Керолайн Кейсі: Переосмислити власні обмеження

Чи може хтось із вас пригадати, ким вам хотілося бути, у свої 17? Знаєте, ким я хотіла бути? Я хотіла бути байкершею. (Сміх) Я хотіла ганяти на машинах, і бути дівчиною-ковбоєм, і Мауглі з "Книги джунглів". Тому що всі вони - здатні бути вільними, з вітром у волоссі - просто вільні. І на моє 17-ти річчя батьки, знаючи, наскільки я люблю швидкість, подарували мені одне заняття з водіння на мій 17тий день народження. Не те щоб вони могли дозволити мені надалі керувати, але просто щоб втілити мою мрію у життя.

І на своє 17 річчя я супроводжувала свою сестричку, сама наївність, як я робила все своє життя, мою сестричку з порушеннями зору, до окуліста. Адже старші сестри завжди мають підтримувати молодших. І моя сестричка хотіла бути пілотом - Бог їй у поміч. Я теж завжди перевіряла зір, просто за компанію. І на свій 17й день народження, після несправжнього огляду, окуліст згадав, що у мене день народження. І він спитав: "Ну, і як ти святкуватимеш?" І я ж взяла той урок водіння, і сказала: "Я вчитимусь керувати". І запанувала тиша - така жахлива тиша, коли знаєш: щось не так. Він обернувся до моєї мами і спитав: "Ви їй досі не сказали?" На своє 17-ти річчя, як це б влучно сказала Дженіс Йєн, я дізналася правду в 17 років: я з народження практично сліпа.

І знаєте, як це воно так сталося, що я прожила 17 років і не знала цього? Якщо хтось вважає, що музика кантрі не потужна, я вам скажу: так вийшло завдяки любові мого батька до Джонні Кеша та його пісні "Хлопець на ім'я Сью". Я найстарша з трьох дітей. Я народилася у 1971ому. Невдовзі після мого народження, батьки дізналися, що у мене очний альбінізм. Вам це про щось говорить? Я вам скажу, найпрекрасніше з цього те, що я не бачу цього годинника і не бачу, скільки на ньому хвилин, і Слава Богові, ура! (Сміх) Може я вторгую ще трохи часу. Але найголовніше, давайте я вам розповім, Я підійду дуже близько. Не панікуй, Пет. Привіт. Бачите цю руку? За нею світ з вазеліну. Кожен чоловік у цій кімнаті, навіть ти, Стів, - Джордж Клуні для мене. (Сміх) І жінки, ви всі такі гарні. Коли я хочу виглядати гарною, я відходжу десь на метр від дзеркала, і вже не бачу зморшок на обличчі, від постійного мруження очей, вдивляючись у темні вогні.

Справді надзвичайним є те, що коли мені було три з половиною, якраз перед школою, мої батьки прийняли дивне, незвичне та неймовірно сміливе рішення. Ніяких спеціалізованих шкіл. Ніяких вказівників. Ніяких обмежень. Лишень мої можливості та потенціал. Вони вирішили сказаьти мені, що я можу бачити. І от, так само як Сью з пісні Джонні Кеша, хлопчик з іменем дівчинки, я підростала та вчилася на власному досвіді, як бути сильною, як виживати, коли їх не буде поруч, аби захистити мене, або все припиниться. Але найголовніше, вони дали мені можливість вірити, відчайдушно вірити, що мені це вдасться. Тому коли я почула від окуліста всі ті речі, таке велике жирне "ні", ви можете уявити: я була приголомшена. І не зрозумійте мене неправильно, бо вперше, коли я це почула, - окрім того, що я подумала, що це божевілля, - я відчула удар в груди - просто "що?" Та дуже швидко я прийшла до тями. Це було так. Перше, про що я подумала, була моя мама, яка плакала, стоячи за мною. І, Богом клянуся, я вийшла з кабінету, повторюючи: "Я буду керувати машиною. Я керуватиму. Ви з ґлузду з'їхали. Я керуватиму. Я знаю, я можу їздити".

І з тією ж упертістю, яку мені ще в дитинстві прищепив тато - він навчив мене ходити під парусом, знаючи, що я не могла бачити, куди я пливу, де берег, що ні вітрил, ні пункту призначення я не бачитиму. Але він начив мене вірити та відчувати вітер на обличчі. І той вітер на обличчі змушував мене повірити, що лікар був божевільний і я зможу керувати машиною. І на наступні 11 років я заприсяглась, що ніхто й ніколи не дізнається, що я сліпа, тому що я не хотіла бути невдахою, не хотіла бути слабкою. І я вірила, що можу це зробити. Я брала життя на таран як справжня Кейсі. Я була археологом, і тоді я розбивала речі. Потім я управляла рестораном, і я підковзувалась на чомусь. А потім я була масажисткою. А потім я була ландшафтним садівником. А потім я пішла до школи бізнесу. Неповносправні - надзвичайно освічені люди. А потім я отримала роботу в світовій консалтинговій компанії Accenture. І вони навіть ні про що не здогадувалися. Неймовірним є те, як далеко віра може вас завести.

