Чарльз Гезлевуд: Довіряючи оркестру

Я диригент, і я сьогодні тут, щоб поговорити з вами про довіру. Моя робота залежить від неї. Має існувати, між мною та оркестром, той непохитний зв`язок взаємодовіри, що народжується зі взаємної поваги, через яку ми можемо розгорнути музичну оповідь в яку ми всі віримо.

В давні часи, диригування, творення музики, йшло менше про довіру і більше, направду, про примус. До, й підчас Другої Світової Війни, диригенти неодмінно були диктаторами - ці тиранічні постаті, що піддають репетиції не лише оркестр вцілому, але й осіб в його складі, до кожного дюйму їхніх життів. Але я щасливий сказати, що тепер, коли світ змінився, - музика змінилась разом з ним. Тепер ми маємо більш демократичне бачення і спосіб створення музики - вулицю з двобічним рухом. Я, як диригент, маю приходити на репетицію зі сталевим відчуттям зовнішньої архітектури тієї музики, в якій міститься та неосяжна особиста свобода, що дозволить учасникам оркестру засяяти.

Стосовно мене, звичайно, я маю повністю довіряти мові мого тіла. Це все що я маю на продаж - мовчазна жестикуляція. Навряд я міг-би вигукувати настанови коли ми граємо.

(Музика)

Пані та панове, - Scottish Ensemble.

(Оплески)

Тож, щоб все це спрацювало, очевидно, я маю зайняти позицію довіри. Я повинен довіряти оркестру, і, що ще більш важливо, я повинен довіряти собі. Подумайте про це: коли ви займаєте позицію недовіри, - що ви робите? Ви перестраховуєтесь. І в моїй грі це значить, що ви надмірно жестикулюватимете. В результаті перетворюючись на, свого роду, шалений вітряк. І чим сильнішими стають ваші жести, тим більш невизначеним, розмитим і, відверто кажучи - марним це стає для оркестру. Ви перетворюєтесь на посміховисько. Тут більше немає довіри - тільки зловтішання.

І я пам'ятаю, на початку моєї кар'єри, знову і знову, на цих пригнічуючих виходах з оркестрами, я був ладний суцільно збожеволіти на сцені, силуючись породити бодай незначне крещендо лише невеличке підсилення звуку. Бідолашний я - вони мені його не давали. Я провів багато часу в ті ранні роки беззвучно схлипуючи у роздягальнях. І якими марними видавались мені слова поради від визначного британського диригента-ветерана, сера Коліна Девіса, котрий сказав: "Диригування, Чарльзе, це наче тримати маленьку пташку в своїй руці. Якщо ти триматимеш надто цупко - ти розчавиш її. Якщо ти триматимеш її заслабко - вона відлетить". Маю сказати - в ті дні, я не міг, направду, навіть знайти пташку.

Ключовим і дійсно інтуїтивно важливим досвідом для мене, з точки зору музики, були мої пригоди в Південній Африці, - найбільш запаморочливій музичній країні на планеті, як на мене, але країні, що через свою музичну культуру, навчила мене одному фундаментальному уроку: що через створення музики можна підійняти найглибші рівні основоположної, життєдайної довіри. Ще в 2000 році, я мав можливість поїхати до Південної Африки для формування нової опери. Тож я відправився туди, прослуховував, здебільшого в сільській місцевості, просто по всій країні. Я почув, близько 2000 співаків і зібрав колектив з 40 найбільш відпадних, вражаючих молодих виконавців, більшість з яких були чорні, але було й кілька білих виконавців.

Тоді з'ясувалося, напочатку першого циклу репетицій, що один з цих білих виконавців був, у своєму попередньому втіленні, членом Південно-Африканської поліції. А в останні роки старого режиму, вона регулярно відряджалася в селища нападати на громади. Тож ви можете собі уявити, що це знання робило з температурою в приміщенні, з загальною атмосферою. Давайте залишимо ілюзії. - В Південній Африці, відносини цілком позбавлені довіри - це ті, що є між білим поліцейським і чорною громадою. То як же нам це зцілити, пані та панове? Просто через спів. Ми співали, ми співали, ми співали, і вражаюча нова довіра зростала, і насправді, дружба розквітла. І це продемонструвало мені таку базову істину, що музика та інші форми творчості часто можуть дістатись тих місць, що безодня слів не подужає дістатись.

