Діана Ньяд: Екстремальний заплив із найнебезпечнішою у світі медузою

Отож кілька років тому мені мало виповнитися 60 років, а мені не до вподоби бути 60-літньою. (Сміх) І я почала боротися із цим жахом усвідомлення того, наскільки мало я досягнула за своє життя. Це було не зовсім підсумком усіх моїх досягнень, а швидше, ким я стала? Як я витратила свій дорогоцінний час? Чому все промайнуло так швидко, мов блискавка? І я не могла пробачити собі за незліченні, незліченні години, витрачені на негативні думки -- увесь той час, коли я докоряла собі за незбережений шлюб і те, що не чинила опір сексуальному насиллю, коли я була дитиною, і кар'єрне зростання, і це, і це, і оце. Ну чому, чому я не впоралася із усім цим краще? Чому? Чому? Чому? А тоді моя мама померла у віці 82 років. І я почала думати, що я не лише не задоволена минулим, мене ще й почало душити те, що "В мене залишилося лише 22 роки". Що ж я зроблю із цим невеликим проміжком часу, що так швидко минає? І я не жила теперішнім днем.

І я вирішила, що, щоб зцілитися від цього усього нездужання, мені треба погнатися за якоюсь величною мрією, екстремальною мрією, чимось таким, що вимагало б невимовної упевненості та непохитної пристрасті, чимось, що примусило б мене перевершити себе у кожному аспекті мого життя, в кожній хвилині кожного дня, тому що мрія була настільки великою, що мені б її не досягнути без такої поведінки і такої впевненості. І я вирішила, це було моєю давньою мрією, що сягала на стільки років у минуле, тридцять років тому -- єдиний вид змагань із плавання світового рівня, в якому я взяла участь і зазнала поразки у віці 20-ти років -- заплив від Куби до Флориди. Ось що було глибоко у закутках моєї уяви.

Ніхто ще ніколи не робив цього без клітки, що захищає від акул. Це страшно. Більше сотні миль крізь складну ділянку океану. Мабуть, із моєю швидкістю, в моєму віці -- хоча з будь-якою швидкість та у будь-якому віці -- збиратися провести 60 чи навіть 70 годин у безперервному запливі, жодного разу не вилазячи із води у човен.

Тож я почала тренуватися. Я не плавала ось уже 31 рік, жодного помаху. І я зберегла хорошу фізичну форму, але плавання - це зовсім інший звір. Коли вже зайшла за це мова, ось фото зі мною під час тренування. Усміхнене лице. А коли готуєшся до цього змагання, тобі не до посмішок. (Сміх) Це напружений, важкий спорт, і я не пригадую, щоб посміхнулася хоча б раз під час цього запливу. Як я вже казала, я поважаю інші види спорту і часом я порівнюю цей вид спорту із велоспортом чи скалелазанням та іншими заходами, що по суті нагадують експедицію, але тут ви позбавляєтеся чутливості, випробовується ваша фізична витривалість. І коли я розпочала із восьми годин, а тоді 10 годин і 12 годин, і 14 годин, і 15 годин, і 24 годин запливу, я знала, що маю цю витривалість, бо я могла витримати ці навантаження.

І коли я казала, що збираюся зробити 15-годинний заплив, й ось ми поверталися в док після довгого дня вже поночі, й було 14 годин та 58 хвилин, я могла торкнутися дока й закінчити тренування, тренер казав: "Чудово. 14 годин 58 хвилин. Кому яка різниця до тих двох останніх хвилин?" Я казала: "Ні, має бути 15 годин" і я пропливала іще хвилину туди й хвилину назад, щоб було рівно 15 годин.

