Еміліано Салінас: громадська відповідь хвилі насильства

Мене звати Еміліано Салінас і я хочу поговорити з вами про те, яку роль граємо ми, як члени суспільства, в існуючій атмосфері насильства, що поглинула всю країну. Я народився у 1976. я виріс у звичайній мексиканській сім"ї. Будучи дитиною, я жив цілком звичайним життям: ходив у школу, грав зі своїми друзями і братами. Але потім мій батько став президентом Мексики, і моє життя змінилося.

Те, що я хочу вам сказати, принаймні, частина того, що я хочу сказати, призведе до суперечок і розбіжностей. По-перше, тому що про це скажу саме я А по-друге, тому що все сказане мною - правда, а вона розбудить у багатьох людях занепокоєння, бо далеко не всі хотіли б її почути. Але ми повинні почути цю правду, бо вона беззаперечна і остаточна. Разом з тим, занепокоєння прокинеться і в представниках кримінальних структур з тих же самих причин. Я збираюся розповісти вам про ту роль, яку ми, як члени суспільства, граємо в існуванні цього феномена, а також про чотири рівні відповідної реакції, яку в нас, як в громадянах, викликає насильство. Я розумію, що для багатьох буде складно відокремити факт, що я син Карлоса Салінас де Гортарі від того простого факту, що я громадянин, якого турбує сьогоднішня ситуація в країні. Не турбуйтеся. Це не так вже й необхідно для розуміння важливості того, що я збираюся вам розповісти.

Мені здається, що у нас в Мексиці є проблема Дуже серйозна проблема. Думаю, на цей рахунок розбіжностей немає. Ніхто не сперечається, оскільки ми всі визнаємо її серйозність. З чим ми не згодні - так це з тим, у чому вона полягає. Чи винна Лос-Зетас?Наркоторговці? Уряд? Корупція? Бідність? Або проблема в чомусь ще? Не думаю, що проблема полягає в чому-небудь з перерахованого. Ніхто не стверджує, що все це не заслуговує уваги. Але ми не зможемо впоратися ні з одним з цих явищ, поки не вирішимо справжню проблему, що вразила Мексику першою серед інших країн.

А істина полягає в тому, що більшість з нас, мексиканців, свято вірять, що ми жертви обставин, що склалися. Ми ціла країна жертв. Споконвіку ми вели себе як жертви чого-небудь або кого-небудь. Спочатку ми були жертвами іспанців. Потім стали жертвами французів. Пізніше - жертвами Дона Порфіріо. Після цього - інституційно-революційної партії. І навіть Салінаса. І Ель Пехе А тепер Лос-Зетас, наркоторговці, кримінал, викрадачі дітей .. Стоп! Хвилиночку! Що якщо нічого з перерахованого насправді не є проблемою? Адже проблема полягає не в явищах, жертвами яких ми себе відчуваємо. Вона полягає в тому, що ми граємо роль жертв. Нам треба відкрити очі і ясно побачити, що ми не жертви. Адже як тільки ми перестанемо відчувати себе такими, як тільки ми перестанемо вести себе як жертви, наша країна неймовірно зміниться!

Я розповім вам про те, як перейти від суспільства, що грає роль жертви обставин, до суспільства, де люди відповідальні і активні, які в змозі контролювати майбутнє своєї країни. Я розповім про чотири різні рівні громадської відповіді хвилі насильств, від найслабшого до найсильнішого. Перший, найслабший рівень громадської відповіді насильству полягає в запереченні і апатії. Сьогодні більшість мексиканців не приймає ситуацію, в якій ми опинилися. Ми просто хочемо продовжувати жити звичайним життям, навіть коли умови життя не можна назвати нормальними. Звичайне життя в нашій країні - це, м'яко кажучи, життя в надзвичайних, виняткових обставин. Це схоже на те, як серйозно хвора людина робить вигляд, що хворий він всього лише грипом, який як-небудь сам пройде. Ми хочемо прикинутися, що у Мексики всього лише грип. Однак це зовсім не так. Мексика хвора на рак. І якщо ми не будемо діяти, то рак вб'є її.

Мексиканцям необхідно перейти від заперечення і апатії до наступного рівня громадянської відповіді, що, по суті, представлене усвідомленням. І це усвідомлення посіє страх - страх від розуміння всієї серйозності ситуації. Але страх все ж кращий за апатію, бо страх спонукає нас до дії. Багато жителів Мексики сьогодні налякані. Ми всі дуже налякані. І цей страх змушує нас діяти. Дозвольте мені розповісти про проблему, яка виникла під дією страху, розповісти про другий рівень громадської відповіді- страх.

Уявімо собі вулиці Мексики: вони небезпечні через насильство, тому люди воліють залишатися вдома. Чи робить це вулиці безпечніше? Аж ніяк ні! Так, вулиці стають все безлюдніші і небезпечніші, а ми все частіше залишаємося вдома - що робить вулиці ще безлюднішими і небезпечнішими і ми залишаємося вдома ще частіше. Порочне коло охоплює все населення, що засіло у своїх будинках і налякане до смерті - налякане сидінням вдома навіть більше, ніж перебуванням на вулицях Треба протистояти цьому страхові. Треба провести мексиканців, які до цих пір знаходяться на цьому рівні, до наступного рівня, який називається дією.

