Елізабет Гілберт розповідає про сприяння розвитку творчості.

Я - письменниця. Писати книги - моя професія, але, звичайно, це набагато більше для мене. Я безмежно люблю та захоплююсь цією справою усе своє життя. Я не очікую, що це колись зміниться. Але не зважаючи на це, нещодавно трапилась одна дивна річ у моєму житті та кар'єрі, яка змусила мене зовсім по-іншому ставитись до цієї роботи. Це сталося через цю книгу, яку я нещодавно написала, мемуари під назвою "Їсти, молитись, кохати", яка, безперечно, на відміну від усіх моїх попередніх книг, якимось чином розійшлась по світу та стала великою мега сенсацією, міжнародним бестселером. В результаті цього, куди б я не пішла тепер, люди ставляться до мене, наче я приречена. Серйозно - приречена, приречена! Ось, наприклад, вони підходять до мене, усі такі занепокоєні та кажуть: "Чи ти не боїся - не боїся, що ти ніколи не зможеш написати нічого кращого за цей твір? Ти не боїся, що будеш продовжувати писати усе своє життя та ніколи знов не зможешь створити книгу, яка буде хоч комусь цікавою у світі? Ніколи. Ніколи."

Знаєте, це дуже втішно чути. Але знаєте, могло бути й гірше, якщо б я не пам'ятала історію 20-річної давнини, коли я вперше почала казати людям - коли я була ще підлітком, що я хочу бути письменницею, я стикнулась з такою ж наляканою реакцією. Люди казали мені: "Ти що не боїся, що ніколи не досягнеш успіху? Не боїся, що приниження від невизнання вб'є тебе? Не боїся, що ти віддасиш усе своє життя своїй роботі, але з цього нічого не вийде? І ти помреш на звалищі розбитих мрій, і твій рот буде наповнений гірким попелом невдач?" (Сміх) Ну і в такому дусі.

Відповідь - коротка відповідь на усі ці питання - "Так". Так, я боюся всього цього. І завжди боялася. Та крім цього, я боюся ще багатьох, багатьох речей, про які люди навіть не здогадуються. Наприклад, морські водорості та інші страшні речі. Але, коли мова заходить за письменництво, останнім часом я багато про це думаю, і мене дивує одне питання: чому саме таке ставлення склалось? Знаєте, невже це раціонально? Невже це логічно, що людина повинна боятись роботи, до якої вона відчуває своє призначення у цьому світі. Знаєте, у творчих особистостях є щось особливе, що здається змушує інших людей хвилюватись за їх психіку, такого ставлення не зустрінеш у відношенні до інших професій. Наприклад, мій батько був інженером-хіміком та я не пам'ятаю за усю його 40-річну кар'єру, щоб хтось питав його, чи боїться він бути інжереном-хіміком? Джон, в тебе немає кризи хімічного виробництва? Як просувається твоя робота? Нічого такого не було. Але заради справедливості варто зазначити, що професія інженера-хіміка за багато років насправді не заробила собі репутацію алкоголіків та маніакально депресивних особистостей. (Сміх)

Ми, письменники, маємо таку репутацію, та не тільки письменники, але творчі люди усіх жанрів, здається мають славу вкрай психічно неврівноважених осіб. Потрібно тільки подивитись на дуже похмурі дані звіту про смерті насправді видатних творчих особистостей лише за 20 століття, які померли ще молодими та у багатьох випадках накладали на себе руки. Навіть ті, що у буквальному сенсі не скоїли самогубства, здається, насправді потерпали від власних талантів. Норман Мейлер, перед своєю смертю в останньому інтерв'ю, зізнався: "Кожна з моїх книг наближувала мене на крок до смерті". Досить незвичайне зізнання про справу свого життя. Але ми навіть не мигнемо оком, почувши такі речі, тому що ми вже так давно чуємо щось подібне, та якимось чином ми повністю засвоїли та усі прийняли той факт, що творчість та страждання мають бути пов'язані, і що врешті решт, мистецтво завжди веде до мук.

Питання, яке я хочу сьогодні поставити усім присутнім тут - вам подобається такий підхід? Ви погоджуєтесь з ним, тому що здається, що ви близькі до цієї думки, знаєте - я зовсім не згодна з цим припущенням. Я вважаю, що така думка - жахлива. А ще вона небезпечна, я не хочу, щоб цей підхід назавжди зберігся і до наступного століття. Я вважаю, буде краще, якщо ми сприятимемо життю наших видатних творчих особистостей.

