Девід Бірн: Як архітектура сприяла еволюції музики

Ось приміщення, де в мої молоді роки вперше звучала музика, яку я писав. Як не дивно, приміщення з непоганою акустикою. Незважаючи на нерівні стіни та барахло повсюди, звучання було спраді непогане. Ось пісня, яку ми там записали. (Музика) Це не Talking Heads, принаймні на фото. (Грає "A Clean Break (Let's Work)" гурту Talking Heads) Як бачите, саме приміщення доповнювало слова пісень. Було зрозуміло, про що ми співаємо. Акустика була досить пристойна. Також не було сильного відлуння. Тому ритм досить таки зберігався, залишався чітким. По всій країні є багато подібних приміщень. Ось клуб Tootsie's Orchid Lounge в Нешвілі. Музика в дечому різнилась, але структура і форма були практично ті ж. Відвідувачі вели себе також дуже подібно. Тому гуртам, що грали в Tootsie's чи CBGB's треба було грати досить гучно -- звук мав бути достатньо потужним, щоб перекрити шум людей, що падають, кричать і роблять все, що завгодно.

Відтоді я грав у багатьох інших, значно кращих місцях. Я грав у Дисней-холі, Карнегі-холі та інших подібних закладах. Це було захоплююче. Але я помітив, що інколи музика, яку я написав, чи над якою працював у той час, звучала не зовсім добре в деяких із тих залів. Виступи вдавалися, але часом ті зали наче не відповідали музиці, яку я писав (чи вже на той час написав). Тому я запитав себе: чи я справді пишу речі для певних приміщень? Чи я маю на думці певне місце, коли пишу музику? Чи це така собі модель творчості? Чи ми створюємо речі, звертаючи при цьому увагу на місце, обставини?

Наприклад, Африка. (Звучить "Wenlenga" / Різні виконавці) Більшість відомої зараз популярної музики в основному походить із Західної Африки. А музика, яку там виконують, я б сказав, інструменти, складні ритми, те, як грають, пейзаж, контекст, все в гармонії. Все ідеально поєднується. Музика звучить ідеально в такій обстановці. При цьому немає великих кімнат, де б виникало відлуння, що плутає ритми. Музичні інструменти досить гучні і не потребують додаткового підсилення, і т.д. Це не випадково. Така музика ідеальна в даному контексті. Вона б звучала безладно в обстановці на кшталт цієї. Це готичний собор. (Звучить "Spem In Alium" Томаса Таліса) Така музика вписується в атмосферу собору. Тональність не змінюється, ноти довгі, практично немає ритму як такого, і приміщення доповнює музичне звучання. Навіть покращує його. Перед вами зал, для якого Бах написав деякі з своїх творів. Ось орган. Зал не такий великий, як готичний собор, тому він мав змогу писати більш складні речі. Він міг навіть змінювати тональність, що було справжнім новаторством, не боячись при цьому різких дисонансів. (Грає "Fantasia On Jesu, Mein Freunde" Йоганна С. Баха)

Це трохи згодом. В таких приміщеннях писав Моцарт. Думаю, це близько 1770 року, десь так. Зали менші, відлуння, відповідно, також менше, тому він міг легко писати музику справді вишукану, вигадливу -- і вона чудово звучала. (Грає соната Фа, KV 13 Моцарта) Вона ідеально підходить до цього приміщення. Ось Ла Скала. Час приблизно той самий, Думаю, будівницво датується 1776 роком. Публіка, слухачі, що приходили тоді в оперні театри, зазвичай кричали та перегукувалися. Вони, як правило, їли, пили, репетували до акторів на сцені, так як люди роблять це в CBGB's та подібних місцях. Якщо їм подобалася арія, вони починали горланити і вимагати виконання на біс, причому не в кінці виступу, а негайно. (Сміх в залі) Що ж, такі були звичаї в опері. Перед вами оперний театр, збудований Вагнером для себе. І розмір приміщення не такий вже чималий. Воно менше, ніж цей зал. Але Вагнер вніс деякі інновації. Йому був потрібен більший оркестр. Він хотів більше помпезності, тому збільшив розмір оркестрової ями. Таким чином там вміщалось більше інструментів низького регістру. (Грає прелюдія до III акту опери "Lohengrin" Ріхарда Вагнера)

