Ян Хатчінсон: Порятунок обличчя

Людське обличчя надзвичайно важливе, оскільки це зовнішня видима всім частина тіла. І також це важливий функціональний орган. Кістки нашого черепа дуже міцні, вони захищають найважливіший орган нашого тіла - мозок. У мозку розташовані всі важливі центри сприйняття : зоровий, мовний, слуховий, нюховий і смаковий. Кістки черепа, як бачите, злегка просвічуються через порожнини і пазухи, які зігрівають і зволожують повітря яке ми вдихаємо. Уявіть собі, якби вони складалися з суцільної, твердої кісткової тканини, наша голова була б дуже важкою і її неможливо було б тримати прямо, чи повертати, щоб побачити світ що нас оточує. Ця жінка повільно помирає бо доброякісний наріст на кістках її обличчя цілком зруйнував її ніс і рот, настільки, що вона не може харчуватися і дихати.

До лицьових кісток, що визначають будову нашого обличчя, кріпляться м`язи, які формують його міміку, універсальну мову вираження, єдину для всого людського суспільства. Все це вкрите шкіряним покровом, надзвичайно складною, тривимірною структурою де-не-де зігнутою під прямим кутом, тонкою, наприклад на повіках, чи товщою, як на щоках, і різних відтінків. І нарешті про чуттєву функцію шкіри. Куди люди люблять цілувати один одного? В губи. Чи покусувати мочку вуха, можливо? Але саме обличчя приваблює нас.

Не забуваймо і про волосся. Зліва ви бачите фото - це мій син, з бровами. А тепер гляньте,як дивно він виглядає без них. Є велика різниця. Тепер уявіть, що волосся проростало б з його носа, це виглядало б ще незвичніше.

Дисморфофобія є крайнім виявом того, що ми самі себе бачимо не так, як нас бачать інші. Неймовірно, але насправді ми бачимо тільки своє відображення, ми бачимо себе як фотографічне зображення у певний момент нашого життя. Дисморфофобія - це відхилення, при якому люди, які насправді можуть дуже гарно виглядати, вважають себе неймовірно потворними і постійно намагаються виправити свій вигляд за допомогою хірургічного втручання. Хоча насправді їм потрібна не операція,а психіатрична допомога. Ось фото, яке люб`язно надав мені Макс. У нього нема дисморфофобії, але фото є яскравим прикладом того, як виглядає типовий дисморфофоб. Іншими словами, він виглядає цілком нормально.

Інша справа, коли мова заходить про вік, коли наше ставлення до зовнішності змінюється. Діти сприймають себе, вчаться оцінювати себе за поведінкою дорослих, що їх оточують. Ось вам класичний приклад: у Ребекки є доброякісна пухлина кровоносної судини, яка проросла крізь її череп і руйнує ніс, при цьому створюючи труднощі для очей. Як бачите, вона буквально закриває їй поле зору. Також, дівчинка ризикує спричинити серйозну кровотечу, якщо пошкодить утворення. Наші дослідження показали, що батьки і близькі цих дітей обожнюють їх. Діти звикають до свого обличчя і вважають його особливим. Інколи батьки навіть сперечаються, чи варто виправляти такі вади зовнішності у дітей І часто вони дуже засмучуються через те, що діти, яких вони з любов`ю виростили, змінюються так, що їх не впізнати. Інші дорослі говорять страшні речі. Вони кажуть: "Як ти можеш виводити таке дитя на люди, щоб лякати їх. Нам слід щось робити з цим? Чому б це не видалити?" Інші діти підходять і тицяють пальцями в ці утворення, чисто з природної допитливості. І це очевидно настрожує їх, перед незвичайністю їх вигляду. Після операції все стає на свої місця. Дорослі поводяться звичніше і діти впевненіше йдуть на контакт з іншими дітьми.