У 1999му, коли я вже два з половиною роки там пропрацювала, дещо трапилось. Неймовірно, але мої очі вирішили, що досить. І тимчасово, дуже неочікувано, мій зір впав ще більше. І я в індустрії чи з не найбільшою конкуренцією у світі, де ти тяжко працюєш, граєш наповну, маєш бути кращим з кращих. За два роки, Я дійсно бачила дуже погано. І я опинилася перед менеджером з персоналу 1999тому і сказала те, чого собі й не уявляла. Мені було 28 років. Я побудувала імідж навколо того, що я можу й не можу робити. І я просто сказала: "Вибачте. Я не бачу, і мені потрібна допомога." Просити допомоги буває дуже важко. Ви знаєте, про що я; не треба бути інвалідом, щоб знати це. Нам всім відомо, наскільки важко буває визнати слабкість та поразку. І це лякає, чи не так? Але вся та віра рухала мене так довго.

Можу вас запевнити: бути активним в зрячому світі коли ви не здатні бачити, - це трохи складно, це реально складно. Можу вам сказати, аеропорти - це катастрофа. Заради Бога, будь ласка, присутні тут дизайнери. Дизайнери, підніміть свої руки, хоча я вас і не бачу. Я завжди опиняюся в чоловічих туалетах. І у мене все нормально з відчуттям запаху. Але я просто можу вам сказати, що маленький значок на дверях чоловічого чи жіночого туалету визначається трикутничком. Ви коли-небудь намагалися його побачити, якщо у вас вазелін перед очима? Така маленька річ, правда? І ви знаєте, як виснажливо намагатися бути ідеальним, коли ти не такий, або бути кимось, ким ти не є?

Отже коли я зізналася відділу кадрів, що не можу бачити, вони відправили мене до окуліста. Я й гадки не мала, що той чоловік змінить моє життя. Проте перед знайомством з ним я була розгублена. Я більше не знала, хто я. І той окуліст не витрачав час на перевірку моїх очей. О ні, це була психотерапія. Він поставив мені кілька запитань, і одним з них було: "Чому? Чому ти так вперто намагаєшся не бути собою? І чи подобається тобі те, що ти робиш, Керолайн? І знаєте, коли працюєш у величезній консалтинговій фірмі, вони вставляють тобі до голови чіп: "Я люблю Accenture. Я люблю Accenture. Я люблю свою роботу. Я люблю Accenture. Я люблю Accenture. Я люблю свою роботу. Я люблю Accenture." Піти означало програти. І він спитав: "Тобі це подобається?" Я не могла говорити - настільки мені перехопило подих. Я просто думала - то як мені йому відповісти? І тоді він спитався: "Ким ти хотіла бути, коли була маленькою?" Таке, я не збиралася сказати йому: "Ну, я хотіла ганяти на машинах та мотоциклах." Навряд чи це було доречно на той момент. Він і так, певне, думав, що я несповна розуму. І як я вже виходила з його кабінету, він покликав мене і сказав: "Я думаю, вже час. Тобі варто припинити боротися і зайнятися чимось іншим". Двері зачинилися. І ця тиша одразу, як виходиш з кабінету лікаря, багато хто знає, як воно. В мене заболіло в грудях. Я й гадки не мала, куди я йду. Жодного натяку. Та я знала, що гру скінчено.

Я пішла додому, і біль у грудях так дошкуляв мені, що я подумала: "Піду побігаю". Не надто розумне рішення. Але я вийшла на пробіжку, по добре відомій мені дорозі. Я її знаю, мов свої п'ять пальців. Я завжди дуже добре там бігала. Я рахую сходи, ліхтарі і таке інше, з чим незрячі люди мають часті зустрічі. І там був камінь, який я завжди оминала. Я ніколи через нього не падала, ніколи. І от я біжу, плачу, і бац, вдаряюся перечипаюся через свій камінь. Геть знесилена, я впала на нього в середині березня 2000го - типова ірландська погода в середу - сіра, шмарклі, сльози повсюди, так аж шкода себе.