Таким чином, ми зрушили кілька виступів з мертвої точки. Ми почали гастролювати з ними на міжнародному рівні. Однією з них була опера "Кармен". Ми тоді думали, що ми зробимо фільм "Кармен", який ми записали й відзняли на виїзді в селищі на околицях Кейптауну, під назвою Хайелітша. Частина була проспівана повністю мовою Кхоса, - красивою мелодійною мовою, якщо ви цього не знаєте. Вона називається "U-Carmen e-Khayelitsha" буквально "Кармен з Хайелітша". Я хочу програти вам невеличкий кліп зараз з жодної іншої причини, аніж щоб дати вам позитивний доказ того, що немає нічого дрібного в Південно-Африканському творенні музики.

(Музика)

(Оплески)

Дещо, що я вважаю абсолютно чарівним в Південно-Африканській музиці - це її вольність. Південноафриканці просто роблять музику дійсно вільно. І я думаю, значною мірою, це завдяки одному фундаментальному факту: вони не прикуті до нотного стану. Вони не читають нот. Вони довіряють своїм вухам. Ви можете навчити купу південноафриканців мелодії, тривалістю приблизно в п`ять секунд. А потім, як за помахом чарівної палички, вони спонтанно імпровізуватимуть, наладовуючи гармонію довкола цього мотиву тому що вони можуть. Тоді як ті з нас, що живуть на Заході, якщо я можу використовувати цей термін, - я гадаю, мають значно більш зашкарубле ставлення або відчуття музики - що, так чи інакше, це всього лише навички та системи. Тому це є виключною прерогативою еліти, групи обдарованих. І все ж, пані та панове, кожен з нас на цій планеті ймовірно, щоденно взаємодіє з музикою.

І я дозволю собі піти ще далі, - я готовий посперечатися, що кожен з вас, хто сидить в цьому залі, був би радий палко обговорити, з повною переконаністю, про кіно, вірогідно, про літературу. Але чи багато хто з вас зможе впевнено висловитись стосовно класичного музичного твору? Чому це так? І те, що я збираюся сказати вам зараз - це просто закликати вас побороти цю нестачу самовпевненості, наважитись, повірити, що ви можете довіряти своїм вухам, ви можете почути ті базові м'язові тканини, волокна, ДНК, що роблять величний музичний твір - величним. У мене є невеликий експеримент, що я хочу спробувати з вами.

Чи знаєте ви, що TED - це мелодія? Дуже проста мелодія з трьох нот - T, E, D. Тепер зачекайте хвильку. Я знаю, що ви збираєтеся сказати мені: "Т не існує в музиці." Ну пані та панове, є освячена віками система, яку композитори використовують вже сотні років, що доводить, насправді, що "Т" таки існує. Якщо я заспіваю вам музичну гамму: A, B, C, D, E, F, G - і просто продовжу з черговим набором літер в алфавіті, ту саму гамму: H, I, J, K, L, M, N, O, P, Q, R, S, T - ось і маєте. Т, бачите, те саме, що й F в музиці. Тож Т це F. Так що T, E, D те ж саме, що й F, Е, D. Тепер той музичний твір, що ми грали на початку цієї сесії, в його серце було покладено тему, якою є TED. Послухайте.

(Музика)

Чуєте? Чи я відчуваю запах сумнівів у повітрі? Добре, зараз ми зіграємо це для вас знову, і ми підкреслмо, ми випнемо TED. Вибачте на слові.

(Музика)

О, мій Боже, це було голосно і чітко, без сумниву. Я думаю, ми повинні зробити це навіть більш явним. Пані та панове, вже майже час для чаю. Чи ви усвідомлюєте, що матимете співати за ваш чай, мені цікаво? - Я гадаю, що нам потрібно поспівати до чаю. Ми заспіваємо ті три дивовижні ноти: T, E, D. Ви зробите це для мене?

Аудиторія: T, E, D.

Чарльз Гезлевуд: Так, ви звучите трохи подібніше до корів, аніж до людських істот. Чи спробуємо ми ще раз? І дивіться - якщо ви любителі пригод - візьміть на октаву вище. Т, Е, D.

Аудиторія: T, E, D.

ЧГ: Ще раз, завзято. (Аудиторія: T, E, D.)

- І я, як бісів вітряк знову, ви бачите. Тепер ми покладемо це на музику. Музика почнеться, а потім, за моїм сигналом ви будете співати це. (Музика) Ще раз, з почуттям, пані та панове. Інакше ви не вхопите суті. Спроможіться, пані та панове. Це був непоганий дебют хору TED, зовсім непоганий дебют.