Гаразд. Це Карнегі-хол. Без сумніву, такі приміщення стали популярними. Холи стали більшими. Карнегі-хол досить великий. Більший за деякі інші симфонічні зали. Тут набагато більше відлуння, ніж в Ла Скала. Приблизно в цей час, якщо вірити Алексу Росу, що пише для журналу "New Yorker", вступило в дію правило: публіка повинна сидіти тихо -- більше ніяких тобі харчів, пиття та горлання в напрямку сцени, ніякого базікання під час виступу. Повинна була панувати тиша. Ці дві згадані речі означали, що новий вид музики найкраще звучав у таких залах. Це уможливлювало динамічні крайнощі, які не були притаманні деяким іншим видам музики. Можна було почути найтихішу музику, яка б потонула у всьому цьому базіканні та вересках. Але через відлуння в залах на кшталт Карнегі-холу музика дещо втрачала ритмічну складність і ставала більш текстурною. (Грає симфонія №8 мі бемоль мажор Густава Малера) Це Малер. Схожий на Боба Ділана, але це Малер. Та, це з останнього альбому Боба.

(Сміх)

Одночасно з'являється популярна музика. Це джаз-бенд. За словами Скота Джопліна, бенди грали на річкових суднах і в клубах. Знов-таки шумно. Вони грають для танців. Пісня складалася з певних частин -- частин, які відрізнялися, що було дуже до вподоби танцюючим. Вони казали: "Зіграйте цю частину ще раз." Але не можна безкінечно програвати одну й ту ж частину знов і знов для танцюючих. Тому бенди почали імпровізувати нові мелодії. Народилася нова форма музики. (Грає "Royal Garden Blues" Вільяма Генді та Етель Вотерс) Вона виконується переважно в малих приміщеннях. Люди танцюють, кричать і випивають. Тому музика мала бути досить гучною, щоб її можна було почути. Те саме стосується -- говоримо зараз про початок століття -- всієї популярної музики 20-го століття, нехай це рок чи латиноамериканська музика чи що завгодно. Жива музика насправді не так і змінюється.

Вона міняється приблизно в першій третині XX століття, коли це стає одною з головних сцен для музики. А це допомогло музиці дістатись до радіо. Мікрофони дозволили головним чином співакам, а також музикантам і композиторам, повністю змінити той тип музики, який вони до цього створювали. Досі багато з того, що грали на радіо, виконувалося вживу, та співаки, як, наприклад, Френк Сінатра, брали мікрофон і робили речі, які б ніколи не вдались без мікрофона. Інші співаки після Сінатри пішли ще далі. (Грає "My Funny Valentine" Чета Бейкера) Це Чет Бейкер. І такі штуки були б неможливими без мікрофона. Це також не вийшло би без звукозапису. Він співає вам на вухо, шепоче вам на вухо. Це потужний ефект. Ніби він сидить поруч, і шепоче хтозна що тобі на вухо.

Отже на цьому етапі музика розділилась. З одного боку -- музика наживо, з іншого -- запис. І вони більше не повинні бути цілком однаковими. Тепер є зали як цей, наприклад, дискотека, є музичні автомати в барах, де можна обійтися навіть без музикантів. Сама присутність музикантів тут зовсім не потрібна, і звукові системи хороші. Почали створювати музику спеціально для дискотек і під такі звукові системи. І, як і в джазі, були певні уривки, які більше подобались танцюючим, ніж інші. Тому ранні хіп-хоп виконавці прокручували фрагменти знову й знову (Грає "Rapper's Delight", гурт The Sugarhill Gang) МС (ем-сі) імпровізував текст так само, як джаз виконавці зімпровізовували мелодії. Так з'явився ще один тип музики.

Виступи наживо, в епоху своєї величезної популярності, дійшли в плані акустики до, мабуть, найгірших на Землі сцен для виступу: стадіонів, баскетбольних та хокейних арен. Музиканти, які там опинялися, робили все, що могли. Вони писали те, що сьогодні називають стадіонний рок, а саме -- балади в середньому темпі. (Грає "I Still Haven't Found What I'm Looking For", U2) Вони робили все, що могли, зважаючи на завдання, що стояло перед ними. Темп середній. Така музика звучить охоплююче. Це більше соціальна, ніж музична ситуація. І в дечому музика, яку вони писали для такого місця, звучить чудово.

