Еймі Мулінз: Можливості, які надають тяжкі випробування.

Я хотіла б поділитися з вами відкриттям, яке я зробила декілька місяців тому під час написання статті для "Italian Wired" Коли б я щось не писала, я завжди тримаю поруч словник синонімів, і от, одного разу, скінчивши редагування уривку, я усвідомила, що ніколи в своєму житті не шукала слова "неповносправний", аби дізнатися його значення.

Дозвольте мені зачитати статтю зі словника. "Неповносправний", прикметник: "скалічений, безпорадний, малокорисний, розбитий, той, що застопорився, знівечений, поранений, пошматований, кульгавий, пошкоджений зубожілий, змучений, знесилений, безсильний, стерилізований, паралізований, неповноцінний, старечий, дряхлий, виведений з ладу, виснажений, кінчений, погублений, недоумкуватий, викреслений; також дивись пошкоджений, непотрібний та слабкий. Антоніми, здоровий, сильний, здатний". Я читала цей перелік голосно другові та спочатку сміялася, це здавалося кумендним, однак тільки-но я дісталася "пошматований" - мій голос обірвався, і я була змушена зупинитися та отямитися від емоційного потрясіння та впливу, які завдала поява цих слів.

"Так то ж, беззаперечно, через мій зношений застарілий словник". Рорзмірковую: "Скоріш за все через давню дату публікації".™ Однак, насправді виявилося, що дата публікації припадає на початок 80-х років, коли я лише розпочинала навчання у початковій школі та формувала образ самої себе поза колом сім’ї і стосовно інших дітей та світу навколо. І, нема потреби казати, дякую Богові, що я тоді не користувалася ще словником. Я маю на увазі, що на підставі цієї статті, це значило б, що я народилася у світі, який сприймає таких як я без жодної позитивної характеристики незалежно від того, чим це викликано насправді, коли, в дійсності, я на сьогодні є відомою через ті можливості та пригоди, які надало мені життя.

Отже, я одразу вирушила на пошуки у мережі видання за 2009 рік, очікуючи знайти виправлення, варті уваги. Ось оновлена версія статті. Нажаль, не набагато краща. Набільш мене непокоять останні два слова в категорії "Близькі Антоніми" - "цілісний" та "корисний".

Справа не тільки в словах. А в тому, що ми думаємо про людей, коли називаємо їх цими словами. Йдеться про цінності, що стоять за цими словами, і як ми створюємо ці цінності. Наша мова впливає на наше мислення і те, як ми сприймаємо світ, і як ми сприймаємо інших людей. Фактично багато давніх суспільств, включаючи греків та римлян, вірили у могутність промовленого прокляття, тому що назвати щось вголос означало надати цьому життя. Отже, яку реальність ми хочемо покликати до життя, особу, яка обмежена, чи особу, яка може реалізовувати необмежені можливості? Роблячі звичайні речі, такі як надавання "імені" особі, дитині, ми можемо накладати обмеження чи кидати тінь на їхню силу. Чому б замість цього не відкрити перед ними двері?

Однією з осіб, яка відкрила мені двері, був мій доктор, який займався мною в дитинстві в Інституті імені А. І. Дюпона в місті Вілмінгтон, штат Делавер. Його ім’я доктор Піцутільйо. Американець італійського походження, чиє ім’я, певно, було важко вимовити більшості американців, тому він також був відомий як доктор Пі. І доктор Пі завжди носив барвисті банти-краватки та мав бездоганно добре ставлення до роботи з дітьми.

Мені сподобалося майже все, що пов’язано із моїм перебуванням в цьому госпіталі, за винятком моїх сеансів фізичної терапії. Я мала робити незчисленні, як мені здавалось, повтори вправ з цими широкими еластичними стрічками - різних кольорів, ну, щоб допомогти розвинути м'язи моїх ніг. І я ненавиділа ці стрічки більш за все. Я ненавиділа їх, лаялася на них. Я ненавиділа їх. Повірте, хоч я і була п’ятирічною дитиною, я почала торгуватися з доктором Пі, аби позбавитися цих занять, невдало, звичайно. І одного дня він прийшов на мій сеанс - виснажливі та безжальні, ці сеанси - та сказав мені: "Ого, Еймі, ти така сильна, дужа маленька дівчина, думаю, що ти зможеш зараз розірвати одну з цих стрічок. Якщо розірвеш, я дам тобі сотню доларів".

