Бен Сандерс: Навіщо виходити з дому?

Фактично я заробляю на життя, тягаючи сани, тож це не дуже сильно напружує мене в розумовому плані, але я зачитаю запитання з цьогорічного інтерв'ю "Чи може постійний потік інформації, з філософської точки зору, нівелювати нашу здатність уявляти речі або замістити наші мрії про досягнення чогось? Зрештою, якщо хтось інший робить щось деінде, і ми можемо брати в цьому участь віртуально, то навіщо напружуватись і виходити з дому?"

Зазвичай мене представляють полярним дослідником. Я не впевнений, що це одна з передових професій 21-го століття, але я витратив більш, ніж два відсотки всього свого життя на проживання в наметі на Полярному колі, тож я все-таки трохи виходжу з дому. Я вважаю, що, за своєю суттю, я більше людина, яка створює щось, аніж спостерігач або споглядач чогось, і саме цю дихотомію, цю прірву між ідеєю та дією я збираюся коротко дослідити.

Найбільш лаконічна відповідь на запитання "чому?", яке не давало мені спокою останні 12 років, звичайно приписується цьому відважному на вигляд джентльмену, який стоїть ззаду, другий зліва, Джорджу Лі Меллорі. Багато з вас впізнають його ім'я. В 1924 його востаннє бачили, коли він зник поміж хмарами біля вершини гори Еверест. Він може й не бути першою людиною, яка зійшла на Еверест, більш, ніж 30 років до Едмунда Хілларі. Ніхто не знає, чи дістався він вершини. Це досі загадка. Але йому приписується створення фрази "Тому що він є." Тепер я не впевнений, що він дійсно сказав це. Є дуже мало підстав припускати наступне, але те, що він сказав насправді, в дійсності набагато краще і, знов таки, я роздрукував це. Зараз зачитаю.

Найперше питання, яке ви поставите, і на яке я змушений буду дати відповідь: В чому смисл підкорення Евересту? Моя моментальна відповідь - ні в чому. Взагалі немає найменшої вірогідності якоїсь вигоди. О, ми можемо дізнатися трохи про поведінку людського тіла на великих висотах, і, можливо, лікарі зможуть застосувати наші спостереження певним чином для завдань авіації, в інших відношеннях ми нічого від цього не отримаємо. Ми не принесемо звідти ні одного шматочка золота, чи дорогоцінного каменю, ані вугілля або метал. Ми не знайдемо жодного футу землі, який можна засадити врожаєм і вирощувати їжу. Отже, смислу немає. Якщо ви не можете зрозуміти, що в людині є щось, що відгукується на виклик цієї гори і приймає цей виклик, що боротьба є боротьбою самого життя до вершини і тільки до вершини, ви не зрозумієте, чому ми йдемо. Все, що ми отримаємо від цієї пригоди - справжня радість, а радість, зрештою, є кінцем життя. Ми живемо не для того, щоб їсти і заробляти гроші. Ми їмо і заробляємо гроші, щоб мати змогу насолоджуватись життям. Ось що означає життя, і ось для чого воно існує."

Твердження Меллорі про те, що вийти з дому та податися в ці грандіозні пригоди - це радісно та весело, тим не менш, не зовсім відповідає моєму власному досвіду. Найдалі я відійшов від дверей свого дому навесні 2004. Я досі не знаю точно, що на мене найшло, але я запланував самостійно здійснити перехід через Північний Льодовитий океан без ніякої допомоги. По суті я запланував пройти від північного узбережжя Росії до Північного полюсу, а потім йти далі до північного узбережжя Канади. Ніхто не робив цього до того часу. Мені було 26. Багато експертів казали, що це неможливо, а особливо від цієї ідеї не була в захваті моя мама. (Сміх)

Дорога від невеликої метеостанції на північному узбережжі Сибіру до мого відправного пункту, границі багатолітньої криги, узбережжя Північного Льодовитого океану, зайняла приблизно п'ять годин, і якби хтось з вас побачив як безстрашний Фелікс Баумгартнер підіймався б вверх замість простого спуску вниз, ви би зрозуміли моє погане передчуття, в той час як я сидів в гелікоптері, який прямував на північ, і відчуття неминучого фатуму. Я сидів там і думав, у що ж я вляпався. Було трохи весело, трохи радісно. Мені було 26. Я пам'ятаю, як сидів там, дивлячись на свої сани. Мої лижі були напоготові, в мене був супутниковий телефон, помпова рушниця на випадок нападу полярного ведмедя. Я пам'ятаю, як виглянув з вікна і побачив другий гелікоптер. Ми обидва гуркотіли по цьому неймовірному сибірському світанку, і частина мене відчувала себе кимось посередині між Джейсоном Борном і Вілфредом Тезігером. Частина мене відчувала гордість за мене, але в основному я був вкрай наляканим.

Та подорож тривала 10 тижнів, 72 дні. Я нікого не бачив. Ми зняли це фото біля гелікоптеру. Більше того, я не бачив нікого 10 тижнів. Північний полюс, на мою голову, знаходиться посеред моря, тому я подорожував покритим кригою Північним Льодовитим океаном. НАСА описувало тогорічні умови як найгірші з того часу, як почали робити перші записи. Я тягнув 180 кілограмів їжі, пального та спорядження, приблизно 400 фунтів. Середня температура протягом 10 тижнів становила мінус 35. Мінімальна - мінус 50. Отже, повторюсь, багато радості чи веселощів не передбачалось.

