Ед Ґаваґан : Історія про хірургів та вузли

Всі ми зранку прокидаємось, вдягаємось, взуваємось та виходимо у світ. Ми думаємо про те, як повернемось додому, роздягнемось, ляжемо спати і тоді знову прокинемось. І це передчуття, цей ритм, дає нам структуру в якій ми організовуємо наше життя, і надає їй критерію передбачуваності. Я живу в Нью-Йорку, де впритул один до одного величезна кількість людей одночасно займається різними справами так, що, здається, життя наділяє вас ще однією парою рук. Тут можуть трапитись такі зіткнення, про які ви навіть не здогадувались. І вам ніколи б не прийшло в голову, що саме ви будете йти по цій вулиці, і саме через те, що ви вибрали цю сторону, а не іншу, ваше життя зміниться назавжди.

Одного вечора я їхав у метро. Сів на потяг. Зазвичай, я дуже пильний, коли сідаю в метро. Я не з тих, що відсторонено від світу сидять в навушниках чи з книгою. І я заходжу в вагон, дивлюсь і помічаю цю пару, студентського віку. Хлопець та дівчина сидять разом. Її нога звисає з його колін, і у них в руках ця маленька штукенція. Вони в'яжуть вузли, і роблять це то однією рукою, то іншою і дуже швидко. Тоді вона віддає все йому і він починає в'язати. Я в житті не бачив нічого схожого. Так, ніби вони практикують магічні трюки.

А на наступній зупинці в потяг заходить чоловік, схожий на професора. Він має переповнену шкіряну сумку, квадратну папку, сумку з ноутбуком, твідовий піджак з шкіряними вставками, та - (сміх) - дивиться на пару. І в той же момент стає перед ними на коліна і каже: "Дивіться, це робиться ось так. І, якщо ви зробите так...",- Він бере в них мотузки і починає в'язати вузли і навіть краще, ніж це робили вони. Виявляється, вони студенти-медики, які їдуть на лекцію про новітні техніки накладання швів, а він - викладач цієї дисципліни. (Сміх)

Професор починає їх повчати: "Цей момент дуже важливий. Коли вам будуть необхідні ці вузли, все буде відбуватись одночасно. На вас навалиться велика кількість інформації, будуть заважати органи, все буде слизьким і дуже важливо, щоб це ввійшло вам у звичку. Чи то лівою чи правою рукою, ви маєте навчитись це робити, навіть не бачачи своїх пальців" . Як тільки я це почув, я перенісся думками в ту ніч, коли мене везли в кареті швидкої допомоги, після того як підібрали пораненого з тротуару, до травматичного відділу лікарні Святого Вінсета в Манхеттені. Що трапилось до цього? З Брукліну приїхала банда. Посвятою для трьох з них було вбивство, а я виявився тим, хто тієї ночі проходив по вулиці Блекер, і вони накинулись на мене, не промовивши ні слова. Мені пощастило, що, коли я вчився в Нотр-Дамі, я займався боксом, тому інстинктивно виставив блок руками. Хлопець справа мав 25-сантиметровий ніж і встромив його мені під лікоть. Він пройшов вверх і зачепив нижню порожнисту вену. Якщо ви знаєте анатомію, то це не дуже вдале місце для порізів, як і інші органи в цій ділянці. А потім, коли мої руки були досі в блоці, він витяг ніж, потягнувся до моєї шиї і встромив його по самісіньку рукоятку. Мені вдалося ударом справа знешкодити хлопця посередині. Другий був досі при справі, і поранив мені легені, але мені вдалось вдарити нападника, щоб виграти час. Я вибіг на вулицю і впав на тротуар, там мене знайшли медики, встромили трубку і повідомили травматологію, що в них новий пацієнт.

Одним з побічних ефектів великої втрати крові є різке звуження поля зору. Я пам'ятаю, як лежав на ношах, і бачив все через тунель, розміром з монетку. Я крутив головою, ми приїхали в лікарню Святого Вінсента, їхали по коридору, я бачив світло і.... провал в пам'яті. Такі моменти зберігаються десь в іншому місці. Вони мають свій склеп, є дуже виразними, і Джордж Лукас там займається звуковими ефектами. (сміх) Тому деколи згадати їх не так легко, як інші події.