Ще є проект, який я зараз починаю, яким я дуже схвильований і хотів би поділитися з вами, тому, що він весь про зміну сприйняття, і, по суті, - про побудову нового рівня довіри. Найменша з моїх дітей народилася з церебральним паралічем, що, як ви можете собі уявити, якщо у вас немає власного досвіду, - доволі велика річ для прийняття. Але дарунок, що моя прекрасна донька подарувала мені, окрім самого її існування, це те, що вона відкрила мені очі на всю широчінь спільноти, що була досі прихована, спільноти людей з обмеженими можливостями. І я виявив, що дивлюся на Паралімпійські ігри і думаю, як неймовірно були використані технології, щоб довести попри будь-які сумніви, що інвалідність - не перешкода для найвищого рівня спортивних досягнень. Звичайно ж, є темний бік цієї істини, що полягає в тім, що насправді знадобились десятиліття, для світу в цілому - щоб зайняти позицію довіри, щоб дійсно повірити, що інвалідність і спорт можуть йти разом в переконливій і цікавій формі.

Тож я зловив себе на питанні: де є музика у всьому цьому? Ви не можете сказати мені, що немає мільйонів людей з обмеженими можливостями, в одній тільки Великобританії, з потужним музичним потенціалом. Тому я вирішив створити платформу для цього потенціалу. Це буде перший в історії Великобританії національний оркестр з обмеженими можливостями. Він називається Параоркестр.

Я збираюся показати вам зараз кліп з найперших сесій імпровізації, що ми мали. Це був дійсно надзвичайний момент. Тільки я і чотири вражаюче обдаровані інваліди-музиканти. Зазвичай, коли ви імпровізуєте - і я роблю це весь час по всьому світі - є початковий період жаху, коли всі надто налякані, щоб закинути капелюх в кільце, жахлива вагітна тиша. Й раптово, немов за помахом чарівної палички - бац! - Ми всі там і це повний бедлам. Ви нічого не чуєте. Ніхто не слухає. Ніхто не довіряє. Ніхто не відповідає іншим. А от в цій кімнаті з цими чотирма інвалідами-музикантами, протягом п'яти хвилин - захоплене вслухання, захоплююча відповідність і дійсно шалено красива музика.

(Відео) (Музика)

Ніколас: -"Мене звуть Ніколас МакКарті. Мені 22, і я піаніст-шульга. І я народився без моєї лівої руки... - правої руки. - Чи можу я це перезаписати?" (Сміх)

(Музика)

Лін: -"Коли я створюю музику, я почуваюсь як пілот в кабіні літака що керує польотом. Я оживаю."

(Музика)

Кларенс: - "Я б радше обрав можливість знову грати, аніж ходити. В цьому так багато радості, і речей що я можу одержати граючи та виступаючи. Це частково полегшило мій параліч."

(Музика)

(Оплески)

ЧГ: Мені б так хотілося, щоб кілька з тих музикантів були тут з нами сьогодні, щоб ви могли бачити на власні очі, які вони абсолютно надзвичайні. Paraorchestra - це назва цього проекту. Якщо будь-хто з з вас думає, що ви хочете допомогти мені в будь-який спосіб досягти того, що чесно кажучи досі, на сьогодні - є неможливою та недосяжною мрією - будь ласка, дайте мені знати. Тепер мій прощальний постріл бере свої витоки від великого Йозефа Гайдна, чудового австрійського композитора другої половини 18-го століття - він провів більшість свого життя на службі у принца Ніколауса Естергазі, разом зі своїм оркестром. Принц любив його музику, але він також любив заміський маєток, де він зазвичай жив більшість часу, що був просто на австро-угорському кордоні, місце, зване Естерхазі - далеко від великого міста Відня.

Тож одного дня 1772 року, принц постановив, що сім'ям музикантів, сім'ям оркестрових музикантів, були вже не раді в замку. Їм не дозволили залишатися там більше, їх мали повернути до Відня - як я зазначив - нездоланна віддаль в ті дні. Ви можете собі уявити - музиканти були невтішні. Гайдн сперечався з принцем, але безрезультатно. Тому, враховуючи, що принц любив його музику, Гайдн вирішив, написати симфонію у відповідь.

І ми збираємося зіграти лише саму кінцівку цієї симфонії зараз. І ви побачите оркестр в свого роду похмурому протесті. Я втішений повідомити, що принц вхопив цей натяк з виступу оркестру, і музиканти возз'єдналися зі своїми сім'ями. Але я гадаю, що це доволі добре підсумовує мою промову - те, що там, де є довіра, є музика - а відповідно - й життя. Там, де немає довіри, музика доволі швидко відмирає.

(Музика)

(Оплески)