Дейв Еґґерс про своє заповітне бажання під час вручення нагороди TED: «Жила-була школа»

Дуже дякую усім з TED, особливо Крісові та Емі. Не віриться, що я тут. Я вже кілька тижнів не сплю. Ми з Нілом сиділи і порівнювали, як мало ми спали в очікування цієї події. Я ще ніколи так не хвилювався, а коли я хвилююся, то роблю ось це. Щойно зауважив. Отже, я трохи розповім про те, що ми робили у організації під назвою «Валенсія 826», а потім розкажу як ми всі можемо об'єднатися і робити щось подібне.

У 2000 році я жив у Брукліні, дописуючи свою першу книгу. Вдень я ходив, мов причмелений, бо писав від півночі до 5 ранку. Тож протягом дня я ходив чудний. Вдень не було й мови про гостроту думки, зате в мене був вільний графік. У районі Брукліна, де я жив, Парк Слоуп, живе багато письменників – там дуже високе співвідношення письменників до звичайних людей. Крім того я виріс у середовищі вчителів. Моя мама була вчителькою, сестра стала вчителькою, і після коледжу багато моїх друзів пішли вчителювати. Тож я часто чув, як вони розповідали про своє життя. І якими натхненими вони були! Вони були, певне, найпрацьовитішими і найнатхненнішими людьми, яких я знав.

Але я знав про труднощі, які їм доводилося долати, про численні перепони, з якими вони мали справу. Однією складністю було те, що моїм друзям, які викладали в міських школах, було важко втримати своїх учнів на належному рівні, особливо коли йшлося про читання і письмо. Багато з цих школярів були вихідцями із сімей, в яких вдома не спілкуються англійською. Багато з них діти з особливими потребами, з труднощами навчання. І звичайно, вони працюють у школах, які часто недоотримують фінансування. Отже, вони розповідали мені про це і казали: «Знаєш, нам просто потрібно більше людей, більше душ, більше індивідуальної уваги, більше годин, більше досвіду від людей, що навчать англійської і можуть індивідуально працювати з цими учнями».

Тоді я їх питав: «А чому ви самі не проводите з ними індивідуальної роботи?» А вони на те: «Ну, у нас п'ять уроків на день, на кожному по 30–40 учнів. У підсумку це значить 150, 180, 200 учнів на день. Як же ми можемо знайти для кожного учня бодай одну годину на тиждень для індивідуальної роботи?» Для цього треба збільшити робочий тиждень і клонувати вчителів. Тож ми почали про це говорити. І водночас я думав про величезну кількість знайомих: письменників, журналістів, аспірантів, асистентів і так далі. У всіх цих людей більш-менш вільний графік і всіх їх цікавить англійська мова. Хотілось би вірити, що я цікавлюсь англійською, та зараз у мене не дуже виходить нею говорити. Я стараюся. Цей годинник мене дістав. Всіх моїх знайомих об'єднував інтерес до писаного слова як першооснови в плеканні демократії, плеканні просвітленого життя. Отож, у них був, знаєте, час та зацікавлення, проте бракувало якогось посередника у нашому суспільстві, який би сполучив ці дві спільноти.

Тому коли я переїхав до Сан-Франциско, ми винайняли цей будинок. Нашим задумом було взяти «Максвіні» – «Квартальник Максвіні», який ми публікували двічі чи тричі на рік, та ще кілька журналів – і вперше перенести їх у офіс. Раніше ми працювали в мене на кухні у Брукліні. Ми вирішили переїхати в офісне приміщення і влаштувати в цьому ж приміщенні центр репетиторства. Ми міркували: «Сюди однаково щодня приходитимуть письменники, редактори, люди з письменницького середовища, то чому б нам не відкрити передню частину будинку для тих, хто після школи потребує трохи допомоги з письмовими завданнями, стираючи таким чином межу між цими двома спільнотами?» Отож ми вирішили, що працюватимемо над тим, над чим працюємо, а о 14:30 забігатимуть учні, ми відкладатимемо свою роботу, або ж знаходитимемо час для того й іншого. Ті кілька післяобідніх годин віддаватимемо школярам з околиці.