І я зібрала експедицію. Не те, щоб мені ніхто не допомагав, правду кажучи, я усіма керувала, була лідером команди. А щоб отримати дозвіл від уряду, про які ви читаєте у газетах, думаєте, дістатися до Куби - це звична щоденна справа? Спробуйте "попертися" туди із такою зграєю, як наша - 50 людей, 5 човнів та команда із телеканалу CNN і т.д. Навігація складна. Там є велика ріка Гольфстрім, що тече крізь океан і, звісно ж, не у той бік, куди ви пливете. Вона прямує на схід, а вам треба на північ. Не все так просто. А ще зневоднення. І гіпотермія. І там є акули. Й іще купа різних проблем. А я зібрала, чесно кажучи, провідних експертів світу в яких тільки завгодно галузях.

Місяць тому, 23-го вересня я стояла на тому березі й дивилася у далечінь на горизонт, я запитала себе, чи ти зможеш? Чи твої плечі готові? І вони були готові. Вони були натреновані. Назад шляху вже не було. Чи був мій розум готовий? Знаєте, коли пливеш у затуманених окулярах 60 помахів за хвилину, то насправді ні на що конкретно не дивишся, тобі не дуже добре видно, що там довкола тебе. Вуха тобі закриває тісна шапочка для купання, щоб не переохолодити голову, бо тоді може початися гіпотермія, тож ти не дуже добре чуєш. Ти справді залишаєшся наодинці із власними думками. І я собі підготувала стільки різних рахувалочок англійською, тоді німецькою, тоді іспанською і французькою. Французьку завжди залишаєш собі насамкінець.

А ще я мала пісеньки, у голові я мала список пісень -- я їх слухала не крізь навушники, а прокручувала у думках -- список із 65 пісень. І я не могла дочекатися того, щоб поринути у темряву посеред ночі, бо саме тоді настає час Ніла Янга. (Сміх) І це дивно, правда ж? Ви б подумали, що самі співали б "Алелуя" Леонарда Коуена там посеред величі океану, а не пісні про наркотичну залежність від героїну у Місті Нью Йорку. Але ж ні, чомусь я із нетерпінням чекала того, щоб пірнути у темряву ночі, наспівуючи: ♫ "Я почув, як ти стукала у двері підвалу ♫ ♫ Я кохаю тебе, мала, і хочу ще ♫ ♫ О-о, о-о, ото напаскудили" ♫

(Оплески)

Напередодні запливу я саме дочитала "Великий задум" Стівена Хокінга. І я з нетерпінням чекала своєї мандрівки у світ фантазій. Упродовж тих 50-ти годин я збиралася розмірковувати про край всесвіту. Чи є там той край? Чи це ми живемо в оболонці, чи ні, чи він прямує до безкінечності у часі та просторі? І ніщо не може порівнятися із 50-годинним запливом у океані, коли до голови починають лізти такі думки. Я із нетерпінням чекала нагоди показати, яка я спортсменка, що більше ніхто у світі не може зробити такий заплив. І я знала, що зможу це зробити.

Коли я стрибнула у воду, то прокричала маминою рідною французькою: "Кураж!" І я почала плисти, і, о Господи, усе довкола було прозоре, мов скло. І ми це знали, усі 50 людей у човні, усі ми знали, що ось він, наш час настав. І після кількох годин запливу я собі нагадала, знаєте, спорт сам по собі є, ніби мікрокосмосом життя. Перш за все, ти зіткнешся із перешкодами. І навіть якщо ти почуваєшся чудово увесь час, не сприймай це як належне, будь напоготові, бо буде іще боляче, будуть страждання. Тобі не буде хороше упродовж всього шляху. І я думала про переохолодження і, мабуть, біль у плечах, та усе інше -- коли блюєш від надмірного перебування у солоній воді. Ти занурений у рідину. Твоєму тілу не подобається солона вода. Через кілька днів, три дні, твоє тіло починає пручатися по-різному.