Звичайно, це була проста хитрість з боку доктора Пі щоб долучити мене до занять, які мені не подобалися, зваблюючи мене перспективою стати найбагатшою п’ятирічною дитиною на всьому другому поверсі, однак у такий спосіб він спромігся перетворити жахливу щоденну частину мого життя на щось нове та обіцяюче для мене. І зараз дивуюся, його бачення мене і проголошення мене сильною та дужою дічиною добре сформувало мій власний погляд на себе як на природжено сильну, міцну та спортивну особу в майбутньому.

Це приклад того, як дорослі через позицію "сили" можуть запалити силу дітей. Але у раніше зазначених статтях словників наша мова не дозволяє розвинутися дійсності, яку ми так хочемо, можливість особистостей відчувати себе спроможними. Наша мова не сприйняла ще зміни, які сталися у суспільстві, багато з яких постали завдяки технологіям. Без сумніву, з медичної точки зору, мої ноги, лазерна хірургія захворювань очей, титанові коліна та протези для стегон старіючих тіл, які дозволяють людям повністю застосовувати свої можливості та перевершувати обмеження, які природа наклала на них, не кажучи вже про інститути соціальних мереж, дозволяють людям здійснити самовизначення, заявити про власне визначення самих себе, таким чином вони можуть долучатися до спільнот у світовому масштабі за власним вибором. Отже, можливо технологія розкриває нам зараз більш чітко те, що завжди було істиною, що у кожного є щось рідкісне та значне, щоб запропонувати суспільству, а людська здатність пристосовуватися є нашою найважливішою перевагою.

Людська здатність пристосовуватися - це цікава річ, тому що люди завжди хотіли говорити зі мною про "подолання нещастя", і тут я зроблю зізнання. Цей вираз мені ніколи не подобався, і я завжди почувалася ніяково, намагаючись відповісти на запитання людей про це, і мабуть розумію, чому. Неявним у виразі "подолання нещастя" є ідея того, що успіх, чи щастя має виникнути після подолання складних обставин, при цьому особа залишається недоторканою та непошкодженою таким "досвідом", так, ніби мій життєвий успіх прийшов до мене через мою придатність та спроможність ухилятися чи оминати життєві пастки на протезах чи через те, що інші люди сприймають як мою неповносправність. Однак, фактично ми змінилися. Важкі обставини залишають поза собою сліди, фізично, емоційно чи все разом. І вважаю, що це добре. Нещастя - це не перепона, яку слід оминати, щоб продовжити своє життя. Це - частина нашого життя. І я схиляюсь до думки, що це як моя тінь. Часом я бачу її велику частину, часом - замалу, однак, вона зажди біля мене. Та, безумовно, я не намагаюся применшувати вплив, вагу людських зусиль.

Життя приносить і нещастя і виклики, і це все дійсне і стосується кожної особи, однак питання не в тому, зустрінетесь ви чи ні із скрутними обставинами, а в тому, як ви це зробите. Тож наша відповідальність не полягає у тому, щоб просто відсторонити тих, про кого ми дбаємо, від неприємних обставин, а підготувати їх зустріти ці обставини достойно. І ми завдаємо шкоди нашим дітям, коли змушуємо їх почуватися неготовими до адаптації. Є велика різниця та відмінність. між об’єктивним медичним фактом того, що я є особою після ампутації та суб’єктивною суспільною думкою чи є я, чи ні неповносправною. Правда, єдина справжня та стійка неспроможність, якій я мала протистояти, це світ, що продовжує думати, що мені можна дати вищезазначені визначення.

В нашому бажанні захистити тих, про кого ми піклуємося, даючи їм холодну, важку правду про перспективи їхнього здоров’я, або, насправді, прогнози щодо очікуваної якості їхнього життя, треба бути певними, що ми не кладемо першу цеглину у стіну, яка фактично зробить когось неспроможним. Можливо існуюча модель лише огляду того, що в тобі "зламалося", і як це "відремонтувати", є такою, що більш пригнічує, ніж безпосередньо сама виявлена патологія.

