Еліф Шафак: політика художньої літератури

Я розповідаю історії. Це моя робота - розповідати історії, писати романи. Сьогодні я розповім декілька історій про мистецтво оповіді та надприродних істот, які звуться джини. Але спершу хочу поділитися своєю особистою історією. Звичайно, мені допоможуть слова, а також одна геометрична фігура - коло. Слухаючи мою розповідь, ви пройдете кількома колами.

Я народилася у Страсбурзі у Франції у турецькій родині. Невдовзі мої батьки розлучилися, і я разом з мамою переїхала до Туреччини. З того часу я росла як єдина дитина матері-одиначки, а на початку 70-их для Анкари це досить незвичне становище. З нами по сусідству жили багатодітні родини, у яких батько був головою сім'ї. Тому я дорослішала з розлученою мамою у патріархальному середовищі. По суті, я спостерігала за двома різними моделями жіночої поведінки. З одного боку була моя мати – високоосвічена, світська, сучасна, турецька жінка з європейським стилем життя. З іншого боку – бабуся, яка також мене виховувала. Вона була менш освіченою, але релігійнішою і, звісно ж, менш раціональною. Вона ворожила на кавових зернах і топила свинець, з якого утворювалися загадкові форми, які мали оберігати від вроків.

До бабці зверталися за допомогою багато людей із тяжкою формою висипки на обличчі чи бородавками на руках. Щоразу бабуся промовляла якісь слова арабською, і проколювала червоне яблуко шпичками троянд стільки разів, скількох бородавок треба було позбутись. Потім вона обводила ці шпички темним чорнилом. Через тиждень пацієнт повертався на повторний огляд. Звісно, я розумію, що не варто говорити про таке перед науковцями та вченими, проте насправді жоден із пацієнтів моєї бабусі жодного разу не залишився незадоволеним або хворим. Я питала, як це їй вдається. Сила молитви? І вона відповідала: "Так, молитва дуже дієва, але не забувай про силу кола".

Вона дала мені дуже добру науку: якщо ти хочеш зруйнувати щось у цьому житті, чи то прищ, чи то якийсь недолік людської душі, варто лише оточити його товстим муром. Він всохне зсередини. Сьогодні ми всі живемо в соціальних і культурних колах. Усі ми. Ми народжуємося в конкретній родині, нації, класі. Але якщо ми не маємо жодного зв'язку зі світом поза визначеним колом, ми ризикуємо всохнути зсередини. Наша уява збідніє, серце зачерствіє, а людяність зів'яне, якщо ми надто довго сидітимемо в своєму культурному коконі. Наші друзі, сусіди, колеги, родина - якщо всі люди у нашому маленькому колі схожі на нас - значить ми оточені своїми дзеркальними відображеннями.

Турецькі жінки, на кшталт моєї бабусі, закривають дзеркала оксамитом, або ж вішають їх склом до стіни. Це давня східна традиція, яка не радить людині довго дивитися на своє відображення у дзеркалі. За іронією долі, життя серед однодумців є однією із найбільших небезпек сучасного глобалізованого світу. Воно поширене всюди - серед лібералів і консерваторів, агностиків і віруючих, бідних і багатих, на Сході і на Заході. Ми створюємо групи на основі подібності, а потім вигадуємо стереотипи про інші групи людей. На мою думку, мистецтво оповіді є одним із шляхів виходу з цих культурних ґетто. Розповіді не можуть стерти кордони, проте їм під силу пробити отвір у стінах розуму. Через ці отвори ми побачимо інших, і може навіть вподобаємо собі їх спосіб життя.

Я почала писати, коли мені було вісім. Одного дня моя мама прийшла додому з бірюзовим записничком, і запитала, чи я б не хотіла вести особистий щоденник. Зараз мені здається, що її трохи хвилював мій душевний стан. Вдома я постійно розповідала різні історії вдома. Так, це чудово, але справа в тому, що я розповідала їх уявним друзям, а це вже не зовсім добре. Я була інтровертом. Спілкувалася з кольоровими олівцями і вибачалася перед предметами, на які наштовхнулася в хаті. Тому мама подумала, що мені було б добре описувати своє повсякденне життя і емоції на папері. Але вона не здогадувалася, що я вважаю своє життя нудним, і зовсім не хочу писати про себе. Тому я почала писати про людей, несхожих на мене, і про події, яких ніколи насправді не було. Так зародилася моя пристрасть завдовжки в життя. Пристрасть писати книжки. З самого початку, мої твори були схожі не на автобіографічні нариси, а на трансцендентальну мандрівку в чуже життя та іншу реальність. Зачекайте хвильку, я пройду коло і повернуся до цього.