Але ж ні, через дві години, бац! Ніколи за все своє життя... Я знала, що там будуть португальські кораблики, усілякі медузи тощо, але кубомедуза із Південного океану не мала б водитися у тих водах. Мене обійняло полум'я -- нестерпний, нестерпний біль. Я не знаю, чи ще помітна червона лінія ось тут й до верху по руці. Як виявляється, ось таке завбільшки щупальце має на поверхні сотні тисяч маленьких шипів і кожен шип не просто жалить шкіру, він впорскує отруту. Найотруйнішою твариною, що живе в океані є кубомедоза. І кожен з цих шипів впорскує ту отруту у центральну нервову систему. Спершу я почувалася, мов олія, що закипає, Мене накрило відчуттями. І я кричу: "Вогонь! Вогонь! Вогонь! Вогонь! Рятуйте! Хто-небудь допоможіть мені!" А далі почався параліч. Спершу я відчуваю його у спині, а тоді у грудях ось тут зверху, і я не можу дихати. І тепер вже я пливу не гарними довгими помахами, а рухаюся боком, мов краб. Тоді починаються конвульсії.

Один юнак на нашому човні парамедик. Він пірнає, щоб спробувати допомогти мені. Його жалить. Вони витягують його у човен, а він -- насправді, нічого цього я не бачила -- лежить у човні і робить собі уколи епінефрину й кричить. Йому 29 років, дуже статний, стрункий, під два метри зросту, вага 120 кілограмів, і він лежить. І він плаче й кричить моєму тренеру, який намагається допомогти мені. І він каже: "Бонні, здається, я вмираю. Яне можу зробити більше трьох подихів за хвилину. Мені потрібна допомога і я не можу допомогти Діані."

Ось це трапилося о восьмій годині вечора. Лікар, медична команда з Університету Маямі прибули о п'ятій ранку. Тож я проплавала усю ніч, а на світанку вони дісталися туди й почали колоти мені преднізон. Я не вилізла із води, поки вони обколювали мене преднізоном, давали мені Xanax та кисневу маску. Це був ніби відділ інтенсивної терапії на воді. (Сміх) Гадаю, що насправді навіть "морські котики", коли їх жалить кубомедуза, не можуть впоратися. Вони або вмирають, або їх швидко везуть до лікарні.

А я плила усю ніч на весь наступний день. А наступної ночі, коли сутеніло, знову, бац! Знову кубомедуза -- крізь усю шию й ось тут. І цього разу мені це не сподобалося, я не хотіла цьому піддатися, але ж є різниця між безперервним запливом та поетапним запливом. І я піддалася обставинам і перейшла на поетапний заплив. Мене витягнули з води й знову почали обколювати епінефрином та преднізоном, одягати на лице кисневі маски і що там іще у них було на борті. І я повернулася у воду. Й проплила ту ніч, і поки не настав наступний день. А на 41-ій годині це тіло не впоралося. Від руйнівної дії тих жал моя дихальна система відмовила, тож я не могла досягнути того результату, якого хотіла. І моя мрія пішла крахом.

І наскільки дивакувата ця інтелігентна людина, котра усе це затіяла та зібрала усіх оцих світових експертів разом. І я знала про медузу, але я переоцінювала свої можливості. Багато спортсменів цим грішать, знаєте, вважають себе непереможними. Їм варто перейматися за мене. Я за них не переймаюся. Я просто пропливу прямісінько повз них. У нас є бенадрил на борті. Якщо мене вжалять, я просто посміхнуся і перетерплю. Але ось це не можна було перетерпіти із посмішкою.

До речі, найкращою порадою, яку я отримала, була від класу початкової школи на Карибах. Я розповідала цим дітям, їх було 120-еро -- вони усі були в школі у спортзалі -- і я розповідала їм про медузу й те, які вони желеподібні, і вночі їх особливо важко розгледіти. І у них оті довгі десяти чи п'ятнадцятиметрові щупальця. І вони отак обгортаються довкола тебе. І вони можуть впорскувати отруту тобі у тіло.