Я була на землі, я була розбита, і я була зла. І я не знала, що робити. Я досить довго там просиділа, думаючи "Як я піднімуся з цього каменя й піду додому? Ким я буду? Чим я буду?" І я подумала про тата, і подумала: "Боже правий, я так не схожа на Сью". І я знову й знову прокручувала в голові, що ж сталося? Де все пішло не так? Чому я не зрозуміла? А найдивніше те, що в мене просто не було відповідей; Я втратила віру. Дивіться, куди мене привела ця віра. А тепер я її втратила. І вже дійсно не могла бачити. Я була зламана. я згадувала того окуліста, який питався: "Ким ти хочеш бути? Ким ти хочеш бути? Ким ти хотіла бути, коли була маленькою? Тобі подобається те, чим ти займаєшся? Роби щось інше. Ким ти хочеш бути? Роби щось інше. Ким ти хочеш бути?" І дуже повільно, повільно, і ще раз повільно, але це сталося. Так і тсалося. Тієї миті, коли я до цього дійшла, в мої голові все вибухноло й гайнуло до серця, щось дивне. "Отже, як щодо Мауглі з "Книги Джунглів"? Куди ще більш дивне". І тієї миті, саме тієї миті, коли мене це так вразило, присягаюся, це було наче: "Урра!" Щось, в що можна вірити. І ніхто не зможе сказати мені "ні". Так, кажіть, що я не можу стати археологом. Та ви не можете сказати мені, ні, що я не можу бути Мауглі, знаєте чому? Бо ніхто цього раніше не робив, і тому це зроблю я. І неважливо, хлопчик я чи дівчинка, я просто втечу.

Так я встала з того каменя, і, Боже мій, як ж я помчала додому. Я летіла додому, і не впала, і не врізалася. Я забігла сходами нагору, і знайшла одну зі своїх найулюбленіших книжок, "Подорожі на моєму слоні" Марка Шанда - не знаю, чи ви про неї чули. Ось я схопила цю книгу, сиджу на дивані і думаю: "Я знаю, що робитиму. Я знаю, як стати Мауглі. Я проїду всю Індію на спині слона. Я буду приборкувачем слонів". Я не мала жодної гадки, як я підкорюватиму слонів. Від консультанта з управління до підкорювача слонів. Жодного уявлення як. Я не знала, як орендувати слона, де його дістати. Я не говорила на гінді. Я ніколи не була в Індії, взагалі. Та я знала, що буду. Тому що коли приймаєш рішення в правльний час в правильному місці, весь всесвіт працює на його втілення.

За дев'ять місяців після того слизького каменя, у мене було єдине сліпе побачення з двометровим слоном на ім'я Канчі. І разом з ним ми пройшли тисячу кілометрів по Індії. (Аплодисменти) Варто збагнути, не те, що б я до цього нічого не досягала - о Бог мій, досягала. Але знаєте, я вірила в неправильну річ. Я не вірила в себе - справжню себе, в кожну частину себе - всі часточки всіх нас. Ви знаєте, як багато з нас прикидається тими, ким ми не є? І знаєте що, коли ти дійсно віриш у себе і все з собою пов'язане, те, що відбувається, - неймовірне.

А та подорож на тисячу кілометрів допомогла зібрати достатньо коштів на 6.000 операцій від каткракти. 6.000 людей змогли бачити завдяки цьому. Коли я злізла з того слона, знаєте, що було найпрекраснішим? Я кинула свою роботу в Accenture. Я пішла, і стала соціальним підприємцем, і заснувала організацію разом з Марком Шандом під назвою Слонова Сім'я, яка опікується збереженням слонів у Африці. І я організувала "Канчі", бо моя організація мала називатися іменем мого слона, бо інвалідність - це як слон у кімнаті. Я ж хотіла, щоб ви бачили її в позитивному ключі - ніякої благодійності, ніякого жалю. Але я хотіла працювати лише й тільки з бізнес та медіа верхівкою, щоб повністю змінити імідж інвалідності зробивши його доступнішим і цікавим. Це було дивовижно. Це те, чим мені хотілося займатись. Я більше не думала про всілякі "ні", чи про те, що я не бачу, чи про інші нісенітниці. Просто здавалося, що це можливо.

Цікаво, що на шляху сюди, на TED, чесно кажучи, я була перелякана. І я говорю, але ж це прекрасна аудиторія, і що я тут роблю? Але коли я сюди їхала, ви будете раді це знати, я таки користувалася своєю білою паличкою, тому що з нею дуже зручно оминати черги в аеропорту. І я дісталася сюди, по-щасливому горда, що не можу бачити. І один мій близький друг написав мені повідомлення, знаючи, що я боюся. Незважачи на те, що я тримаюся впевнено, я боялася. Він написав: "Будь собою." І от вона я. Ось я, вся.

(Аплодисменти)

І я усвідомила, що машини, мотоцикли та слони, - це не свобода. Бути повністю вірною собі - це свобода. І мені ніколи не потрібні були очі, щоб це побачити, ніколи. Мені просто треба було власне бачення та віра. І якщо ви дійсно вірите - я маю на увазі, з усіх глибин вашого серця, - ви можете змінити світ. І ми маємо його змінити, тому що кожен з нас - жінка, чоловік, гомо, гетеро, неповносправний, справний, нормальний, хто завгодно, - кожен з нас має бути найкращим самим собою. Я більше не хочу, щоб хто-небудь був невидимий. Ми всі повинні брати участь. І покінчити з цими ярликами і обмеженнями - треба позбавитися ярликів. Тому що ми не банки з джемом; Ми дивовижні, різні, чудові люди.

Дякую.

(Аплодисменти)