Тож ми знайшли місце, винайняли його, орендар був всіма руками «за». Розмалювали фасад. Це робота Кріса Уера, в якій описано всю історію друкованого слова у формі фрески – треба довго стояти посеред дороги, щоб збагнути увесь малюнок. Отож ми винайняли приміщення. Все було чудово, от лише орендар сказав: «Будинок належить до зони роздрібної торгівлі, вам слід щось вигадати. Вам необхідно щось продавати. Тут не досить мати центр репетиторства». Тож ми подумали: «Ха-ха! Це ж треба!» І не могли придумати, що б такого продавати, але ми провели необхідні дослідження. Перед тим там був тренажерний зал з гумовими підлогами, звуконепроникними стінами, флюоресцентним світлом. Ми все це познімали і знайшли красиві дерев'яні підлоги, побілені балки, і все це було схоже на… Коли ми ремонтували приміщення, хтось сказав: «Знаєте, а воно мені схоже на корпус корабля». Ми розглянулися довкола, тоді хтось додав: «Ну то вам слід продавати реманент для морських розбійників».

Так ми і зробили. Всі сміялися з цього, але ми казали: «В цьому щось є. Давайте продавати піратський реманент». Це піратський магазин. Бачите, я зробив ескіз на серветці, а чудовий тесля збудував усе це – ми оздобили його як магазин для піратів. Тут от дошки продаються по метру, ще в нас є провіант для боротьби з цингою, ось дерев'яні протези, ручної роботи і усіх розмірів, нагорі ви бачите виставку пов'язок на око: чорні – на кожен день, буденні пов’язки, а пастельні чи інших кольорів – у якості вечірнього одягу, для особливих подій, Бар-Міцви тощо.

Отож ми відкрили це місце. А це бочка, яку ми наповнюємо скарбами для учнів: це запасні очі на випадок, якщо ви втратите одне; це всілякі вивіски, порозвішувані повсюди: «Практичні жарти над піратами». Поки хтось читає цю вивіску, ми тягнемо за мотузку і вісім мачулок звалюються йому на голову. Це я придумав: я сказав, що треба, щоб щось падало на голови відвідувачів. Так з'явилися мачулки. А це рибний театр – просто акваріум з морською водою і трьома сидіннями. Відразу за ним ми облаштували приміщення, яке стало навчальним центром. Отже, тут знаходиться навчальний центр, а позаду – офісні кімнати «Максвіні», де всі ми працювали над журналом, редагуванням книжок і так далі.

Діти приходили, вірніше, ми чекали, що вони прийдуть. Треба повернутися. Ми облаштували центр, відкрили його. Багато місяців пішло на ремонт цього приміщення. У нас були столи, стільці, комп'ютери – все. Я поїхав на інтернет-аукціон у готелі «Голідей Ін» у Пало-Альто і купив 11 комп'ютерів G4 одним махом картки. Ми їх завезли, встановили і почали чекати. Я почав цю справу з 12-ма друзями, місцевими письменниками, яких я знав багато років. Ось так ми сиділи. О 14:30 ми виставляли рекламний щит на тротуар, на якому було написано: «Безкоштовне репетиторство з англійської та письма. Заходьте, це нічого не коштує!» Ми собі думали: «Вони почнуть ломитися в двері, їм тут сподобається». Але вони не приходили. А ми все чекали, сиділи за столами і чекали. Тоді всі почали занепадати духом, бо в очікуванні проходили тижні, а ніхто до нас не заходив.

Аж тоді хтось зауважив, що, можливо, існує брак довіри, бо ми прикриваємося магазином піратського реманенту. Ми самі до цього не додумалися, знаєте? Приблизно в той же час я переконав жінку на ім'я Ніневія Каліґарі, багаторічну сан-францизьку вчительку – на той момент вона вчителювала в Мехіко – у неї був необхідний досвід, вона знала все про освіту, мала зв'язки з усіма вчителями та представниками місцевої спільноти. Я переконав її переїхати з Мехіко, де вона вчителювала, і стати виконавчим директором. Негайно ж вона напосілася на вчителів, батьків, учнів і всіх інших, аж раптом щодня у нас було повно людей.