У підлітковому віці, згадаймо ті часи, наше обличчя суттєво і часто непропорційно змінюється. Ми намагаємося знайти свою індивідуальність. Бажаючи схвалення однолітків і знайомих. Наше обличчя є життєво важливим для нас, оскільки ми намагаємося показати себе світові. Згадаймо тільки той нещасний прищик, який не давав спокою кілька днів. Скільки часу ви проводили перед дзеркалом щодня, вправляючись у вираженні сарказму чи серйозності, намагаючись виглядати, як Шон Конері, як я колись, намагаючись підняти одну брову? Це руйнівний період.

Я вирішив показати вам цей профіль Сью, на якому її нижня щелепа виходить трохи вперед, і нижня губа разом з нею. Я б хотів, щоб зараз усі присутні висунули нижню щелепу трішки вперед. Поверніться до свого сусіда і висуньте нижню щелепу. Подивіться на свого сусіда, з таким виразом обличчя, здається, що він дуже засмучений. Саме такою здавалася людям Сью. Хоч насправді вони зовсім не була сумна. Але всі питали в неї: "Що трапилося?" Вони завжди помилялися щодо її настрою. І вчителі, і ровесники її недооцінювали, знущалися з неї в школі. Тому вона відважилася на пластичну операцію. Після операції вона казала, що тепер її обличчя відображає її особистість. "Люди знають, що я повна енергії, щаслива людина." Оце і є та зміна, якої досягають підлітки.

Але чи відбувається вона насправді, чи це просто витвір уяви, бачення того, що пацієнт хотів бачити? Ми досліджували думки підлітків показуючи їм фотографії пацієнтів,яким провели хірургічну корекцію обличчя. Виявилося, що серед змішаних фото, так щоб неможливо було взнати де саме пацієнт "до", і де "після" операції, учасники дослідження визнали більше привабливими фото пацієнтів після операції. В цьому звісно нема нічого дивного, але також ми попросили їх сказати щось про їх чесність, мудрість, дружність чи жорстокість. І всіх пацієнтів сприйняли за цими параметрами трохи гірше ніж насправді, жорстокішими наприклад до операції. Після операції, вони здавалися добрішими, чеснішими, розумнішими, більш дружніми хоча ми не коригували ні їх інтелект, ні характер.

Стаючи старшими, люди не завжди підтримують цей вид хірургічного втручання. Їх приводить в кабінет для консультацій круті повороти долі, чи нещасні випадки. Вони в основному страждають від раку, чи наслідків травм. Ось фотографія Генрі зроблена на другому тижні після того, як йому видалили злоякісну ракову пухлину з правої частини його обличчя, а саме зі щоки, верхньої щелепи, і очної ямки. На даному етапі він досить добре виглядає. Але на протязі наступних 15 років йому зробили ще 14 операцій, так як хвороба руйнувала його обличчя і постійно псувала мою роботу з його відновлення. Я багато навчився з Генрі. А саме, що можливо продовжувати працювати. Він працював адвокатом і продовжував грати в крикет. Він насолоджувався життям сповна, і це було можливим, мабуть завдяки успішній роботі, що приносила йому задоволення і дбайливій, люблячій сім`ї. А ще через те, що він міг бути частиною суспільства. Він був спокійним і безтурботним. Він не поборов це, навпаки, йому не вдалося. Але було щось більше - він просто не звертав на це уваги. Він ігнорував дефект, який псував його життя, і залишався байдужим до нього. Ось, що ці люди можуть.

Генріапі теж є хорошим прикладом цього феномену. Йому біля 20 років. Вперше він виїхав за межі Нігерії через злоякісну ракову пухлину, яку поїхав оперувати до Великобританії. Це була найдовша моя операція. Вона тривала 23 години і я проводив її з моїм нейрохірургом. Спочатку ми видалили всі кістки з правої частини обличчя: око, ніс, кістки черепа, шкіру обличчя, і відновили його з шкіри спини.. Він продовжив працювати медбратом в психіатрії. Одружився, і дав життя синові, якого назвав Джеремайа. Він сказав, знову ж таки, "На цьому портреті я з сином Джеремайєю, зображений успішним чоловіком, і я почуваю себе таким." Дефект його обличчя не впливає на нього, оскільки його підтримує сім`я і він має улюблену роботу, що приносить задоволення.