Я напевно знаю, що у моєму випадку, у моїй ситуації, було б вкрай небезпечно звернути на цю темну доріжку, особливо зважаючи на обставини моєї кар'єри на даний момент. Знаєте я б їх назвала випробуванням, Я досить молода, мені лише біля сорока років. Можливо мені доведеться писати ще сорок років. Скоріш за все всі мої твори, що я напишу оцінюватимуться світом як твір, що вийшов після цього божевільного успіху моєї останньої книги, чи не так? Скажу відверто, тому що ми тут всі наче друзі тепер, досить вірогідно, що мій найгучніший успіх вже позаду. О, Боже мій, що за думка! Знаєте, така думка може змусити людину почати випивати джин о дев'ятій ранку. а я не хочу цього. (Сміх) Я краще буду продовжувати робити справу, яку я люблю.

Отже, постає питання - як? Мені здається, після довгих розмірковувань, що у своїй роботі тепер для того, щоб продовжувати писати, я маю створити певний захисний психологічний механізм, так? Відтепер я маю якимось чином знайти безпечну відстань між собою, як письменницею та притаманною мені тривогою щодо майбутніх відгуків про мою творчість. Коли протягом останніх декілька років я шукала приклади такого підходу у різних періодах історії, та намагалась знайти інші суспільства, які можливо мають кращі та більш прийнятні ідеї, ніж ми, як допомогти творчим людям подолати невід'ємні емоційні ризики пов'язані з творчістю.

Ці пошуки привели мене до Давньої Греції та Риму. Уважно слідкуйте за моєю думкою, тому що я збираюсь мандрувати у часі. Отже, у Давній Греції та Римі в ті часи - люди не вірили, що джерелом творчості є самі люди. Люди вірили, що творчість це - божественний дух, що спадав на людей з якогось далекого та невідомого джерела, з невідомих та неясних причин. Відомо, що греки називали цих божественних духів творчості - "демонами". Як відомо, Сократ вірив в те, що у ньому живе демон, який здалеку ділився з ним своєю мудрістю. Римляни мали таке ж саме уявлення, але вони називали цих безтілесних духів творчості - геніями. Це - чудово, тому що насправді римляни не думали, що геній - це неодмінно розумний індивід. Вони вірили, що геній - це магічна божественна істота, яка буквально жила у стінах кімнати творця, такий собі ельф Доббі, яка виходила та непомітно допомогала творцю з його роботою та надавала кінцеву форму творінню.

Просто блискуче - ось та сама дистанція, про яку я вам розповідала - психологічний захист від результатів вашої роботи. Та усі знали як це працює, чи не так? Отже, стародавній митець був захищений від певних речей, наприклад, всепоглинаючого нарцисизму. Якщо ваша робота була насправді видатною, лаври діставались не лише вам, усі знали, що ви маєте цього безтілесного генія, який допомагав вам. Якщо ваша робота була провалом, це теж не повністю ваша провина. Усі знали, що просто ваш геній - якийсь собі невдаха. Саме так люди сприймали творчість на Заході протягом досить довгого часу.

Потім настала епоха Ренесансу, і все змінилося, з'явилась велика ідея, а чому б нам не зробити особистість центром всесвіту, вищою за усіх богів і таємниць, отже, більше не залишилось місця для містичних створінь, які пов'язані з божественним та передають його послання митцям. Це був початок раціонального гуманізму, люди почали вірити, що джерелом творчості є сама особистість. Та вперше в історії, люди почали звертатись до митців як до геніїв, а не як до людей, що мають генія.

Я повинна вам сказати, що це було великою помилкою. Знаєте, я гадаю, що дозволити комусь, одній простій людині, вважати, що він чи вона, є втіленням, джерелом та суттю і першопричиною усього божественного, творчого, непізнаного та таємничого - це трохи занадто відповідальності на одну крихку психіку людини. Це як попросити когось проковтнути сонце. Це повністю спотворює та псує его та спричиняє усі ці неконтрольовані очікування щодо результатів своєї праці. Я гадаю, що саме цей натиск вбивав творчих людей протягом останніх 500 років.

Якщо це - так, а я в це вірю, постає питання, що тепер? Можемо ми застосовувати інший підхід? Можливо, треба повернутись до більш давнього розуміння про відносини між людьми і таємницею творчості. Навряд чи. Ми не зможемо просто стерти 500 років раціонального гуманістичного мислення одним виступом тривалістю 18 хвилин. Скоріш за все у цій аудиторії є люди, які можуть надати дійсно обґрунтовані наукові аргументи проти того, що саме якісь феї, слідують за людьми та проливають чудодійний нектар на їхні проекти та роботи. Я не збираюсь змусити вас повірити в це.

Але я хочу запитати - знаєте, а чому б ні? Чому б нам не думати про це таким чином? Тому що це має стільки ж сенсу як будь-яке інше пояснення абсолютно божевільної примхливості творчого процесу. Процесу, як відомо тим, хто намагався щось зробити, іншими словами -усім присутнім тут - що не завжди відбувається раціонально. Та фактично, іноді може проходити як щось абсолютно паранормальне.