А маленький хлопчик позаду робив отак. Я запитала: "Як тебе звати?" "Генрі." "Генрі, про що ти хотів запитати?" Він сказав: "Ну, в мене не питання, а радше пропозиція." Він сказав: "Ви знаєте тих людей, що настільки вірять у те, в що вони вірять, що аж одягають на себе бомби?" І я сказала: "Ну, мені дивно, що ти взнав про ці речі, як щось таке, що варте пошани, але так, я знаю про таких людей." Він сказав: "Ось це вам і потрібно. Вам потрібне щось таке, як школа риб, які б плавали перед вами ось так." (Сміх) "І коли медузи припливуть, вони обгорнуть щупальцями риб, вони будуть зайняті ними, а ви просто собі пропливете повз." Я сказала: "О, це мовби армія самогубців." Він сказав: "Ось про це я й кажу. Ось, що вам потрібно."

А я тоді ще не знала, що варто прислухатися до порад восьмирічних дітей. Тож я розпочала той заплив, як зазвичай, у купальнику, і, я не жартую, оце й усе; ось це я отримала від пірнальників з акулами. Закінчила заплив я ось у такому вигляді. Я плавала ось із цією штукою. Настільки я боялася медуз.

А зараз, що я маю робити? Я б не була проти, якби усі ви вийшли на сцену сьогодні й розповіли, як ви впоралися із великими розчаруваннями у своєму житті. Тому що у кожного з нас вони були, чи не так? У всіх нас колись краялося серце. Тож зараз я вирушила на пошуки тої благодаті, із якою я могла б прийняти цю поразку. І я можу поглянути на свій шлях, а не лише саму ціль. Я можу пишатися цим. Я можу стояти ось тут перед вами сьогодні і казати, що я була мужньою. Так.

(Оплески)

Дякую.

І від щирого серця, я можу сказати, що я рада, що прожила ті два роки свого життя таким чином, тому що моєю метою було більше ні про що не шкодувати, і та мета довела мене туди. Коли живете таким чином, коли ви живете ось так пристрасно, немає часу, нема часу шкодувати за чимось, ви просто йдете далі уперед. І я хочу проживати таким чином кожен день решту свого життя, плавати чи не плавати. Але різниця у прийнятті ось цієї конкретної поразки у тому, що часом, якщо рак переміг, якщо на порозі чатує смерть і у нас немає вибору, то достойність і прийняття необхідні.

Але той океан й досі там. Ця надія й досі жива. І я не хочу бути тою божевільною, що пробує рік за роком, пробує і зазнає поразки, знову і знову, але я можу проплисти від Куби до Флориди, і я пропливу від Куби до Флориди.

Дякую. Дякую.

(Оплески)

Дякую.

(Оплески)

Отож що тепер? Чи ти збираєшся переплисти Атлантичний океан? Ні, це в останню чергу. Це єдиний заплив, який мене цікавить. Але я готова. І до речі, репортер зателефонував мені одного дня й він сказав, що подивився у Вікіпедії й побачив там, що мій день народження 22 серпня 1949, і з якоїсь дивини на Вікіпедії вони й мою дату смерті написали. (Сміх) Він сказав: "Ви знали, що помрете у тому ж місці, де й народилися, у Нью Йорку, і що це трапиться у січні '35?" Я сказала: "Ні. Я не знала." І тепер я доживу до 85-ти років. На три роки більше, ніж я думала.

Тож я питаю себе, зараз я починаю запитувати себе, навіть до того, як я досягну цієї екстремальної мрії, Я запитую себе, і, можливо, я й вас можу запитати сьогодні, чи змогли б ви перефразувати слова поетеси Мері Олівер, вона каже: "То що ж це, що це ти робиш із цим одним шаленим та дорогоцінним своїм життям?"

Дякую вам.

(Оплески)

Дякую. Дякую. Дякую. Дякую.

(Оплески) Живіть на повну. Живіть на повну.