Тоді ж трапилася ще одна подія: моя мама стала дипломатом. І з маленького, забобонного району середнього класу, де мешкала моя бабуся, я перелетіла у шикарну міжнародну школу [у Мадриді], де я була єдиною туркенею. Саме тут я стикнулася з образом так званого "типового іноземця". У нашому класі вчилися діти різних національностей, але це розмаїття не вело до космополітичної, рівноправної демократії у класі. Радше навпаки, кожну дитину сприймали не як окрему особистість, а як представника чогось більшого. Наш клас був схожий на Організацію Об'єднаних Націй у мініатюрі, і це було весело, допоки не траплялись якісь неприємності на національному або релігійному ґрунті. З дитини, яка представляла певну націю чи релігію, знущалися, її висміювали, та постійно їй допікали. Мені це було знайомим, бо коли я вчилася у школі, у моїй країні стався військовий переворот, мій співвітчизник здійснив замах на Папу Римського, а Туреччина отримала нуль балів на пісенному конкурсі Євробачення. (Сміх)

У той час я часто прогулювала уроки і мріяла податися в моряки. Саме тоді я вперше відчула, що таке культурні стереотипи. Однокласники питали мене про фільм "Опівнічний експрес", якого я не бачила; їх цікавило, скільки цигарок я викурюю щодня, бо вони вважали всіх турків затятими курцями, і ще вони питали, коли ж нарешті я почну покривати своє волосся. Тоді я дізналася про три найбільші стереотипи щодо моєї країни: політика, цигарки і головна хустка. Після Іспанії, ми переїхали до Йордану, Німеччини, і знову повернулися до Анкари. Куди б я не їхала, я відчувала, що моя уява була єдиною валізою, яку я могла прихопити з собою. Завдяки історіям я відчувала, що перебуваю в гущі подій, цілісних і послідовних. А цього мені завжди бракувало.

Коли мені було за двадцять, я переїхала у Стамбул – у місто, яке обожнюю. Я мешкала у дуже жвавому і різнобарвному районі, де написала кілька романів. Я жила в Стамбулі, коли у 1999 році стався землетрус. Коли я вибігла з будинку о третій ранку, я завмерла на місці. Я побачила місцевого бакалійника – сердитого дідугана, який не продавав алкоголь і не розмовляв з маргіналами. Він сидів поруч із трансвеститом у довгій чорній перуці, обличчям якого стікала туш. Я побачила, як продавець відкрив пачку цигарок тремтячими руками і пригостив трансвестита. Саме так мені запам'яталась ніч землетрусу – старомодний бакалійник і заплаканий трансвестит разом курять на тротуарі. Перед обличчям смерті та руйнувань наші звичні відмінності стираються, ми всі стаємо одним цілим, хай навіть на кілька годин. Втім, я завжди вірила, що історії мають такий самий вплив. Я не кажу, що література така ж сильна, як землетрус, але коли ми читаємо хороший роман, то виходимо зі своєї маленької, затишної домівки у ніч на самоті, і знайомимося з людьми, яких раніше не зустрічали, а то й до яких упереджено ставились.

Невдовзі після землетрусу я поїхала до Бостонського жіночого коледжу, а згодом до Мічіґану. Для мене цей переїзд став радше не географічним, а лінгвістичним. Я почала писати твори англійською. Я не емігрант, не біженець і не вигнанець - мене питають, чому я пишу цією мовою - але перехід з однієї мови на іншу дає мені змогу створити себе заново. Я люблю писати турецькою. Ця мова дуже поетична та емоційна. Але я люблю писати й англійською, бо вона дуже логічна та інтелектуальна. У мене різний зв'язок із двома мовами. Як і для мільйонів людей по всьому світу, для мене англійська не є рідною мовою. Якщо ти пізно вивчив мову, то живеш у новому мовному оточенні з постійним і невгамовним розчаруванням. Ми спізнилися і нам завжди хочеться сказати більше, жартувати веселіше, говорити краще, але зрештою ми говоримо менше, ніж хотіли б, бо між тим, що хочемо сказати, і тим, що говоримо, пролягає велика прірва. Ця прірва лякає. Але якщо нам вдасться побороти цей страх, то у нас з'явиться чудовий дороговказ. У Бостоні я зрозуміла - розчарування заохочує.