Я потрапляю в травмпункт, мене чекають лікарі, світло ввімкнене і дихати мені вже легше тому, що з легень викачали кров, а до того було просто нестерпно. Я сказав: "Чи можу я чимось допомогти?", і - (Сміх) - медсестра істерично засміялась. Я повертаю голову, щоб побачити всіх, і раптово згадую, як збирав гроші для постраждалих від потопу в Бангладеші. Тоді дивлюсь на анастезіолога, що саме надягає на мене маску, і думаю "Він схожий на бангладешця". (Сміх) В голові ці два факти і я думаю: "Може, це якось спрацює".

Тоді я відключаюсь і вони працюють зі мною всю ніч. Їм потрібно було 40 пакетів крові, щоб не дати мені померти на операційному столі. Хірург видалив третину мого кишечнику, сліпу кишку та органи, про існування яких я не здогадувався. Пізніше він сказав мені, що останнім він видалив апендикс. Мені здалось це єдиною корисною річчю. (Сміх) Зранку я відійшов від наркозу. Лікар повідомив, що хоче мене бачити, коли я опритомнію. Він давав лише 2%, що я виживу,

тому був поруч, коли я прийшов до тями. Я відчував себе так, ніби проломив лід і впав в холодне озеро болю. Мене боліло все тіло. Лише в стопі я відчував такий біль, який ніколи не відчував до того. Лікар масував її великим пальцем.

Я глянув на нього, і він промовив: "Радий тебе бачити". Я намагався пригадати, що трапилось, і розгледіти все навколо. Біль був просто нестерпним. Тоді він сказав: "Ми не стригли тобі волосся. Я подумав, що воно надасть тобі сили як Самсону, і ця сила тобі була дуже необхідною". На той час моє волосся було по пояс, я їздив на мотоциклі, був неодруженим, мав свій бар - тобто це було зовсім інше життя.(Сміх)

Три дні я пролежав у реанімації, і після тієї роботи наді мною всі змирилися, що я не опритомнію. Так що три дні всі чекали, що я або помру, або накладу в штани. (Сміх) Коли я нарешті наклав в штани, на мові медицини це означає, що я ніби повернувся з того світу. І - (Сміх)- того ж дня прийшов хірург і забрав з-під мене це простирадло. З ним було троє чи четверо друзів, які на все це дивились. Інфекції не було, вони нахиляються наді мною, натискають, колять, а тодi: " Гематом немає,бла-бла-бла, подивіться на колір". Розмовляють між собою, а я відчуваю себе старим автомобілем після ремонту. І хірург: "Так, я це зробив". (Сміх) І це було просто чудово. Ці хлопці йому кажуть: "Дай п'ять. Чудова робота". (Сміх) А це моя застібка і я досі маю шви та інші сліди.

І пізніше, коли мене вже виписали, спогади та кошмари не давали мені спокою. І я прийшов до нього і запитав: "Що мені робити?". І він, як хірург, сказав: "Хлопче, я врятував тобі життя. Тепер ти можеш робити, що хочеш. Ти справишся. Це ніби я подарував тобі нову машину, а ти скаржишся на відсутність стоянки. Так що всього тобі найкращого. Ти живий, а це головне".

Тут я чую "дін-дон", двері метро закриваються і мені виходити на наступній зупинці. Я дивлюсь на цих дітей і думаю: "Зараз підніму футболку та покажу їм". (Сміх) А тоді думаю :" Це ж Нью-йоркське метро, невідомо, до чого це приведе". (сміх)

Зараз у них буде лекція. Я виходжу з вагону, стою на пероні, і проводжу вказівним пальцем по найпершому шрамі від пуповини, а навколо нього - шрам від мого лікаря. І думаю про те, що зустріч з хлопцями на вулиці, з ножами, привела мене до моєї команди хірургів, чия підготовка, вміння, та, звичайно ж, трішки удачі, витягнули мене з хаосу.

Дякую. (Оплески) (Оплески) Дякую. Мені пощастило бути тут. Дякую. (Оплески)