І ми старалися щодня приділити увагу кожному окремо. Нашим завданням було, щоб на кожного учня був наставник. Знаєте, вже доведено, що 35–40 годин індивідуальної уваги на рік приносять учневі зростання оцінки на один бал. Для більшості учнів англійська не є мовою домашнього вжитку. Вони приходять сюди, часто з батьками – тут не видно, але там є церковна лава, яку я купив на аукціоні в Берклі. Звідти батьки часом спостерігають за навчанням своїх дітей. Отож це була основа задуму – індивідуальна увага. Врешті до нас щодня приходила купа дітей. Якщо проходитимете кварталами вулиці Валенсії близько другої по обіді, о 14:30, вас затопчуть діти з великими шкільними наплічниками, що біжать до цього місця.

Це дуже дивно, бо, в певному сенсі, це також школа. Але тут відбувається щось психологічне, щось трішечки інше. Крім того, це місце не мало стигми. Діти не приходили в «Центр для дітей, які потребують допомоги» чи щось у цьому дусі. Це був центр «Валенсія 826». Перш за все, це був піратський магазин – дивовижно! По-друге, в задній кімнаті розмістилося видавництво. Отже, наші практиканти працювали часто за тими ж столами, за сусіднім комп'ютером, пліч-о-пліч із учнями.

Так з'явився центр репетиторства – видавничий центр, як ми його називали, і письменницький центр. Вони приходять і, можливо, працюють зі старшими школярами, які пишуть роман – бо трапляються дуже талановиті діти. Тому жодних стигм. Вони працюють пліч-о-пліч. Це все перші творчі спроби. Вони бачать дорослих і наслідують їхню поведінку. Ці дорослі працюють у тій же сфері. Вони можуть повернутися та спитати когось із дорослих, і таким чином відбувається взаємообмін. Відбувається взаємозбагачення. Лише одна біда, особливо для дорослих працівників «Максвіні», які зголосилися до проекту, не до кінця підозрюючи, що в приміщенні була лише одна вбиральня. З 60-ма дітьми щодня – це проблема.

Знаєте, щось в цьому є, коли діти вчасно виконують домашні завдання, отримують увагу. Коли вони приходять додому, то не марнують часу, не виконують завдання перед телевізором. Вони можуть йти додому о 17:30, спілкуватися з родиною, займатися улюбленими заняттями, гратися. Це запорука сімейного щастя. А кілька щасливих сімей в околиці – це щаслива громада. Кілька щасливих громад – це щасливе місто і щасливий світ. І запорука усього цього – виконане домашнє завдання! Ось вам і розв'язок – індивідуальна увага.

На початку у нас було 12 волонтерів, потім стало близько 50. А згодом дві сотні. Сьогодні у нашому реєстрі 1400 волонтерів. І в нас дуже легко стати волонтером. Головне, навіть якщо у вас лише дві вільні години на місяць, ті дві години проводити пліч-о-пліч, поруч з учнем: пильна увага, промінь світла, спрямований на їх роботу, на їх думки та самовираження кардинально змінять їх життя, адже багато з цих учнів ніколи раніше цього не мали. Тож ми сказали: «Навіть якщо у вас є дві недільні години раз на півроку – не страшно. Цього вистачить». Ось чому група репетиторів так швидко зросла.

Тоді ми сказали: «А що ж нам робити з приміщенням у першій половині дня, бо треба його чимось зайняти до 14:30?» Тому ми почали приводити класи зі школи. Щодня тут проходить практичне заняття, де вони разом створюють книгу. Ось ви бачите, як тут зверху набирається текст. А ось один із класів, який надто захопився писаниною. Лишень зверніть фотоапарат на клас і завжди отримаєте таку картинку. Ось одна із книжок, яку вони зробили. Зверніть увагу на назву: «Книжка, яку ніколи не брали до рук: Титанік». І перше речення цієї книжки: «Жила-була книжка на ім'я Сінді, в якій йшлося про Титанік». Водночас, один із дорослих позаду це все набирає, сприймаючи це абсолютно серйозно, що підкорює їх уяву.

Але у нас залишалися репетитори в резерві. Ось знімок лише деяких репетиторів під час одного заходу. Вчителі, які з нами співпрацюють – з вчителями все зовсім інакше – вони кажуть нам, що робити. Ми прийшли до них, думаючи: «Ми повністю, цілковито відкриті до змін. Ви нам підкажете. Батьки нам підкажуть. Вчителі нам підкажуть, як бути корисними».