Отже ми бачимо, що змінювати обличчя можливо. Але змінюючи обличчя, чи міняємо ми їхню індивідуальність - і на краще чи на гірше? Наприклад, існує два різновиди пластики обличчя. Ми їх поділяємо таким чином. Можна сказати, що є пацієнти, що зважуються на операцію, з тих самих причин, що Сью. Коли вони роблять операцію, вони відчувають, що їх життя змінилося, і оточуючі сприймають їх краще. Вони не почуваються іншими, а лише відчувають, що отримали те, чого в них ніколи не було, і що обличчя тепер точно відображає їх особистість. І це таки мабуть і є головна відмінясть між косметичною операцією і цим типом хірургічного втручання. Бо ви могли б сказати, що і цей тип можна вважати косметичним. Але після косметичної операції пацієнти зазвичай не такі щасливі. Бо хочуть просто якихось змін у житті. Сью не хотіла змін, а хотіла, щоб її обличчя відповідало її внутрішньому світу.

Але є багато інших, які не роблять операцій на обличчі. Серед них є люди, обличчя яких знищене пострілом. Я перемотаю це зображення, щоб не турбувати людей з слабкими нервами. Вони не винні в тому, що сталося з ними. Знову ж таки, як я вам казав, якщо в них є дбайлива сім"я і хороша робота, вони можуть вести нормальне повноцінне життя. Їхня особистість не міняється.

Чи є вся ця ідея з зовнішністю і така заклопотаність нею суто західним явищем? Сім`я Музітти спростовує цю думку. У цієї маленької дівчинки родом з Бангладешу, що проживає на сході Лондона, величезне злоякісне утворення на правій частині обличчя. Пухлина вже осліпила її, вона швидко росте і скоро вб`є дівчинку. Після операції по видаленню пухлини її батьки одягли її в це прекрасне оксамитове платтячко, зав`язали волосся рожевою стрічкою, і малюнок на якому вона так зображена розповсюдили по всьому світі, попри те, що вони сумлінні мусульмани і її мати носить бурку, що повністю закриває її тіло. Тому це не лише західне явище.

Ми завжди судимо людей за їх обличчям. Це триває віддавна, згадаймо тільки про Ломброзо зі своїм методом визначення злочинців за обличчям. Він казав, що можливо впізнати злочинця судячи лише по фотографії. Люди, що гарно виглядають, завжди вважаються більш дружніми. Це О.Джей - він виглядає гарно. З ним хотілося б проводити час, і він здається дружнім. Але тепер ми дізнаємося, що він звинувачений у побитті дружини. І що насправді він зовсім не хороший. І краса не означає доброту, і точно не означає задоволення.

Отже ми говорили про нерухоме обличчя і оціновали його в стані спокою. Але насправді, нам зручніше судити за обличчям, що рухається. Ми вважаємо, що можна судити людей за виразом їх обличчя. Присяжні у Британській системі правосуддя надають перевагу тому,щоб бачити живого свідка, мати можливість вловити в його словах ознаки лицемірства - моргання, сумніви. Тому вони хочуть бачити свідків вживу. Тодоров вважає, що за одну десяту секунди, ми можемо зробити судження по чиємусь обличчі. Чи відчуваємо ми через це незручності? Звичайно що так. Чи добре ми б себе почували,якби наш лікар, чи адвокат, чи фінансовий агент прикривали своє обличчя? Нам було б досить незручно. Але чи правильно нам вдається робити судження за виразом обличчя чи його рухом? Правда в тому, що діє правило "п`яти хвилин", а не правило "одної десятої секунди" зі слів Тодорова. Якщо ви проведете з кимось п`ять хвилин, ви почнете бачити далі ніж його чи її зовнішній вираз обличчя. Таким чином людина, яка вас привабила спочатку, може здатися нудною, і ви втратите до неї інтерес, а людина, яка навпаки здалася непомітною, через те, що її обличчя не таке вже і надзвичайно привабливе, починають притягувати вас своєю особистістю.

