Ханна Бренчер: Любовні листи незнайомцям

Я була одною з небагатьох у коледжі, хто мусив ходити до поштового відділення вкінці навчального дня, здебільшого через те, що моя мама не довіряла електронній пошті та соцмережі Facebook, смскам чи мобільним телефонам загалом. В той час, як інші переписувались смсками з батьками, я, в буквальному сенсі, чекала біля поштової скриньки листа з дому про те, як пройшли вихідні, що трохи розчаровувало, коли бабуся була у лікарні, але я тільки й очікувала якихось закарлючок, якогось неохайного рукопису від моєї мами.

Коли я переїхала жити до Нью-Йорка після закінчення коледжу, мене несподівано охопила депресія, і я робила лише те, про що на той час думала. Я писала такі ж листи, як моя мама писала мені, для незнайомців, і розповсюдила їх у всіх околицях міста, тисячі і тисячі листів. Я залишила їх усюди: в кафешках, бібліотеках, ООН, усюди, де тільки можна. Я написала у блозі про ці листи і ті дні, коли вони були потрібними; і зробила дещо божевільну обіцянку Інтернету: якщо мене попросять про лист, написаний рукою, я його напишу без будь-яких питань. Не пройшло і дня, як моя пошта перетворилася на притулок великого горя - одинока мати з Сакраменто; дівчинка, яку залякали в сільському Канзасі, всі просили мене, 22-річну дівчину, яка заледве знала, яку каву любить, написати їм любовного листа, щоб у них з'явилася причина чекати біля поштової скриньки.

На сьогодні я підтримую світову організацію, яка займається такими поїздками до поштових скриньок, і опирається на засоби, за допомогою яких ми можемо забезпечувати соціальні мережі, як ще ніколи досі, написаними та надісланими незнайомцям листами, тоді, коли вони їх найбільше потребують, але, більш за все, підтримується поштовими скриньками - як ось ця, моя надійна скринька з поштою, заповнена писаниною звичайних людей, незнайомців, які пишуть листи таким же незнайомцям не тому, що вони коли-небудь зустрінуться та посміються з цього за чашкою кави, а тому, що вони знайшли один одного завдяки написанню листів від руки.

Знаєте, мене завжди дивує те, що більшість цих листів було написано людьми, які й самі ніколи не знали, що можна любити на шматку паперу. Вони не могли cказати, яким чорнилом писались їх власні любовні листи. Вони - люди мого покоління, ті з нас, що виросли у світі, де все цифрове та комп'ютеризоване, а також, де чимало наших бесід відбулось на екрані. Ми навчились вести щоденник нашого життя на Facebook, і ми спілкуємось швидко, використовуючи 140 символів, а то і менше.

А що, як цього разу справа не в спритності? Вчора я їхала в метро з оцією поштовою скринькою, яка є справжнім стимулом для бесід. Якщо ви захочете поспілкуватись, візьміть з собою одну таку. (Сміх) На мене витріщився чоловік, а потім сказав щось таке: "Чого ж ти не користуєшся Інтернетом?" А я подумала - "Пане, я не стратег, і не спеціаліст. Я лише розповідаю історії". Я могла б розповісти вам про жінку, чий чоловік недавно повернувся з Афганістану, і їй важко вдається почати будь-яку розмову, тому вона залишає любовні листи у себе вдома скрізь, як єдиний спосіб сказати йому - "Повернись до мене. Знайди мене, коли будеш в змозі". Чи про дівчинку, яка вирішила розповсюдити любовні листи на території свого університету в Деб'юк штат Айова, лише, щоб побачити, як її зусилля покриються брижами наступного дня, коли вона вийде на навчальний плац і побачить свої любовні листи, звисаючими з дерев, запханими у кущі та лавки. Чи про чоловіка, який вирішить позбавити себе життя і використає Facebook, щоб попрощатись востаннє з сім'єю та друзями. Зараз він безпечно дрімає з купою листів, такою як ось ця, засунутою під його подушку, написаною незнайомцями, що були заради нього там, де він їх потребував.

Є такі історії, які переконали мене в тому, що написання листів вже ніколи не відійде на задній план і швидкість не матиме значення, бо тепер це - мистецтво, як і всі його частини: підписання, написання, відсилання, закарлючки на полях. Лише сам факт, що хтось просто сяде, витягне шматочок паперу і буде думати про когось з метою, яку в декілька разів важче віднайти, коли браузер повідомляє, а iPhone сигналізує, що є 6 непрочитаних повідомлень нараз, це - форма мистецтва, яка не опускається до Голіафового "хто швидше", незважаючи на те, у скількох соцмережах ми зареєструємось. Ми все ще стискатимемо ці листи біля серця, триматимемось слів, які говорять гучніше, аніж крик, коли перетворюватимемо сторінки на палітру, щоб сказати те, що ми завжди хотіли сказати, слова, які, протягом дуже тривалого часу, ми хотіли написати сестрам, братам і навіть незнайомцям. Дякую. (Оплески) (Оплески)