося і врятувало нас від неминучої загибелі". Отож це досить похмура картина. Одне, що так сильно відрізняє нас від шимпанзе чи інших живих істот, це наше розвинене мовлення. Мова, якою ми можемо розповісти дітям про речі, яких нема тут. Ми можемо розповідати про далеке минуле, планувати далеке майбутнє, обговорювати ідеї одне з одним, щоб ці ідеї збагачувалися знанням, нагромадженим спільнотою. Ми можемо розмовляти одне з одним безпосередньо, через відео, або у письмовому вигляді. Ми зловживаємо цією силою, яка могла б зробити з нас мудрих провідників, і натомість нищимо світ. В розвиненому світі в деякій мірі це гірше, бо ми маємо стільки доступу до знань про дурість того, що ми робимо. Розумієте, ми приводимо дітей у цей світ, де в багатьох місцях вода отруює їх. І повітря їм шкодить, і їжа, що виросла на зараженій землі, отруює їх. І це не лише в далекому світі, що розвивається. Це всюди. Знаєте, що зараз ми всі маємо 50 хімічних елементів в організмі, яких зроду не було 50 років тому? Кількість хвороб, як от астма чи деякі види раку зростає в районах, де звалюють наші брудні токсичні відходи. Ми шкодимо одне одному по всьому світу, так само, як шкодимо тваринам і самій природі. Матінці Природі, яка дала нам життя. Матінці Природі, в якій, я переконана, нам варто проводити час, серед дерев, квітів і птахів для нашого ж доброго психологічного розвитку. А,, проте, сотні і сотні дітей в розвиненому світі ніколи не бачили природи, бо виросли серед бетону і їм відома лише віртуальна реальність. І нема в них можливості піти і полежати на сонці, чи в лісі, де грайливі сонячні зайчики прослизають через листяне шатро. Я багато їздила по світу, знаєте, мені довелося поїхати з лісу, де я люблю бути найдужче. Я мусила залишити цих дивовижних шимпанзе своїм студентам і польовим працівникам для подальшого вивчення, коли я дізналася, що їх кількість зменшилася з двох мільйонів 100 років тому до 150 000 сьогодні, я знала, що треба залишити ліс і зробити все в моїх силах, щоб пробудити світ до свідомості. І чим довше я говорила про загибель шимпанзе, тим більше усвідомлювала, як все на світі взаємопов'язане. Проблеми світу, що розвивається, часто виникають через зажерливість розвиненого світу. Все стало на свої місця, і я почала бачити в цьому - ні, не сенс - у сенсі є надія, ви казали - а нонсенс. Як ми так можемо? Хтось це сказав вчора. Я їздила довкола світу, зустрічала молодь, яка втратила надію. Молодь у відчаї. Вони думають: "Байдуже, що ми робимо, отож їж, пий, веселись, бо завтра ми помремо. Все безнадія - так нам постійно кажуть мас-медіа". Потім я зустріла інших, які були сердиті. А гнів веде до насильства - з цим ми всі знайомі. В мене троє внучат, і коли деякі з цих студентів кажуть мені в школі чи університеті: "Ми розгнівані", або "Ми у відчаї, бо відчуваємо, що ви пожертвували нашим майбутнім, і нам несила нічого змінити". І я дивлюся в очі своїм онукам і думаю, як же ми занапастили цю планету з того часу, коли я була в їх віці. Я відчуваю глибокий сором, і саме тому у 1991 році в Танзанії я започаткувала програму, яка називається "Корені та паростки". Коли ви вийдете із зали, там всюди розкладені брошурки. Якщо хтось з вас має справу з дітьми і дбає про їх майбутнє, прошу вас - візьміть брошурку. "Корені та паростки" - це програма надії. Коріння забезпечує надійний фундамент. Паростки здаються крихітними, але щоб сягнути до сонця вони можуть пробитися крізь мури. Ці мури - це всі ті проблеми, які виникли через нас на планеті. І це послання надії. Сотні і тисячі молодих людей по всьому світу можуть пробитися і змінити світ на краще. І найважливіше послання "Коренів та паростків": це те, що кожна людина щось змінює. Кожна людина відіграє певну роль. Кожен з нас впливає на довколишній світ щодня. Ви, науковці, знаєте, що від цього не втечеш, навіть якщо лежиш цілий день в ліжку, ти вдихаєш кисень, видихаєш вуглекислий газ і, мабуть, йдеш до туалету, та інше. Ти впливаєш на світ. Тож програма "Корені та паростки" задіює молодь в трьох видах проектів. І ці проекти мають на меті змінити світ довкола них на краще. Один вид проектів має на меті плекання уваги та допомоги спільноті людей. Один - для тварин, включно з домашніми тваринами. Мушу сказати, що я дізналася все про поведінку тварин ще до того, як потрапила в Ґомбе до шимпанзе, - від свого пса Расті, мого друга дитинства. І третій вид проектів спрямований на догляд за довкіллям. Що діти роблять залежить, перш за все, від їх віку - а ми орієнтуємося як на дошкільнят, так і на студентів. Залежатиме від того, чи живуть вони в місті, чи в селі. Залежатиме від того, чи вони багаті, чи бідні. Залежатиме від того в якій частині, наприклад, Америки вони живуть. Ми вже є у кожному штаті, і проблеми Флориди відрізняються від проблем Нью Йорка. Залежатиме від