Треба сміливо подивитися в очі нашим страхам і повернути наші вулиці, наші міста, наші квартали. Для багатьох дія невіддільна від люті. І так, ми переходимо від страху до люті. Люди кажуть: "Я так більше не можу. Давайте хоч що-небудь робити". В останні роки - і це дуже показово - було зареєстровано 35 випадків публічного лінчування до 2010 року включно в Мексиці. Зазвичай це відбувалося один-два рази за рік. В даний час - один раз на тиждень. Це говорить про те, що суспільство доведено до відчаю, і в даний момент воно самостійно вершить правосуддя. На жаль, ми маємо справу з насильницькими діями, - і незважаючи на той факт, що будь-які дії краще відсутності таких - учатсь в них тільки виправдовує насильство. Якщо я жорстокий з вами і ви відповідаєте мені тим же, ви стаєте частиною цього процесу і таким чином виправдовуєте мою жорстокість.

Тому мирні цивільні дії просто життєво необхідно, але так само необхідно перевести людей, що знаходяться сьогодні на рівні люті і насильства, на наступний рівень, який включає в себе ненасильницькі дії. Я кажу про мирні і скоординовані дії громадськості, які, однак, не були б пасивними. Я маю на увазі дії рішучї та ефективні, але не насильницькі. І в Мексиці є приклади подібних дій. Два роки тому, в Галена Сіті, Чіхуахуа, з громади була викрадена дитина, Ерік Ле Барон. Його брати, Бенджамін і Хуліан, спільно з іншими членами громади обмірковували, як їм найкраще вчинити: заплатити викуп, взяти в руки зброю і піти за викрадачами або попросити допомоги в уряду.

Зрештою Бенджамін і Хуліан вирішили: краще, що вони можуть зробити, - це зібрати всю громаду і діяти спільно. Так що ж вони зробили? Вони задіяли цілу громаду Ле Барон, щоб відправитися в Чихуахуа для організації сидячого страйку в центральному парку міста. А викрадачам вони повідомили наступне: "Хочете викуп - приходьте і заберіть його. Ми будемо вас чекати прямо тут." І вони залишилися там. Сім днів по тому Еріка звільнили і він зміг повернутися додому. Це приклад того, на що здатне організоване суспільство, суспільство дій.

Безумовно, злочинці можуть завдати у відповідь удар. І в даному випадку саме це вони і зробили. Сьомого липня 2009 Бенджамін Ле Барон був убитий. Але Хуліан Ле Барон продовжує працювати і продовжує підтримувати активність громад в Чихуахуа вже більше року. І вже більше року він знає, що за його голову призначена нагорода. Але продовжує боротися. Продовжує займатися організацією громад. Продовжує підтримувати їх активність. І подібні героїчні дії ми спостерігаємо сьогодні по всій країні. З тисячею таких Хуліанів, об'єднаних разом, Мексика стала б зовсім іншою країною. І вони є в нашій країні! Просто вони повинні заявити про себе. Я народився в Мексиці, виріс в ній, і живучи тут, я навчився любити Мексику. Я думаю, що будь-яка людина, яка хоч раз ступила на цю землю, - не кажу вже про мексиканця - погодиться, що зовсім не складно полюбити Мексику.

Я багато подорожував, але ніде більше не знаходив я тієї пристрасті, яка є у мексиканців. Тієї відданості, яку ми відчуваємо до нашої національної футбольної команди. Тієї відданості, яку ми демонструємо, допомагаючи жертвам стихійних лих, таких як землетрус в 1985 році або повінь цього року. Тієї пристрасті, з якою ми з дитинства співаємо національний гімн. Коли ми думали, що Масіосаре - це завойовник, ми з дитячою безпосередністю співали про "солдата в кожному синові". Я думаю, що найбільшу образу, яку можна завдати мексиканцю, - це образа його матері. Мати - найсвятіше, що є в нашому житті. Мексика - наша мати, і сьогодні вона благає про поміч своїх дітей. Ми переживаємо найтемніший момент нашої новітньої історії. Нашу матір, Мексику, зневажають на наших очах. І що ж ми збираємося робити? Масіосаре, завойовник, вже тут. Де ж ті солдати у кожному синові?

Махатма Ганді, один з найбільших борців за громадянські права всіх часів, говорив: "Якщо бажаєш, щоб світ змінився, - змінися сам." Сьогодні для Мексики ми просимо таких Ганді. Ми їх потребуємо. Нам потрібні чоловіки і жінки, які люблять Мексику, і які готові до дій. Це заклик всім істинним мексиканцям, готовим приєднатися до цієї ініціативи. Це заклик до того, щоб все те, що ми любимо в Мексиці - фестивалі, ринки, ресторани, їдальні, текіла, маріачі, серенади, готелі, Ель Гріті, День мертвих, Сан Мігель, радість, пристрасть до життя, боротьба і все те, що значить бути справжнім мексиканцем - не зникло з цього світу.

Ми протистоїмо дуже сильному противнику. Але нас набагато більше. Можна забрати людське життя. Будь-хто може вбити мене, чи вас, або ось вас. Але ніхто не зможе вбити дух справжніх мексиканців. Перемога в цій битві за нами, але битва все ще попереду. 2000 років тому римський поет Ювенал сказав слова, які ще й до сьогодні звучать в серцях справжніх мексиканців. Він сказав: "Великий гріх на всі часи - надати перевагу життю перед честю, і життя, втративши сенс, тягнути до самої смерті. Дякую! (Оплески)