Отже, з'являється більше нових музичних майданчиків. Один з них -- автомобіль. Я виріс на радіо в машині. Та нині це стало чимось іншим. Сама машина стала майданчиком для виступу. (Грає "Who U Wit" Ліла Джона та гурту East Side Boyz) Та музика, яка, я б сказав, написана під звукові системи авто, прекрасно вписується в обстановку. Може, це не те, що ви слухаєте вдома, але для машини вона якраз годиться -- величезний частотний спектр, знаєте, глибокі баси і високі частоти, і голос ніби затиснутий між ними. Автомобільну музику ви можете слухати з друзями.

Але є ще один вид музичного майданчика -- особистий MP3 плеєр. Мабуть, цей тільки для християнських пісень. (Сміх) Певним чином це як Карнегі-хол, або той випадок, коли аудиторія затихала, тому що можна почути найтонші нюанси. З іншого боку, це нагадує західно-африканську музику, бо якщо плеєр грає занадто тихо, можна зробити голосніше, і наступної хвилини, гучний пасаж заглушить вас своїм звучанням. Тому не завжди це добре. Думаю, переважно поп музику сьогодні пишуть, певною мірою, для таких плеєрів, для такого особистого користування, коли можна почути найдрібніші деталі, але динаміка доволі стабільна.

Тому мені цікаво: добре, чи є це моделлю для творчості, оце наше підлаштування? Чи таке відбувається ще десь? Так от, якщо вірити Девіду Атенборо та ще кільком людям, пташки теж підлаштовуються -- пташки, що живуть в кронах дерев, в густому листі, їх крики, як правило, високі, короткі та повторювані. А птахи на нижніх ярусах лісу мають нижчий спів, тому він не спотворюється, коли резонує від поверхні землі. Такі пташки як ця саваннова вівсянка зазвичай видають звуки (Звучить спів саваннової вівсянки), подібні до скрекоту. Виходить, що такі звуки є найбільш енергозберігаючим і практичним шляхом передачі їх перегуків через поля і савани. Інші пташки, як ця танагра, пристосувалися всередині свого виду. Танагри східного узбережжя США, де ліси трохи густіші, мають один тип перегуку, а танагри на іншому боці, на заході (Звучить спів чорно-червоної танагри), мають інший тип перегуку. (Звучить спів чорно-червоної танагри) Отже птахи роблять це також.

І я подумав: Якщо це модель для творчості, якщо ми створюємо музику, принаймні музичну форму, враховуючи різні контексти, і якщо ми малюємо картини, щоб розміщувати на стінах галерей чи музеїв, і пишемо програми, які б підходили до певних операційних систем, тоді все саме так працює? Так, я думаю, це еволюція. Все адаптується. Але задоволення, пристрасть і радість залишаються. Це погляд протилежний традиційному романтичному. Романтичний передбачає, що спочатку виникає захоплення, далі почуття виливаються, і якимось чином набувають певної форми. Тобто, пристрасть, захоплення залишається, але посудина, куди воно виливається, інстинктивно, інтуїтивно створюється в першу чергу. Наперед відомо, у що вильється пристрасть. Цікавий сам конфлікт точок зору.

Письменник Томас Франк вважає, що це, можливо, пояснення того, чому деякі виборці голосують всупереч власним інтересам, чому такі виборці, як більшість з нас, гадають, що коли вони чують щось, що звучить щиро, то це від чистого серця, це непідробне поривання. І вони за це проголосують. Тому, якщо хтось може зобразити щирість, імітувати поривання, в нього, виходить, більше шансів бути обраним. Це виглядає трохи небезпечно. Я хочу сказати, що і пристрасть, і радість не виключають одне одного.

Можливо, сьогодні нам потрібно усвідомити те, що ми як птахи. Ми пристосовуємося. Ми співаємо. І, як і в птахів, радість залишається, як би ми не змінювали те, що створюємо, щоб вписатися в контекст.

Дуже дякую.

(Оплески)