того, в якій країні вони живуть. Ми вже є в більш як 60-ти країнах, з приблизно 5000 активними групами. Ці групи виникають по всьому світу, в місцях, про які я ніколи раніше не чула, тому що діти підхоплюють цю програму і самі її розвивають. Чому? Бо вони в це вірять, і їм вирішувати, що саме вони робитимуть. Це не батьки їм вказують, що робити, і не вчителі. Це ефективно, якщо вони вирішать самостійно: "Ми хочемо почистити цю річку і повернути в неї рибу, що тут жила. Ми хочемо забрати звідси токсичний ґрунт і розбити біологічно чистий сад. Ми хочемо проводити час із старшими людьми, слухати їх розповіді і записувати історію з їх вуст. Ми хочемо працювати в притулку для собак. Ми хочемо дізнатися про тварин. Ми хочемо..." Знаєте, цьому нема кінця-краю, і це дає мені надію. Коли я 300 днів на рік їжджу довкола світу, всюди знаходилася група "Коренів і паростків" різного віку. Всюди зустрічала дітей з сяючими очима, які казали: "Подивіться, ми змогли це змінити". А ще якщо врахувати технологічні можливості, бо завдяки електронному методу спілкування ці діти можуть спілкуватися одне з одним у всьому світі. І якщо хто-небудь хоче нам допомогти, у нас купа ідей, але нам потрібна допомога. Нам потрібно створити правильну систему, за допомогою якої ця молодь змогла б ділитися своїм запалом. Але також - це теж важливо - ділитися своїм відчаєм. Хтось скаже: "Ми пробували ось це, але нам не вдалося, що ж робити?" Аж раптом погляньте, інша група відповідає цим дітям, які, наприклад, живуть в Америці, чи Ізраїлі: "Так, ви ось тут трохи помилилися. Але спробуйте ось так". Філософія дуже проста. Ми не віримо в насилля. Ні насиллю, бомбам, зброї. Таким шляхом проблеми не вирішити. Насилля веде до насилля, так я вважаю. То як же діяти? Засоби для вирішення проблем - знання і розуміння. Знай факти, але дивися також, як вони вписуються в загальну картину. Наполеглива праця і завзяття - не здаватися. І любов та співчуття, які виховують повагу до всього живого. Скільки ще в мене хвилин? Дві, одна? Кріс Андерсон: Одна, одна-дві. Джейн Ґудал: Дві, дві, я візьму дві. (Сміх) Чи ти прийдеш і стягнеш мене звідси? (Сміх) Коротше кажучи, "Корені та паростки" починають змінювати життя молоді. І цьому я присвячую зараз більшість енергії. І я вірю, що така група людей, як ви, може мати великий вплив, не лише тому, що ви можете поділитись з нами технологією, а тому, що так багато з вас має дітей. І якщо ви візьмете цю програму з собою і передасте її дітям, у них буде чудова нагода взятись за це і зробити щось добре, бо в них такі батьки, як ви. З цієї конференції видно, як ви всі дбаєте про те, щоб цей світ став кращим. Це дуже підбадьорює. Але діти питають мене - це не займе більше, ніж дві хвилин, обіцяю. Діти питають: "Докторе Джейн, ви справді надієтеся на краще майбутнє? Ви мандруєте і бачите всі ці страшні речі, що кояться". Перш за все, людський мозок... Мабуть, далі не треба продовжувати. Тепер ми знаємо про проблеми на нашій планеті, людські голови працюють, щоб вирішити ці проблеми. Ми багато про це говорили. По-друге, відпірність природи. Ми можемо знищити річку, але ми й можемо повернути її до життя. Ми бачимо, як занепадає цілий регіон, але ми можемо з часом допомогти йому розквітнути. По-третє, промовець переді мною, чи той ще раніше говорив про невгамовний людський дух. Нас оточують дивовижні люди, які творять речі, які видаються цілком неможливими. Нельсон Мандела - ось маленький шматок вапняку з в'язниці на острові Роббен, де він пропрацював 27 років і вийшов звідти без краплі гіркоти, так що зумів вивести свій народ із жаху апартеїду без крові. Навіть після 11-го вересня, а я була тоді в Нью Йорку і відчувала той страх. Тим не менше, стільки було людської хоробрості, стільки любові і співчуття. Після того я їздила по країні і відчувала страх, страх, через який люди почали думати, що їм тепер не до довкілля, бо це непатріотично. А я намагалася їх заохотити. Хтось згадав цитату з Махатма Ганді: "Якщо подивишся назад на історію людства, то побачиш, що кожен злий режим було подолано добром". І якраз після цього одна жінка принесла мені цей дзвіночок, і на цьому я завершу. Вона сказала: "Кожен раз, як ви говорите про надію і мир, подзвоніть в нього". Цей дзвоник виплавлений із металу знешкодженої міни з мертвоносних полів Пола Пота - одного із найзловісніших режимів у людській історії. Там люди починають разом повертатися до життя після того, як режим розвалився. Отож так, є надія. І де вона, надія? Чи нам надіятися на політиків? Вона в наших руках. У ваших і моїх, в руках наших дітей. Все залежить від нас. Ми можемо змінити світ. Якщо ми оберемо спосіб життя, де ми свідомо залишатимемо найм'якші екологічні відбитки, якщо купуватимемо речі, які етично купувати, і не купуватимемо неетичні. Ми змінимо цей світ за день. Дякую.