Кортні Мартін: Перевинаходячи фемінізм

Отже я народилася в останній день останнього року 70-х. Я була вихована на "Вільні бути тобою і мною", (Схвальні вигуки) на хіп-хопі, - не так багато схвальних вигуків для хіп-хопу ін да хаус. Дякую. Дякую за хіп-хоп - та Аніті Хілл. (Схвальні вигуки) Мої батьки були радикалами - (Сміх) що стали... скажімо так - дорослими. Мій батько жартома каже: "Ми хотіли врятувати світ, а натомість ми просто розбагатіли ". Направду ми сягнули лише середьного класу в Колорадо-Спрінгс, штат Колорадо, але ідею ви вхопили. Я була вихована з дуже важким відчуттям незавершеної спадщини.

В цьому зрілому віці 30 років, я багато думала про те, що значить зростати в ці жахливі, прекрасні часи. І я вирішила, що для мене це була справжня подорож крізь парадокси. Перший парадокс такий, що зростати - це зрікатись минулого а потім швидко виправляти це. Фемінізм був водою, на якій я зростала. Коли я була лише малою дівчинкою, моя мама започаткувала те, що зараз є найдавнішим жіночим кінофестивалем в світі. Відтак доки інші діти дивилися серіали і мультфільми, я дивився дуже езотеричні документальні доробки, відзняті жінками та про жінок. Ви бачите, який це мало вплив. Але вона була не єдиною феміністкою в домі.

- Власне мій батько залишив виключно чоловічий бізнес-клуб в моєму рідному місті, тому, що він сказав, що ніколи не буде частиною організації, що одного прекрасного дня вітатиме його сина, але не його доньку. (Оплески) Він насправді тут сьогодні. (Оплески) Фокус в тому, що моєму братові судилося стати експериментальним поетом, а не бізнесменом, але намір був дійсно добрий.

(Сміх)

У кожному разі, я не відразу набула лейблу феміністки, не зважаючи на те, що він завжди був десь поруч мене, тому що я асоціювала його жіночими групами моєї мами, її картатими спідницями і її підплічниками - жодне з чого не було в пошані у коридорах Вищої Школи Палмер, де я намагалася бути крутою в ті часи. Але я підозрювала, що було щось дійсно важливе в усій цій феміністичній темі, відтак я почала таємно прокрадатися до книжкових полиць моєї мами, зтягувати книжки і читати їх - ніколи, звісно, не визнаючи, що я так робила. Я фактично не приймала позначки феміністки доки не вступила до Бернард Колледжу і не почула промову Емі Річардс і Дженніфер Баумгарднер вперше. Вони були співавторками книги під назвою "Маніфест". - Так що ж за глибоке прозріння, - ви можете запитати, - спричинило момент мого феміністського кліку? - Ажурні панчохи. Дженніфер Баумгарднер носила їх. Я думала, що вони дійсно гарячі. Я вирішила - гаразд, я можу подужати ярлик феміністки. Тепер я розповідаю це вам - я розповідаю це, ризикуючи осоромитись, тому, що я думаю, що частина завдання фемінізму - це визнати, що естетика, що краса, що веселощі мають значення. Є багато дуже сучасних політичних течій, що прогоріли чималою мірою через культурну хіповість. Хтось чув про цих двох, наприклад?

Тому мій фемінізм дуже зобов`язаний маминому, але він виглядає зовсім інакше. Моя мама каже: "Патріархат". Я кажу: "Взаємозалежність". Так раса, клас, стать, можливості, - всі ці речі складають наш досвід того, що значить бути жінкою. Рівність в оплаті праці? - Так. Абсолютно феміністична тема. Але для мене, так само й імміграція. Дякую! Моя мама каже: "Марш протесту". Я кажу: "Онлайн організація". Я співвидаю, разом з колективом інших супер-розумних, дивовижних жінок, сайт, що називається Feministing.com Ми найбільш читана феміністська публікація з усіх. А я кажу вам це, тому що я думаю, що дуже важливо бачити що тут є розмаїття.

Феміністські блоги фактично - версія зростання свідомості в 21 сторіччі. Але також ми маємо прямий політичний вплив. Feministing змогли домогтися зняття товару з полиць Walmart. ми досягли того, що адміністратора-жінконенависника, що слав нам нападницькі листи - звільнили з Великої 10 школи. І одним з наших найбільших успіхів є те, що ми отримуємо листи від дівчаток-підлітків з середини Айови, які кажуть: "Я в пошуковій системі гуглила Джессіку Сімпсон і наштовхнулася на ваш сайт. Я зрозуміла, що фемінізм не про чоловіконенависництво чи сандалі". Так що ми взмозі залучати нове покоління у зовсім новий спосіб.

Моя мама каже: "Глорія Стайнем". Я кажу: "Саміта Мухопадай, Міріам Перез, Енн Фрідман, Джессіка Валенті, Ванесса Валенті, і так далі, і далі, і далі". Ми не хочемо одного героя. Ми не хочемо однієї ікони Ми не хочемо, одного обличчя. - Ми тисячі жінок і чоловіків по всій країні що дописують онлайн, організовують співтовариства, змінюють зсередини установи - і продовжують неймовірну роботу, що розпочали наші мами і бабусі. Дякую!