У той час моя бабуся, яка пильно слідкувала за моїм життям, почала щоденно молитися, щоб я негайно вийшла заміж, нарешті утихомирилася і вела спокійне життя. Бог любить бабусю, тому я таки вийшла заміж. (Сміх) Але замість того, щоб угамуватися, я поїхала до Арізони. Мій чоловік мешкав у Стамбулі, отож мені довелося жити між Стамбулом та Арізоною - двома цілковито різними місцями на земній кулі. Напевно одна половина мене завжди була невтомним мандрівником, як у фізичному, так і в духовному сенсі. Історії супроводжують мене, утримують вкупі мене та мої думки, немов екзистенційний клей.

Хоча я так люблю історії, я гадаю, що вони втрачають свої чари, коли їх сприймають за щось більше, ніж історії. Я б хотіла, щоб ми разом поміркували над цим питанням. Коли мій перший роман англійською вийшов друком в Америці, я отримала цікавий відгук від літературного критика. "Мені сподобалася ваша книжка," він сказав. "Але краще б ви її написали по-іншому". (Сміх) Я запитала, що він має на увазі. Він відповів: "У вашій книжці дуже багато іспанських, американських і латиноамериканських героїв, і лише один турок, який до того ж чоловік". Дія роману відбувалася у студмістечку в Бостоні, тому я не бачила нічого дивного в тому, що іноземних персонажів більше ніж турецьких, проте я зрозуміла, що хотів сказати критик. Також я зрозуміла, що я ще не раз його розчарую. Він хотів побачити вияв моєї ідентичності. Він шукав у книжці турецьку жінку, якою я була.

Ми часто говоримо про те, як історії змінюють світ, але з іншого боку політика ідентичності визначає спосіб, яким продають, читають і оцінюють історії. Багато письменників відчувають цей тиск, але найвразливіші до нього незахідні автори. Якщо ви жінка-письменниця з ісламського світу, як я, від вас очікуватимуть історій про мусульманок, і то бажано сумних оповідок про нещасних мусульманських жінок. Від вас очікуватимуть насичених, зворушливих і особливих історій, без експериментів і авангарду, який ви залишите своїм західним колегам. Все, що я пережила в дитинстві в мадридській школі, зараз відбувається у літературному світі. Письменників вважають не творчими особистостями, а представниками відповідної культури: кілька авторів з Китаю, кілька з Туреччини, кілька з Нігерії. Усі ми повинні мати щось особливе, а ще ліпше - виняткове.

У 1984 році письменник Джеймс Болдвін дав інтерв'ю, під час якого його кілька разів питали про його гомосексуальність. Коли журналіст спробував класифікувати його як письменника-гея, Болдвін перебив його і сказав: "Ви що - не бачите? В мені нема нічого такого, чого б не було в інших, і в інших немає нічого такого, чого б не було в мені". Коли політика ідентичності чіпляє на нас бірки, свобода уяви опиняється під загрозою. Існує одна розмита категорія під назвою "мультикультурна література", яка збирає докупи усіх письменників за межами Заходу. Я ніколи не забуду своє перше мультикультурне читання на Гарвардській площі 10 років тому. Нас було троє. Один письменник із Філіпін, один з Туреччини і один з Індонезії - як в анекдоті. (Сміх) Нас зібрали разом не через схожий стиль чи літературні уподобання. Нас зібрали разом через паспорти. Мультикультурні письменники мусять розповідати справжні історії, а не вигадані. Виходить, література мусить виконувати певну функцію. Таким чином не лише письменники, але й вигадані герої представляють щось більше.

Відразу ж додам, що схильність сприймати історію за щось більше, ніж власне історію, походить не тільки з Заходу. Вона існує усюди. Я відчула це на власному досвіді, коли у 2005 проти мене розпочалося судове слідство через слова моїх вигаданих персонажів у романі. Я мала намір написати конструктивний, багаторівневий роман про вірменську і турецьку сім'ю очима жінки. Моя мікро-історія стала макро-проблемою під час розгляду справи. Одні критикували мене, інші, навпаки, хвалили за висвітлення турецько-вірменського конфлікту. Натомість мені хотілося нагадати і тим, і іншим, що це всього лиш вигадка. Це лише історія. Коли я кажу "лише історія", я аж ніяк не намагаюся применшити свою роботу. Я хочу любити і звеличувати літературу такою, якою вона є, А не тому, що вона є засобом досягнути мети.