Не лікуючи цілісності особи, не визнаючи зосередженої в ній сили, ми створюємо шкоду на додачу до нещасть, які принесло їй життя. Ми оцінюємо чиюсь придатність та корисність нашій громаді. Отже нам треба дивитися глибше у прихований за патологією обсяг людської здатності. І найбільш важливим є зв’зок між тим, що сприймається як вади, та нашою великою творчою здатністю. Отже, йдеться не про примешення значення, чи відхилення цих важких моментів, ніби ми хочемо уникнути їх чи замести під килим, а навпаки - знайти "загорнуті" у несприятливі обставини можливості. Отже, думка, яку я хочу донести, це не стільки боротися з труднощами скільки відкрити себе їм, обійняти їх обхопити їх, користуючись визначенням реслінгу, можливо навіть потанцювати з ними. І якщо ми побачимо труднощі в якості природних, стійких та корисних, ми в меншому ступені будемо обтяжені їхнім існуванням.

В цьому році ми відзначаємо 200 річницю дня народження Чарльза Дарвіна, і 150 років тому, пишучи свої роздуми про еволюцію, Дарвін описав, я думаю, правду про людську природу. Перефразовуючи, виживають не найсильніший, і ненайрозумніші а ті, хто найкраще пристосовується до змін. Конфлікт - це джерело творення. Серед іншого, в роботах Дарвіна, ми можемо побачити те, що людська здатність виживати та процвітати приводиться до руху боротьбою духу людського через конфлікт аж до перетворення. Отже, знову, перетворення, пристосування - наші найвеличніші людські якості. І можливо, до тих пір, поки ми неперевірені, ми не знаємо, з чого ми зроблені. Можливо це те, що нам дають труднощі - розуміння самих себе, усвідомлення власних сил. Тож ми можемо зробити собі подарунок. Ми можемо уявити труднощі як щось, що є більш ніж важкі часи. Можливо ми зможемо подивитися на це як на зміну. Труднощі - це лише зміна, до якої ми поки не призвичаїлися.

Думаю, найбільша перешкода, яку ми створили самі для себе,- це концепція нормальності. А зараз, хто нормальний? Нема нормального. Є загальне. Є типове. Нема нормального. І чи хотіли б ви зустрічатися з такими бідними, посередніми особами, якби такі нормальні існували? (Сміх) Я так не думаю. Якщо ми зможемо змінити нашу спрямованість на нормальність, на спрямованість на можливості, на потенціал, бути навіть трохи небезпечним, ми зможемо вивільнити силу багатьох дітей, та простимулювати їх розділити свої рідкісні та цінні дарування із громадою.

Антрополги кажуть, що лише одну річ ми, люди, завжди вимагали від членів нашої громади, це бути корисними, здатними вкладати. Є докази, що неандертальці 60000 років тому носили літніх осіб та осіб з серйозними фізичними пошкодженнями, і можливо через те, що життєвий досвід виживання цих людей довів цінність для громади: на них не дивилися як на "зламаних" та некорисних, на них дивилися як на рідкісних та цінних.

Кілька років тому я була на продуктовому ринку в місті, де я виросла, у цій червоній зоні північно-західної Пенсильванії, стояла біля "гори" помідорів. Було літо. На мені були шорти. І чую позаду голос якогось чоловіка, який промовив: "А чи це не Еймі Мулінз?" Я повернулася, побачила літнього чоловіка. Я не мала і гадки, хто це.

Я сказала: "Пробачте, пане, ми раніше зустрічались? Я не пам’ятаю цього".

Він відповів: "Ну, скоріш за все, не пам’ятаєте.♪ Я маю на увазі, коли ми зустрілися, я діставав вас з утроби вашої матері. (Сміх) О, цей чоловік. І потім, звичайно, в голові спрацювала клепка.

Цей чоловік, то доктор Кін, чоловік про якого я знала лише з розповідей моєї мами про цей день, оскільки, як типово звичайно, я народилася на два тижні пізніше, ніж очікувалося. Тож пологовий хірург моєї матері відправився у відпустку, і чоловік, який "діставав" мене, був абсолютно незнайомим моїм батькам. І оскільки я народилася без гомілкової кістки та мої ніжки були завернуті, і по кілька пальців на цій ніжці, і кілька - на цій, він був змушений бути вісником, цей незнайомець змушений був принести погану новину.