Тож вони спитали: «Чого б вам не приходити до школи? Адже є учні, які не прийдуть до вас, батьки яких недостатньо турботливі і не приводять їх, або ж живуть задалеко?» Тоді ми почали казати: «Отже, в нашому реєстрі 1400 репетиторів. Спробуймо зробити запит». Вчитель скаже: «Мені потрібно 12 репетиторів на наступні п'ять неділь. Ми пишемо вступні твори для коледжу. Пришліть когось». І ми розсилаємо це 1400 волонтерам. Хто має вільний час, записується. Вони приходять за півгодини до заняття. Учитель каже їм що і як робити, в чому полягає їх допомога та на якому етапі знаходиться проект. Вони працюють під проводом вчителя, і все це в одній великій кімнаті. І головна сила нашої роботи в цьому: люди приходять прямо з роботи чи з дому прямісінько в клас і працюють безпосередньо з учнями. Таким чином ми можемо працювати з тисячами й тисячами нових учнів. Тоді інша школа запропонувала: «А якщо ми дамо вам класну кімнату на весь день?»

Ось це «Письменницька кімната» Еверетської середньої школи, яку ми облаштували у піратському стилі. Вона поруч з бібліотекою. Тут ми займаємось з усіма 529 дітьми цієї школи. Це їхня газета «Новини з перших рук», яка має постійну колонку від мера Ґевіна Н'юсома на двох мовах – англійській та іспанській. Тож одного дня Ізабель Альєнде написала до нас: «А чому б вам не написати зі старшокласниками книжку? Я б хотіла, щоб вони написали, як досягнути миру у жорстокому світі». І ми пішли в середню школу Турґуда Маршалла, з якою ми вже працювали над чимось іншим, і дали учням таке завдання. Ми сказали: «Наприкінці Ізабель Альєнде прочитає всі ваші есе та опублікує їх у книжці. Вона профінансує видання у м'якій обкладинці. Книгу можна буде купити в усіх книгарнях у районі затоки Сан-Франциско і у всьому світі через Amazon». Тож діти працювали наполегливіше, ніж коли-небудь у своєму житті, бо по той бік чекала читацька аудиторія, по той бік була Ізабель Альєнде. Гадаю, з ними над книжкою працювало близько 170 репетиторів, тож все склалося якнайкраще. Під кінець ми влаштували святкування. Ось книга, яку ви можете купите будь-де. Вона започаткувала серію. Ось наступна книга, яку профінансувала Емі Тан, «Хтось із мене виросте». Утворився постійний проект. Все більше і більше книг.

Тепер ми трохи схиблені на написанні книжок. Діти працюють більше, ніж коли-небудь працювали в житті, якщо знають, що книжка залишиться, знають, що вона стоятиме на полиці, що ніхто не зможе применшити їхніх думок та слів, що ми вшанували їхні слова, вшанували думки, сотнями годин, 5-ма чи 6-ма чорновими варіантами – всю цю увагу до їх думок. І коли вони досягли цього рівня і хоч раз писали на такому рівні, дороги назад нема. Це змінює людину цілковито. Потім ми продаємо книжки у магазині. Ось вони поруч з дошками. Ми продаємо усі книги школярів. Куди ж їх ще дівати, правильно? Тож ми їх продаємо. І раптом з магазином сталося щось дивовижне. Магазин, у дійсності, – хоч ми й створили його жартома – магазин почав давати прибуток. Він платив за оренду. І можливо це особливість Сан-Франциско – я не знаю, не хочу судити. Але люди почали заходити – і це було ще до появи фільмів про піратів! Ми заробляли багато грошей. Ні, не багато, але достатньо для оплати оренди та одного постійного робітника. Зліва ви бачите мапи океанів.