Письменники мають право на власні політичні переконання, існують гарні політичні романи, але мова художньої літератури відрізняється від мови щоденної політики. Чехов сказав: "Вирішення проблеми і правильна постава питання це дві різні речі. Завдання митця - поставити питання". Політика ідентичності розділяє нас. Художня література об'єднує. Перша любить рівняти всіх під одну мірку. Другу цікавлять деталі. Перша встановлює рамки. Для другої не існує меж. Політика ідентичності збудована з міцної цегли. Література схожа на швидкий потік.

За часів Османської імперії жили мандрівні оповідачі - "меддахи". Вони ходили по кав'ярнях і розповідали слухачам історії, часто імпровізуючи. Щоразу, коли з'являвся новий персонаж, меддах змінював голос, озвучуючи нового героя. Кожен міг прийти і послухати - прості люди, чи навіть султан, мусульмани і немусульмани. Оповідання стирають усі кордони, як це трапилося з "Повістю про Ходжу Насреддіна", яка завоювала популярність на всьому Близькому Сході, у Північній Африці, на Балканах і в Азії. Сьогодні історії продовжують перетинати кордони. Під час палестинсько-ізраїльских переговорів політики зазвичай не чують один одного, але палестинський читач продовжує читати роман ізраїльського автора, і навпаки, співпереживаючи з оповідачем. Література виводить нас за межі. Якщо ж їй це не під силу, то це погана література.

Книжки врятували замкнуту, сором'язливу дитину, якою я була. Але я також усвідомлюю небезпеку надмірного захоплення книжками. Коли поет і містик Румі зустрів свого духовного приятеля Шамаз-і-Табріза, той негайно викинув книжки Румі у воду, і дивився, як літери розчиняються у воді. Суфісти кажуть: "Знання, яке не виводить тебе за власні рамки, гірше за незнання". Сучасні культурні ґетто не відчувають браку знань - ми досить багато знаємо один про одного (чи думаємо, що знаємо). Їх проблема - знання, які не дають нам вийти за власні рамки: вони роблять нас зарозумілими, черствими і роз'єднаними. Я дуже люблю одну метафору: життя як креслярський циркуль. Як відомо, одна ніжка циркуля нерухомо стоїть на місці. А друга ніжка постійно рухається, вимальовує широке коло. Мої твори схожі на циркуль. Одна частина вкоренилася в Стамбулі, і має міцне турецьке коріння, а друга мандрує світом і приєднується до різних культур. Мені подобається, що мої романи стосуються певного місця і водночас цілого світу, що вони і звідси, і звідусіль.

Якщо ви були у Стамбулі, то напевно бачили палац Топкапи, який служив резиденцією османських султанів впродовж 400 років. У палаці, відразу за спальнями улюблених гаремниць, є Місце, де збираються джини. Воно знаходиться між будівлями. Мене страшенно зацікавила ця назва. Зазвичай, ми не довіряємо місцям, які знаходяться між чимось. Ми вважаємо їх домівкою надприродних істот, як-от джинів, які створені з вогню без диму, і уособлюють невиразність. Але я гадаю, що письменникам і митцям потрібен якраз цей невиразний простір. Коли я пишу роман, я насолоджуюся невиразністю і мінливістю. Мені подобається не знати, що станеться через 10 сторінок. Я люблю, коли мої герої дивують мене. Я могла би писати про мусульманських жінок в одному романі - якусь дуже щасливу історію - а в іншому романі могла б написати про красивого професора-гея з Норвегії. Якщо історія йде зсередини, від серця, ми можемо написати про що завгодно.

Одрі Лорд якось сказала: "Білі батьки вчили нас: "Я думаю, отже я існую". Вона змінила цю фразу: "Я відчуваю, отже я вільна". Як на мене, це чудова зміна парадигми. Чому ж тоді на письменницьких курсах ми в першу чергу вчимо студентів "писати лише те, що вони знають"? Напевно, це хибний початок. Художня література не зобов'яує писати про те, ким ми є, або що ми знаємо, чи, взагалі, про свою ідентичність. Нам слід навчити молодь і самих себе відкрити свої серця і писати про те, що ми відчуваємо. Ми повинні покинути своє культурне ґетто і відвідати наступне ґетто, а за ним ще одне.

Історії рухаються як дервіші у танці, малюючи коло за колом. Вони об'єднують людство, не зважаючи на політику ідентичності, і це чудова новина. На завершення хочу прочитати давній суфійський вірш. "Приходьте. Познайомимося. Полегшимо один одному життя. Любитимемо і нас любитимуть. Цей світ не залишиться нікому".

Дякую.

(Оплески)