Я стикнулась з цим під час своєї зустрічі з видатною американською поетесою - Рут Стоун, зараз їй за 90 років, але вона писала вірші усе своє життя та вона розповіла мені, що вона росла у сільській місцевості у Вірджинії, та коли вона працювала на полях, іноді вона відчувала як до неї доносились вірші з природи. Вона казала, що це було схоже на потужний потік повітря. Цей потік швидко наближався до неї через поля. Вона його відчувала, тому що під її ногами трусилась земля. Вона знала, що єдине, що їй залишалось зробити в цей момент, як вона саме це каже: "бігти, немов божевільна". Вона бігла немов божевільна додому. і цей вірш переслідував її протягом усього шляху, потім вона хапала аркуш паперу та олівець достатньо швидко, щоб встигнути запам'ятати вірш, коли він проходив крізь неї та записати його на папері. Траплялось, що вона була не досить моторною, і вона бігла, бігла, бігла та не встигала додому, і вірш проходив крізь неї та вона не встигала за ним. Тоді вірш продовжував кружляти у повітрі, шукаючи, як вона висловилась "іншого поета". Були ще випадки - один з яких я ніколи не забуду - вона розповідала, що буває так, що вона майже втратила вірш. Отже, вона біжить додому, там вона шукає папір вірш проходить крізь неї, і вона хапає олівець, саме в цей момент, і вона сказала, що вона начебто упіймала вірш своєю рукою. Вона немов піймала вірш за хвіст, та знову пропустила його крізь своє тіло, коли записувала його на аркуші. В такі моменти, вірш виходив цілісним та бездоганним, але задом наперед, від останнього до першого слова. (Сміх)

Тому, коли я це почула - це було неймовірно, бо саме так відбувається мій творчий процес. (Сміх)

Мій творчий процес полягає не лише в цьому - я - не трубопровід!! Я - мул, і я обрала собі режим роботи, згідно з яким я маю прокидатись в однаковий час кожного ранку, працювати до поту, застосовуючи свої власні дивні прийоми. Але, навіть я, зі своєю впертістю, навіть я стикаюсь іноді з цим явищем. Я можу уявити, що багато з вас теж відчували це на собі. Знаєте, навіть зі мною траплялось таке, що ідеї приходили до мене з якогось непізнаного джерела, яке я не можу визначити. Що це за джерело? Та як ми маємо ставитись до нього, щоб не загубити розум, а, навпаки - залишатись у здоровому глузді?

Для мене найкращим сучасним прикладом цього є музикант - Том Уейтс, у якого мені довелося брати інтерв'ю для журналу декілька років тому. Ми розмовляли про це, і знаєте, Том більшу частину свого життя був втіленням страждаючого сучасного митця, який намагався контролювати, управляти та впливати на ці неконтрольовані творчі імпульси, які були частиною його.

Але з рокам він став спокійнішим, та він розповів мені, що одного дня він їхав по шосе в Лос-Анджелесі і саме тоді для нього усе змінилось. Він їде по дорозі, і тут зненацька він чує цей маленький уривок мелодії у своїй голові, що прийшов до нього як натхнення, такий ж невловимий та манливий, і він хоче запам'ятати його, бо він - розкішний, та він прагне утримати його в своїй пам'яті, але це неможливо. У нього нема паперу, немає олівця, немає диктофону.

І він відчуває, що в ньому прокидається вже забута тривога: "Я втрачу цей уривок, а потім ця пісня буде переслідувати мене вічно. Я - нездара, я не можу це зробити." Але замість того, щоб панікувати, він зупинився. Він просто припинив ці внутрішні балачки і зробив щось дійсно нове. Він подивився на небо та сказав: "Вибачте, чи Ви не бачите, що я за кермом?" (Сміх) "Невже схоже, що зараз я готовий записати пісню? Якщо ти насправді хочеш з'явитись, повертайся у більш зручний момент, коли я зможу приділити тобі увагу. Інакше, йди докучай комусь іншому сьогодні. Йди до Леонарда Коена."

І після цього змінився весь його робочий процес. Не сама робота, часто робота залишалась такою ж важкою, як і раніше. Але сам процес став більш вільним, і важка тривога зникла, коли він відділив себе від чарівного духу, генія, що знаходився в ньому, який завдавав лише одні проблеми, та відправив його туди, звідки він прийшов. Тоді він зрозумів, що геній не обов'язково має знаходитись всередині та завдавати страждань. Творчість також можлива завдяки особливій, надзвичайній та дивній співпраці у формі розмови між Томом та невідомою зовнішньою істотою, яка була не зовсім Томом.