Однак, однією з чарівних сторін цієї подорожі, через те, що я йду через море, через цей плавучий, дрейфуючий, рухливий пласт криги, який плаває на поверхні Північного Льодовитого океану, є те, що це середовище знаходиться в стані постійного руху. Крига постійно переміщується, ламається, дрейфує, повторно замерзає, тож краєвид, який я спостерігав протягом майже 3 місяців, був дивовижним для мене. Можливо, більше ніхто не міг і не зможе побачити ці панорами, ці краєвиди, які я спостерігав 10 тижнів. І це, на мою думку, імовірно, найкращий аргумент на користь виходу з дому. Я можу розповісти вам, як це було, але ви ніколи не знатимете, як це було, і чим більше я намагатимусь пояснити, що я почувався самотньо, що я був єдиним людським створінням на 5,4 мільйонів квадратних миль, що було холодно, майже мінус 75 з холодним вітром в найгірші дні, тим більше слів не вистачатиме і я буду не в змозі описати все належним чином. І тому мені здається, що діяти, знаєте, спробувати пережити, брати участь, докладати зусиль, замість того, щоб спостерігати і сумніватися, ось де справжня суть життя, життєва сила, енергія, яку ми можемо отримувати з наших годин та днів. Однак зараз я додам слова попередження. Згідно мого досвіду є щось, що викликає звичку в насолоді життям на грані людських можливостей. Зараз я говорю не лише про безрозсудний, мужній Едвардський стиль відчайдушної хоробрості, але й про рак підшлункової залози, в цьому є щось, що викликає звичку, і в моєму випадку, я думаю, що полярні експедиції скоро стануть чудовою звичкою. Я не можу пояснити вам, наскільки це чудово, доки ви не спробуєте це, але ці експедиції можуть з'їсти всі гроші, які в мене є, зруйнувати будь-які стосунки, які я мав, тому будьте обережні з тим, чого ви бажаєте.

Меллорі допускав, що в людині є щось, що відповідає на виклик гір, і мені цікаво, чи це правда, що є щось в самому виклику, в зусиллі, а особливо у великих, незавершених, масштабних викликах, з якими стикається людство, що викликає нас на дуель, і, згідно мого досвіду, це дійсно правда. Є одна незавершена справа, яка кидає мені виклик більшу частину мого дорослого життя.

Багато з вас згадають цю історію. Це фото Капітана Скотта та його команди. Скотт вирушив в дорогу понад сто років тому для того, щоб спробувати стати першою людиною, яка підкорить Південний полюс. Ніхто не знав, що там. Він зовсім не був нанесений на карту в той час. Ми знали більше про поверхню місяця, ніж про серце Антарктики. Як багато хто з вас знає, Скотта підбив на це Руаль Амундсен і його норвезька команда, які використовували собак та сани, запряжені собаками. Команда Скотта йшла пішки, їх було п'ятеро і всі вони несли спорядження та тягнули сани, вони прибули на полюс і виявилось, що норвезький прапор вже був там, Можу собі уявити їх біль та розчарування. Всі п'ятеро розвернулись і почали повертатися на узбережжя, і всі п'ятеро померли по дорозі назад.

В наші дні існує помилкове уявлення, що все це робилось задля дослідження і пригод. Коли я говорю про Антарктику, люди часто кажуть: "Знаєш, цікаво, ведучий програми "Блу Пітер" справді нещодавно зробив це на велосипеді?" Або, "Як мило. Знаєш, моя бабуся їде в круїз по Антарктиці наступного року. Якщо ти не знав. Чи є надія, що ти побачиш її там?" (Сміх)

Все ж подорож Скотта лишається незавершеною. Ніхто ніколи не пройшов від самого узбережжя Антарктики до Південного полюсу та назад. Це мабуть найвідважніший подвиг Едвардського золотого віку досліджень, і мені здається, що зараз саме час, беручи до уваги все те, про що ми дізнались століття потому від цинги до сонячних батарей, що зараз саме час, щоб хтось завершив цю справу. І саме цим я збираюсь зайнятися.

О цій порі наступного року в жовтні я очолю команду з трьох чоловік. Нам знадобиться приблизно чотири місяці, щоб здійснити цю подорож туди і назад. Ось масштаб. Червона лінія очевидно представляє собою половину шляху до полюсу. Ми маємо розвернутися і прийти назад знову. Я добре усвідомлюю іронію своїх слів, коли кажу вам, що ми будемо вести блоги і записи в Twitter. Ви зможете опосередковано, віртуально пройти цей шлях, як ніхто інший до цього часу. А для мене це також буде чотиримісячним шансом знайти зрештою точну відповідь на питання "Чому?".

Наше життя сьогодні більш безпечне та зручне, ніж будь-коли раніше. В наш час вже точно немає такого виклику для дослідників. Мій консультант з професійної орієнтації в школі ніколи не згадував цю професію як варіант вибору. Якби я захотів дізнатись, наприклад, скільки зірок має Чумацький шлях, скільки років тим величезним головам на острові Пасхи, то більшість з вас змогли б знайти цю інформацію прямо зараз, навіть не встаючи зі своїх місць. Проте, якщо я й вивчив щось за майже 12 років тягання важких речей по холодних місцевостях, так це те, що справжнє натхнення та розвиток виникає лише завдяки несприятливим умовам та виклику, відмови від того, що є зручним та знайомим та зустрічі з невідомим. В житті всі ми маємо потрясіння, які необхідно пройти, та полюси, яких потрібно дістатись, і я вважаю, говорячи образно, що принаймні всі ми могли б отримати користь виходячи з дому трохи частіше, якби тільки змогли набратися сміливості. Я безумовно попросив би вас трохи відчинити двері і подивитися на те, що відбувається поза вашим домом. Дуже вам вдячний. (Оплески)