І центр став містком до громади. Люди заходили і казали: «Що за … ? Що це таке?» Я не хочу лаятися в Інтернеті. У вас тут є таке правило? Не знаю. Вони казали: «Що це таке?» Тож люди заходили і дізнавалися більше. І тоді трішки поодаль – зазвичай там невеличкий ланцюг – дещо поодаль вони бачили заняття з дітьми. А ось екскурсія цілим класом. Тож вони щось купували, могли купити трохи смальцю чи проса для свого папуги, або ж, знаєте, гак, чи нічний протектор для гака – все те, що у нас продається. Тож магазин працював дуже добре. І він приваблював багато людей: вчителів, донорів, волонтерів, усіх. Він знаходився прямо на вулиці та був відкритий для людей. Це не був офіс організації, запханий на 30-й поверх якогось хмарочоса в центрі міста. Він був в околиці, мешканцям якої служив, і був постійно відкритим для відвідувачів. І стався дещо дивний, проте щасливий збіг обставин.

Усі, кого я знав у Брукліні, почали говорити: «Чому б нам не створити подібний центр?» І багато з них були колишніми освітянами або майбутніми освітянами. Вони об’єдналися з місцевими дизайнерами та письменниками і по-своєму інтерпретували ідею, створивши щось цілком власне. Вони не хотіли продавати піратський реманент, бо гадали, що там би це не спрацювало. Знаючи дух боротьби зі злочинністю у Нью-Йорку, вони відкрили компанію «Бруклінський постачальник супергероїв». Цей чудовий дизайн належить Семові Поттсу. Метою було надати йому вигляд такої собі майстерні, в якій надають усілякі найрізноманітніші послуги. Тож вони відкрили цей центр. Всередині він нагадує «Costco» для супергероїв – все приладдя у простій формі. Це все ручна робота. Все це різноманітні предмети зі зміненим призначенням. Усі упаковки створені Семом Поттсом.

Тут маємо клітку для утримання негідників, куди діти саджають батьків. Тут маємо офіс. Ось невеличка камера – ви кладете туди свій товар, камера піднімається в електроліфті, а потім хлопець на касі каже вам, що ви маєте проголосити героїчну присягу, що ви і робите, якщо хочете щось купити. Але це обмежує їхні продажі. Особисто я вважаю це проблемою, бо присягу треба казати з рукою на серці і так далі. Ось деякі із товарів. Все це ручна робота. Ось це набір для таємної особи. Якщо бажаєте прикинутися Шерон Бун, американським спеціалістом з маркетингу із Гобокену, Нью-Джерсі. Ось повне досьє зі всім, що треба знати про Шерон Бун. А ось відділ плащів, де ви підбираєте собі плаща, а тоді йдете нагору сталевими сходами, завертаєте до трьох гідравлічних вентиляторів із кожного боку, а далі споглядаєте плащ у дії. Нема нічого гіршого ніж, знаєте, піднятися туди, а плащ весь сплющений чи щось таке. А далі секретні двері – це одна із поличок, яку ви не бачите, бо коли ви заходите, вона повільно відчиняється. Ви бачите її там посередині поруч із зачіпними гаками. Вона відкривається, а за нею навчальний центр. Тож ви бачите повний ефект!

І все це – хочу наголосити – місцево профінансоване та збудоване. Усі дизайнери та усі будівельники – усі місцеві, усе робилося на громадських засадах. Я лише приїжджав і казав: «Так, друзі, у вас все добре виходить» – чи щось подібне. І все. Ось тут бачите час у всіх п’яти районах Нью-Йорка. А так центр виглядає під час занять. Повно людей. Ті ж принципи: індивідуальна увага, цілковита відданість роботі учнів, безмежний оптимізм та простір для творчості та ідей. Щось перемикається у їхніх головах, коли вони проходять 5 метрів цього чудернацького магазину. Тож це школа, але не школа. Це вочевидь не школа, хоч вони й працюють пліч-о-пліч за столами, з олівцями та папірцями.

Це один із учнів, Халед Хамдан. Прочитайте-но цю цитату. Був залежний від відеоігор та ТБ. Вдома не міг зосередитись. Прийшов. Отримав цю зосереджену увагу. І вже не міг звідти вирватись. Досить скоро він почав писати. Вчасно виконував домашнє завдання – виконувати домашнє завдання стало звичкою. До цього швидко звикаєш: зробити роботу, а тоді перевірити її у центрі і знати, що досягнеш чогось більшого і будеш готовий до школи на наступний день. Тож він сильно захопився, а тоді почав робити інші речі. На сьогодні він вже опублікувався у 5 книгах. Він став співавтором мокументарі про супергероїв-невдах під назвою «Колишні герої». Він написав серію про «Пінгвіна Бальбоа», пінгвіна-бійця, пінгвіна-боксера. А кілька тижнів тому він читав перед 500 глядачами у Симфоні Спейсі, на користь «Нью-Йорку 826». Отже він там щодня. Він фанат. Тепер він приводить своїх кузенів. Ось четверо членів родини, які приходять туди щодня.