Отже, коли я почула цю історію, вона трохи змінила мій підхід до роботи та одного разу вже врятувала мене. Цей підхід допоміг мені, коли я писала "Їсти, Молитись, Кохати" і піддалась відчаю, притаманному усім нам, коли ми працюємо над чимось і це не виходить, і ми починаємо думати, що це буде повний провал, що це буде найжахливіша написана книга. Не просто жахлива, а найжахливіша книга усіх часів. Я почала думати, що не зможу дописати цю книгу. Але потім я пригадала Тома, який розмовляв з повітрям, і я спробувала цей прийом. Я просто відірвалась від своїх записів та звернулась до пустого кута кімнати. Я сказала вголос: "Слухай ти, ми обидва, знаємо, що якщо ця книга не вийде чудовою, це не тільки моя провина, чи не так? Тому що ти бачиш, що я вкладаю в неї усю себе, більше мені нічого запропонувати. Отже, якщо ти хочеш, щоб книга була кращою, ти маєш з'явитись і зробити свій внесок. Гаразд. Якщо ти цього не зробиш, знаєш, йди до біса. Я все одно продовжуватиму писати, тому що це - моя робота. Я б хотіла офіційно заявити сьогодні, що я зробила свою частину роботи." (Сміх)

Тому що (Оплески) врешті решт, багато століть тому у пустелях Північної Африки, люди збирались на священі танці та музику при місячному сяйві, які тривали до самого світанку. Це було дивовижно, тому що вони були професійними танцюристами і вони були приголомшливі, правда? Але все одно, хоча й досить рідко, траплялось щось таке, що один з танцюристів ставав по-справжньому неперевершеним. Ми з вами знаємо про що я кажу, тому що я знаю, що ви колись в своєму житті бачили подібний виступ. Час ніби зупинявся, і танцюрист наче переходив в якийсь невідомий простір та він не робив нічого такого, чого б він не робив протягом інших 1000 ночей, але в той момент дивна гармонія охоплювала усе навкруги. Раптом він вже не здавався просто людиною. Він ніби сяяв з усіх сторін божественним полум'ям.

Коли це ставалось в ті часи, люди знали що це та кликали його на ім'я. Вони брались за руки та починали співати: "Алах, Алах, Алах, Бог, Бог, Бог." Це - Бог. Цікава історична довідка - коли марокканці захопили південну Іспанію, вони привезли з собою цю традицію, з часом вимова змінилась з "Алах, Алах, Алах" на "Оле, Оле, Оле", ці виклики ви можете почути і сьогодні на кориді або на виступах танцюристів фламенко. В Іспанії, коли виконавець зробив щось насправді дивовижне і магічне, "Алах, оле, оле, Алах, чудово, браво", незбагнене, це і є - проявом Божественного. Це - чудово, тому що ми всі потребуємо цього.

Але наступного ранку трапляється досить підступна річ для самого танцюриста, коли він прокидається і усвідомлює, що сьогодні вівторок 11 ранку, і він вже не є проявом Божественного. Він просто - старіючий смертний, у якого дуже болять коліна, і можливо він ніколи вже не досягне цієї вершини знов. Можливо, вже ніхто не буде оспівувати його рухи ім'ям Господа, що ж тоді йому залишається робити решту свого життя? Це - важко. Це -одне з найтяжчих зізнань, яке доводиться зробити на своєму творчому шляху. Але, можливо, воно не буде настільки сповненим болю, якщо ви, перш за все, не вважаєте, що найдивніші аспекти Вашої сутності належать виключно Вам. Але якщо б Ви вважали, що ці таланти було позичено Вам з якогось неймовірного джерела на винятковий період Вашого життя, для того, щоб, коли Ви їх вичерпаєте, передати їх іншій людині. Та, знаєте, якщо Ви насправді оберете таке ставлення, все починає змінюватись.

Саме так я почала думати, і продовжую думати протягом останніх декілька місяців під час моєї роботи над книгою, що незабаром буде опублікована, та яку всі з небезпечним та лякаючим нетерпінням очікують як продовження мого химерного успіху.

Коли я зовсім дурію з цього приводу, я повторюю собі: Не бійся. Не лякайся. Просто роби свою справу. Продовжую проявляти себе у своїй роботі, незалежно від того чим ти займаєшся. Якщо ти танцюєш - танцюй. Якщо божественний, несвідомий геній призначений Вам вирішить вдіяти щось дивне тільки на одну мить через Ваші зусилля, тоді "Оле!". Якщо - ні, все одно продовжуйте Ваш танок. Незважаючи ні на що - "Оле!" Вашим спробам. Я в це вірю і відчуваю, що ми повинні розповсюджувати цей підхід. Незважаючи ні на що - "Оле!" , просто за те, що у Вас вистачає людської любові та впертості, продовжувати реалізовувати свої здібності.

Дякую. (Оплески) Дякую. (Оплески).

Джун Коен: Оле!! (Оплески)