Він сказав мені: "Я повідомив ваших батьків, що ви ніколи не ходитимите, і не пересуватимитесь так, як інші діти, чи не матимете життєвої незалежності, а ви з того часу зробили з мене брехуна". (Сміх) (Аплодисменти)

Незвичайне те, що він сказав, що зберіг газетні вирізки щодо подій мого дитинства - чи була це перемога на шкільних змаганнях з орфографії у другому класі, маршування разом з дівчатами-скаутами, ви ж знаєте, на параді свята Геловін, отримання стипендії на навчання у коледжі, чи будь-які мої спортивні перемоги, і він використовувал їх, включаючи їх до навчального процесу місцевих студентів, студентів-медиків з Медичної школи Ганемана та Медичної школи Герші. І він назвав цю частину курсу "Ікс фактор", потенціал людської волі. Жоден прогноз не може передбачити, яка з того може виникнути сила, як це може визначити якість чийогось життя. І доктор Кін продовжував говорити мені, він сказав: "З мого досвіду випливає, що якщо постійно не говорити і дати засоби підтримки дитині, то вона далі сама по собі зможе досягнути успіху".

Подивіться, доктор Кін зробив у своєму мисленні зміни. Він зрозумів, що є різниця між медичним станом і тим, що хтось може зробити з ним. З часом змінилося і мої мислення. Якби хтось запитав мене у віці 15 років, чи замінила я б протези на ноги з плоті та кісток, я б не вагалася ані хвильки. Тоді я прагнула такої нормальності. Якщо ви запитаєте мене зараз, я не буду так впевнена. І це через те, що досвід, який я маю з ними, це не досвід, який би я мала з ними. Здається така зміна у мисленні сталася зі мною і через те, що більша кількість осіб відчинила мені двері, ніж тих осіб, хто наклав "заборони" та додав тіні в моєму житті.

Бачите, єдине, що вам потрібно - це одна особа, яка допоможе вам прозріти щодо вашої власної сили, і ви стартуєте далі самостійно. Якщо ви можете вручити комусь ключ від його сили людський дух такий сприйнятливий, і якщо ви можете зробити це, та відкрити двері комусь у критичний момент, ви навчатимите їх у накращому розумінні цього слова. Ви навчаєте їх відкривати двері самим собі. Фактично, значення слова "навчати" походить від однокоріного слова (в англійській мові) "educe". Воно означає викликати те, що знаходиться всередині, породжувати потенціал. Отже, знов, який потенціал ми хочемо викликати?

В 60-х, у Британїї провели дослідження під час переходу з системи класичних середніх шкіл на єдині комплексні школи. Це зветься випробування для формування класу з урахуванням здібностей учнів. Ми назвиваємо це тут в Штатах "відслідковування". Результатом чого є розподілення учнів на рівні A, B, C, D і т.п. Учні рівня "А" отримують більш насичений навчальний план, кращих вчителів і т.п. Отож, вони протягом трьохмісячного періоду учням рівня "D" надали рівень "А", сказали їм, що вони на рівні "А", сказали, що вони навчаються відмінно. І по закінченню трьохмісчного періоду вони дійсно навчалися на рівні "А".

Найбільш неприємною стороною цього дослідження було те, що вони сказали учням рівня "А", що вони навчаються посередньо, на рівні "D". Ось що трапилося після трьох місяців експерименту. Дехто залишився на другий рік, дехто кинув навчання. Важливо також і те, що вчителі також були введені в оману. Вчителі не знали, що відбулася заміна. Їм просто сказали, що ці учні відмінники, а ті учні - трієчники. І вони відповідно почали їх навчати і ставитися до них.

Тож, думаю, що єдиною неспроможністю є лише пригнічений дух, розбитий дух, який не має надії. Він не бачить краси. У нього більш нема природної, дитячої допитливості і притаманної нам властивості уявляти. Якщо навпаки ми зможемо допомогати людському духу продовжувати сподіватися побачити красу в собі та інших, бути допитливим та повним уяви, тоді ми дійсно використовуємо свою силу добре. Коли у духу є ці якості, ми спроможні створювати нові реальності і нові способи існування.

Я хотіла б завершити віршем персидського поета ХІV ст. по імені Гафіз, про якого мені розповів мій друг Жак Дамбуа. І вірш називається "Бог, який знає лише чотири слова". "Кожна дитина пізнала Бога, ні Бога назв, ні Бога заборон, але Бога, який лише знає чотири слова, повторюючи їх та промовляючи: "Давай, потанцюй зі мною". Потанцюй зі мною.

Дякую Вам. (Аплодисменти)