Тож я перелічу дуже швидко. Це Лос Анджелес, «Крамниця мандрів у часі» Ехо Парку: «Коли б ви не були, ми вже тоді». Це щось на зразок магазину «7-11» для мандрівників у часі. Тож ви бачите – все точнісінько, як у «7-11». П’явки. Кістки мамонта. У них навіть є власний автомат газованої води: «Не працює. Приходьте вчора».

Гаразд, проскакуємо далі. Це центри, які приєдналися до нас і роблять те ж саме: «Вул. Слова» у Піттсфілді, Массачусетс. «Чорнильна пляма» у Цинцинаті. «Говорить молодь», Сан-Франциско, центр, який нас надихнув. «Студія Сент-Луїс» із Сент-Луїса. «Остінська печера кажанів» у Остіні. «Браві слова» у Дубліні, Ірландія, започаткований Родді Дойлем; вони відкриються в квітні. Тепер перейду до мого TEDового побажання – можна?

Добре, ще маю хвилину. Отже, TEDове бажання: я бажаю щоб ви – ви особисто та кожна творча людина і організація, яку ви знаєте, знайшли спосіб залучитися до діяльності державної школи у вашому районі, а потім розповіли про те, що ви зробили, щоб через рік у нас була тисяча прикладів – тисяча! – світозмінного партнерства. Видатні стрибки уперед! І це можуть бути речі, які ви, можливо, вже робите. Я знаю, що так багато людей у цій залі вже роблять дійсно цікаві речі. Я знаю це напевно. Тож розкажіть нам ці історії та надихніть інших на сайті.

Ми створили веб-сайт. Я казатиму «ми» (а не «я») сподіваємось: ми сподіваємось, що учасники цієї конференції розпочнуть нову епоху співпраці з нашими середніми школами. Ми сподіваємось на вашу ініціативу в об’єднанні вашого інноваційного духу та компетенції з зусиллями прогресивних освітян у вашій громаді. Завжди дозволяйте вчителям керувати. Вони скажуть вам, чим ви можете бути корисні. Сподіваюсь, ви допоможете. Існує мільйон шляхів. Ви можете зайти у сусідню школу та порадитися з вчителями. Вони завжди скажуть як допомогти. Отже, це робота «Hot Studio» з Сан-Франциско, вони зробили цю феноменальну роботу. На цьому сайті вже багато історій, багато ідей. Його назва: «Жила-була школа» – чудова назва, як на мене. Сайт документуватиме кожен проект, який вийде з цієї конференції та довкола світу. Тож ви заходите на сайт і бачите купу ідей. Вони можуть надихнути вас. Потім додаєте власний проект, коли розпочнете. «Hot Studio» здійснила чудову роботу за короткий час, тож заходьте на сайт. Якщо виникнуть запитання, питайте цього хлопця, він наш куратор національних програм. Він буде на телефоні. Напишіть йому, він відповість на всі ваші запитання. Він надихне та підтримає вас, і підкаже вам у процесі, щоб ваші зусилля сприяли змінам.

І це буде весело! В цьому суть цього виступу. Така робота не мусить бути стерильною і забюрократизованою. Ви можете діяти, використовуючи власні уміння. Ви потрібні школам. Ви потрібні вчителям. Ви потрібні учням та батькам. Їм потрібні саме ви: ваша фізична індивідуальність і ваш відкритий розум, і відкриті вуха, і безмежне співчуття, щоб ви сиділи поруч з ними, слухали та кивали, і годинами задавали питання. Дехто з цих дітей всього-навсього не знає, наскільки вони чудові: наскільки розумні та як багато вони мають сказати. Ви їм поясните. Ви проллєте на них світло персональною увагою. Тож надіємось, ви долучитесь до нас. Дуже дякую.