(Оплески)

Це підводить мене до другого парадоксу: тверезого усвідомлення нашої нечисельності і підтримання віри в нашу велич все відразу. Багато хто з мого покоління - через благі наміри батьківського виховання і самоствердно-спрямованої освіти - були соціалізовані вірити що ми особливі маленькі сніжинки, (Сміх) які вийдуть і врятують світ. Ці три слова, багато хто зростав з ними. Ми переступили сходинку випускних, - важливе місце в наших роздутих очікуваннях, - і коли ми спустились на землю, ми усвідомили, що ми не знаємо, якого чорта це означає, насправді врятувати світ в той чи інший спосіб. ЗМІ часто змальовують моє покоління як апатичне. А я гадаю, що було-б набагато влучніше сказати, що ми глибоко пригнічені. І тут є багато чим бути пригніченими, направду - екологічна криза, нерівність статків в цій країні на відміну від баченого в 1928 році, і на глобальному рівні, абсолютно аморальна і стала невідповідність рівня благополуччя. Ксенофобія в розквіті, торгівля жінками і дівчатами. - Цього достатньо, щоб ви відчували себе дуже перевантаженими.

Я сама особисто відчула це, коли я закінчила Бернард-коледж в 2002 році. Я палала, я була готова творити зміни. Я вийшла наззовні і я працювала в неприбутковому секторі, я пішла в аспірантуру, я обривала телефони, я протестувала, я волонтувала... - і ніщо з цього, здавалося, не мало сенсу. І однієї особливо темної ночі в грудні 2004 року, я сіла з моєю родиною, і я сказала, що я дуже розчарувалася.¼ Я зізналася, що направду, мала фантазію - таку темну фантазію - що пишу листа про все, що було не так зі світом, а потім спалюю себе на сходах Білого Дому. Моя мама ковтнула свого фірмового коктейлю Sea Breeze, її очі справді сповнились сльозами, і вона подивилася просто на мене, й сказала: "Я не можу стерпіти твого відчаю. " Вона сказала: "Ти розумніша, більш творча, і більш стійка, за це. "

Це підводить мене до мого третього парадоксу. Дорослішання - це дико боротись за успіх і справді добряче наковтатись невдач. (Сміх) (Оплески) Є письменник, що має на мене глибокий вплив, Паркер Палмер, і він пише, що багато хто з нас часто травмований "пихатою переоцінкою себе і рабським недооцінюванням самих же себе." Ви, мабуть, вже здогадалися, що я себе не спалила. - Я зробила те, що треба в розпачі, а саме - писати. Я написала книгу, яку я потребувала прочитати. Я написала книгу про вісьмох неймовірних людей з усієї країни, що чинять соціальне правосуддя. Я написала про Ніа Мартін-Робінсон, дочку Детройту і двох активістів громадянського права, що присвятила своє життя екологічному правочину. Я написала про Емілі Епт що спочатку стала соціальним працівником в системі соціального забезпечення, оскільки вирішила, що це найблагородніше, що вона могла зробити, але швидко зрозуміла, не тільки, що їй це не подобається, - а й що це не дуже добре їй вдавалося. Що вона, натомість, справді хотіла - це знімати фільми. - Отже вона зняла фільм про систему соціального забезпечення і спричинила ним величезний вплив. Я написала про Маріселлу Гузман, дочку мексиканських іммігрантів, яка приєдналася до війська, щоб дозволити собі коледж. Вона зазнала сексуального насильства у військовому таборі і пішла на співорганізацію групи, що називається The Service Women's Action Network

- Чого я навчилася в цих та інших людей - що я не можу судити про них базуючись на їх невдачі в реалізації їх піднесених цілей. Багато з них працюють в глибоко непіддатливих системах - війську, конгрессі, освітній системі і т.п. Але те, що їм вдалося зробити в рамках цих систем - бути гуманізуючою силою. І врешті-решт, що може бути важливіше за це. Корнел Вест каже: "Звичайно, це провал. Але наскільки добрий провал? " Це не означає, що ми відмовляємося від наших найбільш диких, великих мрій. - Це означає, що ми працюємо на двох рівнях. На одному, ми дійсно слідуємо цим зламаним системам частиною яких ми опиняємось. Але з іншого боку - ми вкорінюємо наше самоствердження у щоденні актах спроб зробити день однієї людини добрішим, справедливішим, і т.д.

Тож, коли я була маленькою дівчинкою, Я мала кілька дуже дивних звичок. Одна з них - я мала звичку лежати на підлозі, в кухні дому мого дитинства, і смоктати великий палець моєї лівої руки, тримаючись за холодні пальці на ногах моєї мами - правою рукою. (Сміх) Я слухала її розмову по телефону, яких вона мала багато. Вона говорила про засідання ради директорів, вона засновувала миротворчі організації, вона координувала спільне користання автівками, вона втішала друзів - всі ці щоденні акти турботи і творчості. І, звичайно, в три-чотири роки, я слухала заспокійливий звук її голосу. Але, я думаю, я також одержувала свій перший урок з роботи активіста.

Активісти, яких я інтерв`ювала не мали між собою нічого спільного, буквально, за винятком однієї речі, - всі вони наводять своїх матерів як найбільш важливе і значуще джерело активістського впливу. Так часто, особливо в молодому віці, ми дивимося вдалечінь на наші моделі сповненого сенсу життя, та іноді вони розгортаються на наших власних кухнях, говорячи по телефону, готуючи нам вечерю, роблячи все те, що допомагає світові обертатись і обертатись. - Моя мама і так багато жінок, як вона навчили мене, що життя не йде про славу, або упевненість, чи навіть безпеку. - Воно про осягання парадоксів. Про те, щоб діяти навіть зазнаючи пригнічення. І ще - про справді сильну любов до людей. І врешті-решт, - ці речі спонукають до життя в якому приймаєш виклик, і винагороджуєшся за це.

Дякую!

(Оплески)