Ми багато говорили про обличчя і зовнішність. а зараз я хотів би показати вам деякі з операцій, які ми робимо, в процесі виконання і те, до чого ми йдемо. Це фото Енн якій ми видалили праву частину щелепи і основи черепа. А це її наступні фото, на яких нам успішно вдалося відновити її. Але це ще недостатньо добре. Це те, що хоче Енн. Вона хоче сплавлятися по річці, і лазити по горах. І це те, чого вона досягла і що ми маємо зрозуміти.

Наступна картина жахлива і я підніму руку, щоб попередити вас. Це фото Едді, банківський службовець з Нігерії, якому стріляли в обличчя підчас збройного погабування. Він втратив нижню щелепу, губу, підборіддя, а також верхню щелепу і зуби. Ось мета, яку він поставив перед нами. " Я хочу виглядати саме так. Я виглядав так дотепер." За допомогою сучасних технологій та комп`ютерів ми створили макети. Ми сконструювали модель щелепи без кістки. Потім зігнули пластину, так само як на макеті. Ми вставили її на місце знаючи, в якій точно позиції вона повинна бути. А потім вставили кістку і частину шкіри зі спини. Ось ви бачите, як пластина утримує їх, і імплантанти, які ми вставили. Таким чином за одну операцію ми впоралися з усім. Життя пацієнта відновлено, і це добре. Однак його підборіддя не виглядає так, як колись. Через те, що шкіра зі спини. Вона товща, темніша, грубша і не створює тонких обрисів. І це наше слабке місце, де нам потрібна шкіра з обличчя донора.

Донорська шкіра грає величезну роль для пацієнтів кому треба робити пересадку шкіри через опіки. Ми можемо замінити внутрішню структуру з кісток, але нам все ще невдається заміняти шкіру обличчя. І це дуже важливо мати таку можливість пересадити цю шкіру. Але пацієнтам тоді довелося б приймати ліки, які б пригнічували їхню імунну систему, до кінця життя. Що це означає? В них збільшується ризик інфекції, зростає ризик онкології. Така трансплантація не рятує життя, на відміну від донорського серця, печінки чи легень. Це трансплантація пов`зана з якістю життя і як наслідок, ми досі не знаємо чи скажуть ці пацієнти через 10-15 років, якщо у них утвориться злоякісна пухлина: "Краще б я застосовував традиційні методи реконструкції замість операції, бо зараз я помираю від раку." Це ще невідомо. Також ми не знаємо, як в них відбувається самопізнання і самоідентифікація. Бернард Девошель і Сільві Тестелін, які зробили першу операцію, це вивчають. Донорів завжди не вистачатиме, бо небагато людей можуть дозволити, щоб їх близьким перед смертю знімали з обличчя шкіру. Тому з трансплантацією шкіри обличчя все ще будуть проблеми.

Кращими новинами є те, що майбутнє вже майже тут, і це майбутнє - тканинна інженерія. Уявіть собі, я можу створити зразок, здатний біологічно розкладатися. Я можу встановити його там, де він повинен бути. Я можу ввести кілька клітин, стовбурових клітин зі стегна самого пацієнта, трішки генно-модифікованого білка і, як очікувалося,через чотири місяці виростає обличчя. Це схоже на рецепт Джулії Чайлд.

Але проблеми все ще існують. Нам слід вирішити проблеми раку ротової порожнини. Ми все ще не можемо вилікувати всіх пацієнтів, а цей вид раку найбільше псує зовнішність. І нам все ще не вдається повністю відновити її. У Великобританії є епідемія лицьових ушкоджень серед молодих людей. Ми все ще не можемо позбутися шрамів. Необхідно провести дослідження. Найкраще - це те, що хірурги знають, що нам ці дослідження потрібні. Ми заснували ряд благодійних фондів, що допоможуть нам фінансувати клінічні дослідження з визначення найкращих методів лікування зараз, і також у майбутньому. Тому нам не слід спочивати на лаврах і казати," В нас все добре. Залишмо все як є."

Дякую вам за увагу.

Оплески.